(Пpoба характеристики).*
Се одна з найориґінальнїйших постатей нашого стрілецтва загалом. Ориґінальна й виглядом і поведеннєм і минувшиною і своїми духовими інтересами. Немов висловом і викладником того всього являєть ся його ориґінальний стиль у говоренню, його порівнання й загалом спосіб вислову, напрям і стиль думки". Навіть найзвичайнїйшу річ, справу чи людину потрапить він ориґінально представити. Говорить з такою певністю себе, якби сокирою рубав. Так само певно виступає і ходить.
Сильно збудований, кремезний бльондин з прозоро синїми очима й незвичайно голосним орґаном.
З лиця, постави, рухів і голосу — уособленнє сили й рішучости. Коли дивлю ся на нього, все маю вражіннє, що він зявив ся найменше о чотириста лїт запізно на українській землї. Вже за часів Хмельницького не чув ся-б він надто добре на загальній радї козацьких полковників і отаманів. Але передтим зробив би величню карієру напр. на давнім Запорожі й по всякій правдоподібности скінчив би десь на турецькій каторзї. Він так і виглядає, що лїпшого типу для маляря, котрий хотїв би представити щойно зловлених у полон Запорожцїв рішучо нема. Маєть ся вражіннє, що його немов зловили новочасні обставини, але ще не було часу на те, щоб
"Кайдани — залїзо нoги погризало,
біле тїло козацьке
Коло жовтої кости пошмугляло!"
А може ще лїпше чув ся-б він у дружинї київського великого князя Святослава "Завойовника", котрого він цїнить найбільше з усїх українських князїв. За його щирість ("иду на васъ войною!") і відвагу, за непосидючість і скитальство, за могутність і привязаннє до гарних, старих богів рідного народу, себто до краси.
Він ще чує в собі тугість і силу, любить противенства, любить мати щось, з чим боров ся-б. Коли дивити ся на сю фізично незвичайно сильну та здорову постать, немов сотворену на ватажка в Диких Полях, трохи трудно представити собі, що в нїй сидить душа новочасного артиста, і то не такого, артизм котрого полягає виключно на довгім волоссю, пелєринї та зблязованім личку. Тут впадає в очі передовсїм ориґінальність. Ся людина в теперішнїх часах мріє про красу старинних богів славянства. Вони подобають ся йому як артистови, а що він у своїй щирости та правдомовности не знає нїяких границь, дехто, не розуміючи його поглядів, говорить, що Гаврилко мріє про приверненнє поганської віри. Bін має свої стежки думання також у полїтичних і суспільних справах. Поговоріть з ним про далекі аспірації українського народу в будуччинї, а почуєте ориґінальні речі про спільність інтересів і союз українського народу з азійськими, речі може трохи надто ориґінальні, але по вислуханню його арґументації слухач на всякий випадок перестає сміяти ся.
Се — що так скажу — одна з таких широких позитивних і ориґінальних вдач, яких дуже мало видає галицька, а майже зовсїм не видає буковинська Україна. Він походить з російської України.
Уродив ся дня 5 ст. ст. вересня (сентембра) 1882 р. на хуторі Гаврилках у полтавськім повітї, полтавської ґубернїї. Його батько Омелян Свиридович Гаврилко, — по метрикам козак зі старого козацького роду, а по оповіданням Михайла ще й з кармазинного та колись багатого, — мав усього один морґ землї з хатою та садком і був хлїборобським робітником. Матїр Михайла Марія з дому Домненко.
До земської народньої школи ходив через чотири зими в селї Руновщинї, полтавського повіту, опісля до артистичної школи прикладного мистецтва (різбарсько-будівельно-керамічно-малярської) в Миргородї через 5 лїт. Скінчив ту школу в 1904 р. коштом полтавського повітового земства яко перший ученик у різьбарстві й рисунках.
Свідомим Українцем став десь у третїй клясї народньої школи, прочитавши Пушкина "Полтаву", з котрої найглибше вражіннє зробили на нього місця:
"Украйна глухо волновалась...
Роптала юность удалая..."
_________
"Давно бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!..."
Так само сильне вражіннє в тім самім напрямі мав на нього Гоголевий "Тарас Бульба".
Революційного духа винїс ще з батьківської хати. Його батько був трохи грамотний і особливо завзято ремствував на царицю Катерину за те, "що скасувала гетьманських козаків". Яке зло заподїяла сим цариця українському народови, не вмів батько вияснити синови, але не зважаючи на се, а може саме для тoго тим сильнїйше вбила ся молодому хлопцеви в память та своєрідна одїдичена нехіть до російських царів.
З новочасним революційним рухом познайомив ся Михайло щойно в 1901 р. і то вже — знаменна річ — в українській одежі: тодї прочитав він відому брошуру п. з. "Самостійна Україна". І молодий хлопець почав мріти про оружну боротьбу з Росією, навіть не прочуваючи може, що колись як вигнанець з рідних сторін дїйсно носитиме кріс у великій війнї проти власної держави. Згодом мрія про ту боротьбу почала прибирати конкретнїйші, так сказати-б: проґрамові форми, — вона мала принести народови землю, Українї Гетьманщину, себто приверненнє тих гетьманських козаків, про котрих з жалем згадував батько. У школї велике вражіннє зробила на нього грецька мітольогія, під впливом котрої повстали його пізнїйші артистичні погляди на красу старославянської мітольоґії. Любив читати поезії, особливо драматичні. До його улюблених поетів належали зразу Шевченко й Лєрмонтов, опісля Шекспір, Данте й Байрон (з автором "Шільонського вязня" познайомив ся щойно в тюрмі).
По скінченню школи в Миргородї вислали його на державний кошт (не зважаючи на лихі обичаї) до Вищої Школи прикладного мистецтва ім. бар. Штіглїца в Петербурзї. Одначе там учив ся він усього пів року, бо з причини студентського страйку в 1905 р., котрий мав за цїль заманїфестувати солїдарність студентського руху, прoгнaнo йoгo з тої школи за те, що належав до орґанїзаторів страйку.
Тепер по сїй розмірно нормальній частинї життя — убогого хлопця з народу, що добив ся до вищої школи, — починаєть ся його одисея, яка також досить часто лучаєть ся прогнанцям всякого роду. Як аґітатор Р. У. П. (Революційної Української Партії) їде до Київа. До сеї партії попав він не відразу. Ще передтим повертав ся в кругах російських соціяльних демократів, між котрими переважали Жиди. Зжити ся з ними не міг м. ин. з тої причини, що вічно перечив ся ізза невидавання ними українських книжечок для народу. В їх кругах довідав ся, що істнують його "одномишленники". Один з есдеків сказав йому про Павла Крата, котрого знов поінформував про Гаврилка. Крат перший навязав з ним переписку й познайомив з иншими членами Р. У. П. Почала ся у Гаврилка робота. Він ширить між народом українські брошури, як: "Дядько Дмитро", "Самостійна Україна", "Чи є тепер панщина", проклямації і т. д.
З Київа їде на припорученє Р. У. П. до Львова (р. 1905), щоб привезти українських книжок. Таким чином перший раз став на вимріяну галицьку землю, котра одначе розчаровує його. Не знаючи докладно обставин, їде до Львова яко до українського міста, а знаходить в нїм сильно переважаючу польщину. В країнї свободи сподїваєть ся застати людей, відважних у публичнім життю і висловлюванню своїх поглядів, — і тим більше разить його боязливість загалу галицької інтелїґенції. Українські студенти видають ся йому без ширшої освіти. Львівське жіноцтво (українського не мав нагоди пізнати, хоч хотїв) вразило його кокетерією та бездушним виглядом. З нїякими визначнїйшими людьми тодї не мав нагоди пізнати ся, навіть в редакціях більших українських орґанів не був, бо перебував у Львові всього тиждень і, полагодивши свої справунки, відїхав у напрямі на Чернівцї. За ввесь час побуту у Львові сподобала ся йому тільки одна річ, свобода руху: на вулицях дїти біжать і кричать і нїхто їх не вдержує і не ґулюкає на них. Се просто розпирало йому груди.**
В Чернївцях (як довідав ся опісля) зрадив його московській полїції якийсь мужик за 45 рублїв і по переходї границї в Хотинї його арештують з пашпортом галицького студента другого року прав. Там у тюрмі сидить він шість місяцїв і шість днїв, а відвідують його в тюрмі місцеві Поляки й Волохи. Власти ввесь час уважають його дїйсно галицьким студентом. У часї революції випустили його з тюрми головно заходами місцевого дворянства, Жидів і инших зорґанїзованих елєментів. Він їде до Київа, але тут застав вже початки реакції, відбуваєть ся погром і т. п. Отже втїкає до Лубень, де вступає до місцевої "самооборони" (явної мілїції). Було там і військо, але воно не важило ся входити в конфлїкт з тою мілїцією. І вона через два й пів місяця держала місто в своїх руках і не допускала до погромів, через що опінїя темного населення не була по її сторонї. В зимі 1905—06 реакція бере гору й тут. Гаврилко втїкає до Миргорода, де поновлює старі знайомства. Миргород він загалом дуже любить. На його артистичну уяву дїлає сей старий козацький город, повний садків і більше подібний до села нїж до міста. З Миргорода їде домів і скликає на хуторі С. велике народнє віче, на котрім говорить про відобраннє землї панам і переданнє її народнїй управі та про відлученнє України від Росії. Довідуєть ся про се полїція. Одначе Гаврилко при помочи кревних і свояків втїкає серед ночі — знов до Миргорода, відти до Прилук і містечка Ічнї повіту борзенського, опісля в Київ, відти до Кaнeвa та знов до Київа, знов до Ічнї та знов до Лубень і т. д. Ся одисея переплїтана дуже інтересними пригодами, трусами, арештованнями, з котрих він викручуєть ся всїлякими способами. Не описуватиму того всього, нї преінтересних типів, з якими утїкач стрічав ся, бо загал руснацьких читачів і так уже певно ремствує, що йому ся життєпись "очевидно" завелика. Згадаю тільки його пригоду на могилї Шевченка з польськими аристократами, котрі там уладили собі раз піятику, а котрих Гаврилко зігнав звідти при помочи місцевого населення.
Вкінцї опинюєть ся в Полтаві, де його увязнюють, одначе ізза недостачі доказів скоро випускають. Знов їде до свого улюбленого Миргорода, але й тут його арештують і держать місяць у тюрмі. Нарештї удаєть ся йому втїкти на галицьку Україну. У Львові щиро заопікували ся ним панство Лучаківські, котрих він згадує з великою пошаною й сердечністю.
Починаєть ся період його артистичної працї. Через пять лїт студіює в краківській Академії гарних штук. Фінансово помагають йому Наукове Товариство ім. Шевченка, галицький Краєвий Видїл, дещо присилають селяне з рідних сторін, зрештою заробляв працею, а саме вироблюваннєм погрудь і т. п. В тім часї взяв участь у конкурсї на виготовленнє проєкту памятника Шевченка.
Серед тих праць заскочила його війна. Він зараз вписуєть ся до У. С. С., а саме до першої чети, званої "залїзною". Згодом бере участь у працях "Союза визволення України", а в маю 1915 знову відходить у поле. Бере участь у битвах під Болеховом, Калушем, Викторовом, Галичем, Семиківцями, Тустанем, над Зологою Липою і над горішньою Стрипою (Настасів, Людвиківка). Старшим десятником УСС. іменований ще на Угорській Українї в Ґорондї дня 18 вересня 1914 р. Під Болеховом виступає як четарь.
— "Який з нього жовнїр?" питаю про Гаврилка сотника з другого куріня, Вітовського, котрий мав нагоду обсервувати його від мая дотепер. Відповідає:
"Жовнїр з нього добрий і, що найважнїйше, здисциплїнований, хоч має охоту до дискусії в кождій справі. Про нього як команданта вистарчить сказати тільки се, що з нашим піонїрським віддїлом трудно було дати собі раду з ріжних причин. Гаврилко, іменований командантом сього віддїлу, дуже скоро завів у нїм лад і порядок. Супроти чужих офіцерів і навіть ґенералів поводить ся "gemütlich" (свобідно) до тої міри, що каже до ґенерала: "Habe die Ehre" (Moє поважаннє) або "Adieu!".
Питаю про нього артиста Іванця. Він характеризує його ось як:
"Гаврилко робить на мене вражіннє "Naturmensch-а" зі значною вродженою інтелїґенцією, одначе абсолютно відпорного на всякі чужі впливи. В штуцї стоїть тим, що має в собі свого власного, з природи. Нa мою думку нїяким професорам не вдасть ся на нього вплинути. Він був за границею десять лїт, в Австрії і Франції, але не навчив ся багато нї по нїмецьки, нї по французьки не тому, щоб не мав до сього кебети, тільки длятого, що його вдача на мою думку надто відпорна на все, що чуже й неукраїнське. Як людина він дуже добрий, щирий і нїжний, хоч твердий. Вдоволений з себе, хоч безпретенсіональний. Не дбає, чи кому подобаєть ся: аби в собою в згодї".
* Життєписну характеристику подаю на основі автобіоґрафії, предложеної Полковій Управі У.С.С. на її приказ у вереснї 1915 р., дальше на основі власних спостережень у ширшім того слова значінню, бо зачисляю до них також опінїю инших, оскільки вона годить ся з моєю. — О. Н.
** З пізнїйшого, довшого вже побуту в Галичинї вражало йoгo зразу дуже неприємно, що Галичане, працюючи, випрошують собі відвідини тільки в означеній порі. Опісля навчив ся високо цїнити сей звичай.
[Вістник Союза визволення України]
10.09.1916