Випадок чи наслідування?

Не зроблю відкриття твердженням, що у будь-якій національній літературі чи літературному жанрі сюжетні запозичення є звичною справою. У сфері історичної белетристики незумисні запозичення загалом є наслідком того простого факту, що левову частку сюжетів письменники беруть зі значущих для ідентичності нації чи окремої страти, групи, регіону епізодів, які зазвичай досліджені-передосліджені істориками й оспівані ще сучасниками. У результаті літературознавці говорять не стільки про авторські сюжети, скільки про авторське трактування сталого сюжету. Хоча і при цьому інколи спадає на думку старий французький анекдот, який починається з того, що двоє композиторів тягнуть один іншого до суду за звинуваченням у плагіаті. Суд залучає експерта. Врешті починається засідання, викликають експерта і просять його повідомити присутнім свій висновок щодо особи потерпілого. І тут звучить: “Потерпілий — Жак Оффенбах!” Таким оффенбахом для белетристів час від часу є вціліле джерело, на кшталт Геродотової “Історії” у випадку скіфської теми, або класичний сюжет національного трімфу чи навпаки мартирології.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Але навіть із такими стартовими застереженнями є у вітчизняній белетристиці епізоди, які складно пояснити лише специфікою історичних подій як сюжетної основи та практичною неминучістю взаємних запозичень, які з цього виникають разом з усіма нюансами. Йдеться про ту частину сюжету, де від історичної основи є тільки загальне тло, а ось конкретні герої, їхні дії та мотивації вже цілком на совісті автора — якщо тільки герой не є одночасно історичною особою з достатньо добре задокументованим життєписом. Я про ті епізоди у вітчизняній белетристиці, які при ближчому розгляді можуть виявитися недобросовісними запозиченнями на рівні послідовності структурних елементів та значущих епізодів. А можуть і не виявитися: на фінальний висновок не претендую — надто, що не завжди розберешся, хто що написав першим, а між написанням і виданням могло минути ще чимало часу.

Першим із таких дивних епізодів є сукупність деталей, які супроводжують скіфську тему в Івана Білика та Валентина Чемериса. Суто тематично твори обох письменників стосуються різних епізодів скіфської історії. “Ольвія” В. Чемериса — це часи походу царя Дарія на Скіфію, “Цар Атей” того ж автора — період суперництва Скіфського царства у зеніті його розквіту з Македонією, якою на той час правив Філіп ІІ, батько Александра Македонського. Натомість усі три повісті скіфської епопеї Івана Білика стосуються різних періодів скіфської історії: “Дикі білі коні” — знов-таки про події навколо скіфського походу Дарія, “Не дратуйте грифонів” обігрує історію скіфського царя Скіла, покараного одноплемінниками за зраду звичаїв, а “Цар і раб” оповідає про часи падіння Боспорського царства та повстання Савмака.

Якщо підходити прямолінійно, то може видатися, що якраз твори на тему скіфського походу доволі-таки безпардонно списані вже невідь-ким у кого достеменно, одначе тут працює у всій його повноті “принцип Оффенбаха” — чи не єдиним надійним письмовим джерелом щодо подій скіфського походу Дарія є текст Геродота. Отож у всіх художніх творах на цю тему неминуче будуть повтори, коріння яких — у Геродотовій “Історії”. Бо белетрист мусить так чи сяк триматися бодай згрубша історичної достовірності, а це означає у випадку слабо документованих епізодів неминуче перечіплятися через стандартну картинку та чужі-нечужі епізоди.

Але — тут повторюся — навіть при всіх вищезазначених обставинах вельми подібні за логікою, наприклад, епізоди з прибуттям скіфського вождя під стіни грецького міста. Тільки що у Валентина Чемериса це Ольвія, під мури якої прибуває вождь Тапур з наміром таким “оригінальним” способом отримати у дружини дочку правителя міста, архонта Родона. В Івана Білика під мури чи то Пантікапею, чи іншої з грецьких колоній прибуває скіфський цар Соболь (він же Скіл з тексту Геродота) для побачення зі своєю дружиною, яку йому свого часу таємно засватала мати, теж грекиня. Подальший перебіг візиту та його результати в обох випадках різні, але ключовий момент спільний.

Два ворогуючі брати теж присутні не лише в Івана Білика, у повісті “Смерть Атея” В. Чемериса теж такі є — Гелон та Орік. Протагоністом чужих звичаїв, за що і розплачується життям, у “Смерті Атея” стає Орік, який втікає з грецького рабства. В Івана Білика все більш відповідно до сюжету Геродота: брати-вороги — це традиційні Скіл та Октамасад, які живуть у часі, де їм і належить, тобто десь у V столітті до н.е. Натомість у В. Чемериса цей сюжет опинився у часах царя Атея — на сто років пізніше, ніж слід. І був прикрашений ще одним сюжетом — темою вродливої рабині, яку посилають у стан ворога, аби внести там розбрат. У Чемериса це Фія, рабиня-фракійка, яку відправляють у дар царю Атею. В Івана Білика це Єлена, куртизанка, про яку тільки ближче до фіналу стає відомо та зрозуміло, що насправді це рабиня римського воєначальника і її справжнє завдання — внести розлад в і без того неспокійну ситуацію в Пантикапеї, столиці Боспорського царства. 

Утім, найцікавіше очікує, коли доходить до питання дат видання текстів. Отож, “Ольвія” з’явилася друком 1983 року і була першим твором автора на історичну тему. “Не дратуйте грифонів”, де знову зринає тема походу скіфського царя по дружину, — в 1993 році. Всі інші епізоди вперше з’являються в Івана Білика у “Не дратуйте грифонів” та “Цар і раб”, надрукованому 1992 року. Вдруге — у повісті Валентина Чемериса “Смерть Атея”, опублікованій через півтора десятка літ, у 2008-му. До того ж на тлі майже щорічної появи нової повісті, а то й двох, які незмінно публікувалися в одному і тому ж видавництві, славному не надто ретельним поводженням з інтелектуальними правами.

Утім, навіть на фоні цих фактів залишається факт обмеженості джерел про епоху, відносної “затиснутості” у скупих відомостях про ті давні часи. А ще ж є неписані письменницькі й інколи дуже специфічні взаємні “омажі” у вигляді взаємного перелицьовування сюжетів. Які у підсумку залишають напевне гору сумнівів для фахівців та вдумливих читачів і цікаві, чимось подібні сюжети для інших.

Інший збіг стосується часів уже значно краще і різноманітніше задокументованих. Мало того — часів знакових, а саме Хмельниччини. А краща задокументованість означає, зокрема, більшу кількість історій, які можна опрацювати як основу для сюжету. Як зворотній наслідок — схожість тих сюжетів, які не висвітлені або висвітлені уривчасто і спорадично у відомих джерелах, виглядає значно підозріліше.

Як, наприклад, тема розвідників Хмельницького на Західній Україні. Два твори в історичній белетристиці починаються з одного і того ж — на Надсяння, в околиці Перемишля, прибуває емісар Хмельницького із завданням підняти повстання у тилах королівської армії напередодні битви під Берестечком. Цей бунт — до речі, невдалий, — в обох випадках асоціюється з повстанням Костки Наперського, який видавав себе за позашлюбного сина польського короля й таким чином претендента на польський трон. Після поразки Наперського емісар в обох випадках спостерігає за стратою, потім вирушає назад “на базу”, причому там відразу ж потрапляє у полк Богуна.

Саме таку історію можна прочитати (ще й на одному і тому ж місці в сюжеті — замість вступу) у “Полум’ї” Юліана Радзикевича та “Звідуні з Чигирина” Юрія Тиса-Крохмалюка. Перший твір видано 1963 року, другий, власне, був хронологічно першим, бо опублікований 1961 року.

На тлі усього цього можливо, що в обох авторів був свій жак оффенбах — в особі, щоправда, не автора документа чи літопису тих років, а прозаїка Олександра Соколовського. У третьому розділі повісті “Богун” цього письменника, розстріляного 1938 року, є сюжет, коли Богун (відразу після оборони Вінниці у лютому 1651-го, треба думати) рушає емісаром у Польщу — знов-таки піднімати повстання під проводом Костки Наперського.

І, зрештою, образ Роксолани. Українська белетристика знає щонайменше три варіанти інтерпретації її біографії: султана, яка все життя тужить за Вітчизною у Загребельного; невільниця, яка поступово стає правителькою, зберігаючи за собою мінімум власної ідентичності у Назарука; “боєць таємного фронту”, яка все життя мстить імперії, де вона хоч і здобула владу, та була змушена поступитися свободою й ідентичністю. Останній варіант зустрічається у двох письменників — Миколи Лазорського та Сергія Плачинди. В обох майбутню Роксолану захоплюють у полон татари, причому обставини полону апелюють до релігійної теми: у Лазорського це підкреслена релігійність головної героїні, у Плачинди полон відбувається якраз на Зелені свята. Обидві Роксолани доволі швидко потрапляють у гарем, минаючи звичну гаремну ієрархію, і практично моментально, з першого погляду, закохують у себе султана. Надалі ж обидві активно здобувають союзників та всіма можливими способами використовують свій високий статус і, звісно, довіру султана задля власних цілей. Цілі, щоправда, різні: у Лазорського це боротьба “за віру православну” практично проти всього західного світу, в Плачинди ж — фактичне самознищення імперії задля убезпечення України. Присутня теж різниця у часі: “Степова квітка” вперше надрукована 1956 року, “Неопалима купина”, складовою частиною якої є мініповість про Роксолану, — 1968-го. Щоправда, перша з названих книг з’явилася на еміграції, друга — у підсовєтському Києві, отож велике питання щодо того, чи загалом книга першого автора могла бути прочитана автором другої до початку 1990-х. Але якщо так, то, враховуючи анахронічність образу Роксолани у Лазорського, маємо справу зі свідомим дзеркаленням сюжету зі своєрідним “викликом на герць” у вигляді кардинальної зміни мотивації героїні.

Одначе у всіх трьох випадках залишається тільки гадати, що ж було насправді — запозичення незрозумілого ступеня усвідомленості та доброчесності, своєрідний “омаж”, цільове віддзеркалення, обігрування у рамках творчої гри...