Паровіз

Неоковирну коробку гуртожитка

хтось вийняв з кишені

і кинув недбало

чорною теркою даху догори

 

виймаю по одному сірники днів

і запалюю — гори воно!

бавлюся мов дитина

не заглядаючи до завтра

Колись, як ми були малими...

Ми — це мої ровесники абсолютні і не дуже, які виростали у центрі Львова, вірніше, у «наааайцентрішому» центрі Львова, бо — «На Валах»: нижче «ХРЕСТА» (про якого всі чули, але ніхто не знав, де саме він знаходиться), вище вулиць Валової і Підвальної, побік Порохової Вежі — на «совєтській трофейці», нижче Високого Замку, куди ми (вірніше, пацанячо-хлоп'яча, безоглядна у своїй рішучості частина населення нашого невизначеного історично-топографічного району) відчайдушно намагалися затягти дівчат-однокласниць, гадаючи, що у темряві й вологості замкових гір ті стануть зговірливішими...

Отож колись, коли ми ще були малими, а приходила зима, ми любили санкуватися. На отій стрімкій (тепер би сказали «крутій») вулиці колись Чарнецького, потім Радянській, пізніше — Винниченка.

Санкуватися — означало спускатися згори донизу на санках: від Кривоноса — аж до Лєніна. Нині вона, вул. Леніна, — якщо хто не знає — називається Личаківською.

Та де там — «спускатися»! Летіти карколом — згори до низу — на санчатах; можна було і на лижвах (чи то пак лижах), якщо сніг був ще свіжий, не втрамбований; можна було й на коньках, якщо вже пройшла зимовими львівськими вулицями відлига і підтопила сніг, а потому вдарили моцні морози, і все стало «шклом».

Коли спускаєшся з гори (гірки, пагорба) донизу, треба було вміти керувати. Не так складно: два закаблуки (яким таки давалося лиха!) слугували двома стернами на м'яко-покладистім снігу. Коли ж усе ставало «шклом», на кін виходили знову пацанячо-підліткові відділи «швидкого реагування» — мужні власники міцних (переважно саморобних) санок-санків, які єдино й витримували шалену їзду по льодяній поверхні...

Були ще «паровози». Багато санок (не аж так багато — п'ять–шість) ув'язувалися в одну валку, та й везлися згори-до-низу. Паровози загалом були ознакою малолітніх — «малолєток» — які не вміли самостійно керувати власними засобами пересування на слизькій поверхні.

Натомість коли йдеться про «післявідлижний час» — хронологічний відтинок нашої історії, коли на початку, як я вже наголошував, ставалася відлига, а потому знову замерзало, — треба було особливого вміння і навіть особливої мужності. Уміння керувати запаморочливим рухом згори до низу на «шкляній» поверхні льоду з допомогою залізних полозів санок. Ото сидиш на санчатах, летиш льодовою гладінню, а тебе — «несе»...

А знайти можливість, спромогтися звладати з цим гоном і повернути, а коли треба, й відвернути смертельну небезпеку зіткнення на шляху — вершина майстерності. Піднімаєш передок санок руками догори, пореш кінчиками полозів по слизькому льоду так, щоби повернути, куди треба — та й радієш: маєш задоволення, що вдалося...

Азарт.

Так, таких талановитих одинаків-відчайдухів було багато серед нас. Проте вони, як правило, пізніше переважно «списувалися» — втрачали мету життя і творчості: хто художником, хто віршарем, а хто й весільним музИкою. Зрештою, зневірювалися і впадали у депресію. Тих, котрі «списалися», зазвичай «списували». А, ті «списані», «списавшись», переважно спивалися. Дехто вдавався і до «аристократичніших» засобів. Кінець завжди був той самий.

А паровозики їхали собі рівненько — хтось зі старших непомітно наглядав за процесом, невстережно для учасників процесу вів їх згори до низу — та й приїжджали до кінця, до мети — аж на площу Митну... Малечі радість.

Все було би добре, якби не було машин — рухомих і погано керованих перешкод на нашому слизькому шляху. Якщо ж машини з'являлися, ми повинні були гальмувати, гальмувати і звертати «набік» — вправо чи вліво (тоді переважно вліво — туди, де було «безпечніше»).

Мами чи батьки, коли нас пускали чи посилали санкуватися, саме так і напучували: «Будь там, де безпечно!».

«Безпека» — поняття відносне, отож нас часто «заносило».

Хоча машин тоді було мало, але часами вони таки з'являлися на нашому шляху.

І тоді — колись, як ми були ще малими, — кожен (чи то кожний), із тих, хто був учасником тих поствідлижно-шкляно-льодових перегонів, як лиш раптом забачив головного ворога нашого ігрового світу, натужно кричав: «МАШИНААА!».

Щоби попередити інших. І це однозначно означало небезпеку.

Інколи також кричали: «ПАРОВОЗ!».

І це також означало попередження, бо «паровоз» — ота довга «гусениця» взаємопов'язаних санок — був теж складно-керованим. Тим більш, що на тій конструкції сиділо покоління, яке не уміло керувати тим «паровозом». Підозріваю зі свого півстолітнього досвіду, що не навчилося і донині. Але це у кращому випадку. Насправді все виглядає набагато гірше.

Чому мені сьогодні згадалися ті зимові забави? Можливо, тому, що нині, сьогодні я дивлюся на наше суспільство і думаю собі, що ми — як малі діти, які бааавляться у «паровозик».

Ми у масі — неначе малі діти, які безпечно з'їжджають собі згори до низу на цьому «паровозику» і зовсім не думають про те, що їх чекає попереду. Не прораховують.

Більш того, якщо все насправді не так просто, то справи у нас цілком пропащі.

І нІкому відчайдушно крикнути: «ПАРОВОЗ!».

Нині, дивлячися на наше нинідення, бачу виразну паралель до нашого санкування у ті старі часи: від Кривоноса — і до Лєніна (а насправді — Личаківської).

Сидимо всі в поїзді, наперед якого — паровіз, а позаду — вагони з людьми, а ще позадніше — десь аж за «обрієм» — товарні з «чорним золотом».

Колись, ще до великої «ПЕРЕСТРОЙКИ», потяг-паровіз віз нас уперед. Так стверджувалося по радіо, по телевізору і з великих плакатів на червоному тлі (щоправда, ми тоді ще не знали, що ці плакати називаються просто «білбордами»). Ми мали мету — ВЕЛИКУ МЕТУ — і спокійно з'їжджали. До цієї мети.

Щоправда, інколи ота зухваліша хлоп'ячо-пацаняча безоглядна у своїй рішучості частина населення нашого невизначеного львівського історично-топографічного району збиралася теплими літніми вечорами у «простір свого дитинства» — «на трофейку», чи й вище — у сад коло св. Михайла, «Святий сад», та й, посьорбавши ядучого «шмурдяку», притишено і взаємо-довірливо затягала: «Наш паровоз, впєрьод лєті, в комунє астановка, а ми стоїм на полпуті с бутилкой, без вінтовкі...» У цьому «наааайцентрішому» центрі Львова відбувалося багато чого — це інша історія наших тодішніх «санкувань» «по шклі»...

Потім — дещо пізніше — «двіженіє, імітірованноє шатанієм локомотива і поєзда вообще» замінилося «імітацією двіженія». Відбулася цілковита перестановка понять. Так би мовити, політика стала «багатовекторнішою».

Раптом, мов грім з ясного неба, впало розуміння, що локомотива узагалі нема, ну, просто не існує: забули причепить!

Лише з карколомною швидкістю змінювалися «машиністи», тобто ті, хто мав своє привілейоване VIP-місце у першому вагоні поїзда, а заодно збільшилася питома маса «провідників» на душу пасажирів, мабуть, за рахунок контролерів, бо всім було і так відомо, що всі їдуть без квитків — «на чорно», або ж «зайцями», за совєтскою термінологією.

Далі стало потроху зрозуміло, що все важливе діється насправді не в голові, а у тамбурах поїзда. Ще цікавішою стала інформація про процеси у задніх товарних вагонах, яка, як шило з мішка, час від часу сліпучим променем сонця проникала крізь брудні закіптюжені шиби вагонів на особливо крутих поворотах.

Постала також потреба оголошувати номер поїзда, напрям руху, а головне — назви проміжних зупинок.

Схаменувшись, що весь потяг уже неможливо тримати в Омані, було проголошено загальнонаціональну потребу закидати вугіль у топку паровоза, щоби він рухався. Волонтери попрацювати на благо суспільства фізично знайшлися практично одразу. Проте проблема інвестування, хоча й була визнаною і надривно голосно оголошеною загальнонаціональною, провалилася: більшість пасажирів, незважаючи на соціальний статус і походження, не просунулися у шкільній програмі з арифметики далі від теми «Дія ділення».

І хоч у процесі тренінґів і соціальних опитувань виявилося, що найкраще всіма пасажирами була засвоєна тема «Дія віднімання», проте доставляти вугіль із найзадніших товарних вагонів виявилось неможливо, бо його там уже не виявилось, а може, просто не було.

Тому було вирішено зімітувати пожежу тих — останніх — вагонів. Також оголосити спеціальний стан: вугілля горить, вагони димлять, дим стелиться землею. У такий спосіб імітується просування уперед.

Ну, ото ж бо й «проґрес”.

Щомиті і щодня, щороку і щовиборів виявляється, що ми не ті, хто керує своїм власним польотом — своїм спуском по льодовій поверхні, виорюючи полозами своїх санок свій шлях, вміло вимальовуючи віражі власної історії...

І нІкому відчайдушно крикнути «ПАРОВОЗ!».

І нІкому відчайдушно крикнути «МАШИНА!».

А проблема полягає у тому, що ми мислимо категоріями дев'ятнадцятого століття. Романтична традиція творення термінології любить непідтверджену образність й казково-байкове бачення та сприйняття світу.

Справа дуже проста: насправді й ПАРОВОЗ — це не ПАРОВОЗ, бо пара є всього лише посередником.

Усе залежить насамперед від вугілля, можливо, від дров, можливо (у технологічно й суспільно розвинутіших формаціях крайнього Сходу і крайнього Заходу) — від брудного мазуту, нафти, бензину. Можливо, від атомної та сонячної енергій.

А найголовніше — важлива не сама пара, а вчасне випускання цієї пари.

«Чорне» золото давно розікрали, тобто приватизували, тобто відняли і поділили. Десь загубили дорогою...

Ліси вирубали. Стоп-кран у поїзді — і той безоглядно зірвано: «наш паровоз, леті вперьод...»

Отож — «фікс без гальм» на крутому віражі історії.

Атож, об'єктивно постала потреба зміни курсу і тарифів.

Авжеж, нехай на ненадовго. Бо тривалого у цьому житті взагалі нічого не буває.

***

А я собі пригадую одну річ, яка мене колись дуже дивувала у старих радянських фільмах, ще як я був підлітком. Там часто повторювався один і той самий тост: «Чтоб наші дєті паравоза нє баялісь!».

Та й думаю собі: невже усе було заплановане ще тоді?

Колись, як ми були ще малими?

Хіба це можливо — таке тривале тривання традиції!?