Черговий розгром большевицьких дивізій на схід від Києва віщує вже недалекий кінець самого большевизму, що є одним із найбільших нещасть нашої епохи. Світ не здає собі досі мабуть справи з цього страхіття, тому й не спромігся на його знищення. З усіх народів европейського Сходу головно українці вели цю борню з большевизмом та видержували на собі всі найбільші його удари, не маючи ніяких оманних надій щодо нього від самого початку.
Підчас революції 1917 р. український нарід не пішов слідами москалів, і тому большевики при виборах до Установчих Зборів дістали: в Київській губ. 3%, у Волинській 4%, в Полтавській 6%, в Харківській 11%, в Херсонській 11%, в Чернигівській найбільше, бо 20%, але тут треба брати під увагу деякі скольонізовані москалями повіти, як стародубський, поченський та інші. В Московщині дістали в губернії Володимірській 56%, в Московській 56%, в Мінській 63%, в Смоленській 56%, в Тверській 54% голосів. Якщо перейти до фронтів, то на північному фронті одержали 61%, на західньому 67%, а в південно-західньому, який проходив по території України — лише 29% голосів. Це найкращий доказ, що большевизм чисто московське явище і московський витвір, який прийшов на зміну царського імперіялізму.
І в самому процесі народження большевизму всі особливості московського духа й психології проявили себе найбільше. Стара московська ідея "словянства" була заступлена ще більш імперіялістичною ідеєю— большевизмом, який зродившись зі старої психології й побуту московської маси, цілком не випадково вхопився, як зброї, інтернаціоналізму, що нараз став у руках Москви бичем на поневолені нею народи. Тому то цілком природний був спротив українського населення большевизмові. — Українські народні маси, хоч і не знали про теорію Леніна, яка своїм корінням сягає до політичних і духових концепцій московського "мессіянства", первородства й провідництва у світовій революції, зразу ж поставилися проти большевизму як проти московського наїздництва. Ці свої почування вони й виявили зокрема у повстаннях, які мали майже масовий характер.
Гасло самоозначення народів, що носилося в повітрі вже підчас війни, зроджувало й підсилювало національну свідомість усіх поневолеих Москвою народів, а революція 1917 р. поставила на порядок дня їх визволення. Большевизм, що по суті був оборонцем московських національних ідеалів, цілком суперечний із ідеалами поневолених Москвою народів. Але вплив ідеї національного визволення був такий великий, що і большевизм не міг його легковажити. Вислідом цього й було те, що в большевизмі оформилися дві політичні тенденції. Одна з них залишилася неначе реч ником московського націоналізму та спираючися на тези Рози Люксембурґ про обєднання колишньої російської держави, як революційної держави з одною спільною для всіх народів російською культурою — заперечувала цілком національне питання, друга — з Лєніном та Сталіном зробила з національного аргументу демагогічну зброю. Ця друга група для використання національних рухів при поширенні большевизму проголосила гасло: "самоопредєлєніє вплоть до отдєлєнія!", яке мало для неї декляративний і виключно тактичний характер. Це останнє підтверджується хочби висловом Лєнiнa: "Мета соціялїзму полягає не тільки в знищенні й розєднанні людства в дрібних державах й всякої національної окремішности, не лише в зближенні націй, але й в злеті їх"' і як каже Ґ. Пронь: "Не під прапором Шевченка, а під прапором Лєніна-Сталіна, під прапором большевицької партії здійснено соціяльне і національне визволення трудящих". (Літературна ґазета ч. 12. 1936). Що ще за прапор, під яким ішли Сталін і Ленін на Україну, нам показує хочби повна брехливих обіцянок відозва Сталіна — "Товаришам українцям у тилу й на фронті": "Нема чого й говорити, що націоналізація армії — річ прийнята й бажана. Про це кілька разів заявлялось офіціяльно Радою Народніх Комісарів..." Або: "Кажуть про "обмін" військових частин між Україною і Росією, про розмежовання тощо. Рада Народніх Комісарів цілком усвідомлює необхідність розмежування..." (Від народнього комісара в справах національностей з 12. грудня 1917 р.). І це в той же час, коли Сталін заявив: "Вимога відділення окраїн... глибоко контрреволюційна". Так большевики виступаючи з широкими обіцянками для поневолених народів в імя самоозначення набували спроможність кувати власними ж руками цих народів для них пута національного поневолення. Політика большевиків супроти України від самого початку була дволична й облудно брехлива та визначалася суперечностями й спекулятивністю.
Ще восени 1917 р. Україна збройно зударилась на північних своїх кордонах із московським большевизмом, що сунув в Україну з гаслом: "Україна це буржуазная видумка". Бо хоч актом із 4. 12. 1917 року большевицький уряд і признав самостійність Української Держави, все ж він ще в тому самому місяці інспірував у м. Харкові перший Всеукраїнський Зїзд Рад, що склався з 60 членів "фракції російських большевиків". Цей зїзд проголосив фіктивну совітську "Українську Республіку" з окремим урядом, який почав 6. І. 1918 р. військові операції проти Української Держави. Та українські маси Слобожанщини ще й до офіційного проголошення війни зачали боротьбу з большевизмом. Перебіг військових зїздів, організацій українських військових формацій, формування по селах в історичних формах мілітарно-політичних відділів Вільного Козацтва, знаходили відповідний відгук і в селах прикордонної смуги наших північних кордонів. Уже при першій навалі большевизму ліси Слобожанщини стали, аж до повороту української влади в союзі з німцями, вогнищами збройної партизанської війни, яка поновилася там і з другим приходом большевиків у 1919 р., але вже в організованій формі.
Друге проголошення війни сталося 16. січня 1919 р., хоч фактично військові операції проти України большевики почали ще в грудні 1918 р., зараз же після повстання проти Скоропадського. Вже 24. 12. 1918 р. постановою Народнього Комісаріяту закордонних справ большевики скасували визнання суверенности України, — перед тим утворивши друге з черги "Тимчасове робітничо-селянське Правительство України". Це вже, як стверджувала московська "Правда" 6. лютого 1919 р., була боротьба за хліб та вугілля України та за бавовну Туркестану. Зустрівши й цей раз із боку українського населення завзятий відпip, Москва вжила знову властивих їй клясичних метод. Із них на першім місці демаґоґії й розкладової роботи. Де ж її крутійство й підступство не давало бажаних наслідків, застосовувала насильство жахливої форми. Зараз же по перших збройних успіхах і по затвердженні ще недавно — 16. березня 1919 p. на II. Всеукраїнськім зїзді рад конституції УССР — як незалежної республики, ЦВК УССР проголошує 18. травня того ж року, федеративний звязок поміж РСФСР i УССР. В практиці ж Москва придержувалася послідовно люксембурзьких тез, які цілковито неґували національне питання, ставлячи натомість "обєднання в одну монолітну цілість усіх революційних сил російської імперії". З таким засадничим трактуванням національних проблем не стояли й Ленінські тези, а позірне розходження було тільки тактичного характеру. Москва вже навіть хотіла, при дальшім успішнім наступі, знести й ті правно-декляративні форми, що надавала Україні в початках збройного нападу, та нараз ситуація змінилася: обєднані українські національні армії Соборної України нанесли большевикам великі поразки та зайняли столицю України Київ. І це заставило большевиків надалі більш тактично маневрувати з українським національним питанням.
Нерівна боротьба українських військ із червоною навалою з півночі, біло-московською з півдня та польською із заходу — примусила її розділитись на дві частини: одна пішла в т. зв. Зимовий Похід, друга скупчилася в прикордонній із Польщею смузі. З цією другою частиною залишився й уряд, що дня 21. квітня 1920 р. підписав політичну конвенцію з. Польщею. Большевики використали цей договір у своїй пропаганді проти українських державницьких змагань, бо союз із Польщею серед українського народу не міг тішитися довірям. Багато українських повстанчих — проти-большевицьких — відділів не признали, не дивлячись на свою ненависть до большевиків, цього договору, бо були переконані, що Польща його ніколи не додержить і щирим союзником не буде. Це й підтвердили найближчі події, коли Варшава з Москвою проголосили завішення зброї на фронті та 18.3.1921 р. підпивали мир у Ризі. Та розпалений у 1919 р. вогонь повстання й неспокою котився й далі по Україні, запалюючи її все новою й новою жагою чину. З цих збройних повстанчих змагань ставали нові люди, що втілювали в собі всі лицарські прикмети з княжої й козацької доби — відроджені новою історичною дією. Ці люди, хоч і приходили від плуга, здавалося вже зродилися з козацькою шаблею в руках. Вся Україна була вкрита тими загонами. І хоч вони не були повязані ні ідеологічно, ні організаційно — продовжувалися аж до 1923 р. включно. При тому 1921—22 рр. частина української армії, що знову прорвалася була в Україну, залишила після свого героїчного походу дороговказ для сучасних і майбутніх поколінь. Москві з великими зусиллями й жертвами приходилося ліквідувати боротьбу українського народу за волю та, не дивлячись на військову перемогу, позиції її були в Україні все непевні. І були непевні цілі довгі роки. Бо коли збройна боротьба покінчилася, визвольні змагання таки не перевелись. Їх історія ще на 1923 р. не покінчилась, вона пішла тільки іншими, скритими шляхами.
[Краківські вісті]
24.09.1941