Перебуваючи від довшого часу на граници угорскій, відвідав я угорску Русь в околици Мункачева. В дорозї ночував я у одного сїльского священика, котрого дїяльність я подивляв. Коли ми близше пізнались, він на мою просьбу оповів менї дещо о порядках, які він в селї завів.
"Я — казав він — перебуваю доперва десять лїт в сїй парохії. Цїле мoє змаганє стремить до того, щоби піднести добробит і моральність народу.
"Скоро угорске правительство завело почтові каси щадничі, я зараз пізнав велику их вагу для населеня сїльского. Дївки і парібки убожших селян в моїм селї служать звичайно кілька лїт і в той спосіб заслугують собі віно. До недавна заслужені гроші складали они у господаря, але найчастїйше давали родичам або братам і сестрам, а коли прийшло гроші віддавати, починали ся спори й сварнї, а нераз тяжко зароблений гріш пропадав. Тепер у мене инакше. Я держу чотирох паробків і три дївки; паробкам плачу квартально по 10, а дївкам по 6 зр. По скінченю першого кварталу посилаю всїх на почту і там они дістають книжки щадничі та вкладають на них гроші; так само поступаю по скінченю кождого кварталу. З початку мої слуги неохотно то робили, однак тепер, коли пepeконали ся, що гроші дістануть на кождоразове жаданє, самі пильнують одно другого, щоби гроші віднесено до щадницї. Той звичай дуже подобав ся моїм парохіянам і они старають ся мене наслїдувати, а я в проповідях церковних заохочував их до того, представляючи им, що ощадність веде до добробиту, а тим самим і до моральности. Нинї у мене кождий слуга має щадничу почтову книжку, а і богатші селяне дають своїм дїтям гроші, щоби вкладали до щадницї і тїшили ся тим, що мають свою власність.
"Позаяк клімат в моїм селї дуже сприяє садівництву, то я стараю ся наклонити людей до плеканя овочевих дерев — і в тім взглядї дуже помічним єсть менї місцевий учитель, котрий удержує садівничу шкілку. Кождий, хто першій раз женить ся, мусить передо мною виказатись, що посадив що найменше десять дерев овочевих на своїм грунтї. У мене відбуваєсь що річно 20 вінчань, отже кождого року прибуває в селї що-найменше 200 дерев овочевих. Однак новоженцї часто закладають цїлі сади овочеві.
"Прийде весна, я скликую богатших парохіян і рахуємо тих господарів, котрі не мають власного плуга і не в силї собі наймити. Отже постановляємо грунт их оборати. З того добродїйства користають найбільше бідні вдовицї і сироти. А щоби дати добрий примір, я також посилаю свої плуги, аби зарівно з парохіянами бідним помогти до хлїба насущного. Піднести мушу й те, що навіть і жиди, котрі мають воли, прилучують ся до тої акції моїх парохіян. Примір сей в моїм селї дїлає дуже добре на околицю, бо вже пять сусїдних сел завело у себе той порядок.
"Зрозумів я також велику важність — мешканя для здоровля людского. До тепер будували у мене люде хати низькі, темні, а тепер будують хату найменше 2½ метра високу, а вікна 1 метер високі а 75 центіметрів широкі. Той порядок завести приходилось найтяжше, однак я взяв ся енерґічно до річи і заявив, що не буду хати посвячувати, сли не буде відповідати тим условіям, а в проповідях я старав ся як найчастїйше витолковувати людям, що ся зміна виходить виключно на их користь.
"Парохіяне мої зачали також замітувати народний стрій: мужчини почали убирати ся в тандитні сурдути, a жінки в перкалї і кафтани. Старші люде дуже на се нарікали і самі мене просили, щоби я тому як зарадив. Оно менї прийшло дуже на руку, що иніціятива вийшла від самих людей, і я в проповідях часто представляв красоту нашого народного строю і заохочував людей, щоб єго не цурались, бо хлопа в сїраку кождий пошанує більше, нїж в старім паньскім сурдутї. Учитель тут помагав менї. Дїти убрані по народному, в сїрачку і в домашнім полотнї, саджав до перших лавок і при всяких нагодах відзначував их — так н. пр. "Апостола" або "Вірую" міг читати лише хлопець в сїраку. І то подїлало найлїпше, бо тепер дїти самі нїчо купного носити не хотять.
"Коли я прийшов до парохії, конї у людей були нужденні, тирхаві і нечищені. Я, знаючи, що частота значить для коня половину паші, скликав братство церковне і ухвалили ми закупити з церковних грошей 200 щіток і 200 греблиць. То все роздали ми межи людей, а щоби видїти успіх, устроюємо що року на св. Петра з полудня i презентованє коней. Торжество се єсть дуже радістне. Люде сходять ся з цїлого села, музика грає, молодїж танцює, а старші забавляють ся бесїдою. Потому відбуває ся вибір судьїв, і ті, оглядаючи коней, признають нагороди тим, котрі найлучше конї удержували. Першу нагороду становить портрет цїсаря і 5 зр., другу нагороду красний ремінь і 2 зр., а дальших три нагороди — похвальна грамота, оправлена в рамки, і 1 зр. Гроші на те все беремо в каси церковної, бо люде мої кажуть, що "люде для церкви, а церков для народу".
"Однак не гадайте, — кінчив пан-отець свою бесїду, — що то легко менї приходить. Нї, я мушу поборювати богато перешкод, бо знаєте, що нові порядки трудно завести і у людей просвічених, — але мене нїяка неудача не знеохотила і я був вдоволений навіть тогдї, коли мій сотний крок вінчав ся успіхом. Правда, богато маю дякувати також учителеви, з котрим спільно дїлаю, — я помагаю єму, а він менї."
Другого дня був я в церкві та пізнав також учителя. По богослуженю ходили ми всї три по селї — і я о всїм, що розказував пан-отець, наочно пересвідчив ся.
Прощаючи священика, я попросив єго позволити, щоби я єго порядки враз з именем єго подав до прилюдної відомости через наше "Дѣло". Він пристав на се, однако з застереженєм, щоби имени єго натепер не публикувати, аби не звертати на него уваги мадярских властей.
[Дѣло]
19.09.1891