Випробований і загартований довголітньою громадянською працею, рішився Володимир Наріжний залишитись на місці, дарма, що чимало знайомих і рідних настоювало на тому, щоб він утікав перед "визволителями".
— Що буде всім, те й мені — сказав твердо і не рушився з місця.
А як червоні залили край і стало сумно і жутко, як життя обернулось горі дном, а українські інституції мусіли припинити не тільки свій розвиток, але й життя, тоді він теж відійшов з життя. З власної хати на передмісті він майже не виходив, займався малим господарством і дбав за те, щоб на вічі червоним не лізти. Дуже рідко можна було бачити його в місті. Та де б він не був — завжди був спокійний, зрівноважений, байдужий. Це так назверх. А насправжки, то він болюче переживав кожне насилля червоних, живо цікавився всякими радієвими звідомленнями заграниці. І хоч большевики вперто розводили свої галасливі і брехливі пропаганди — перехвалки — він твердо вірив, що нашим "визволителям" мусить прийти зломання голови. До нього заходили на гутірку знайомі і друзі, забігала молодь, закрадались і ті з того боку, прислані заячими стежками на звіди.
Врешті нестерпний боляк провалився!
Заграли в неділю пораненько німецькі бомбовики, а їхнє гудіння чарувало більш і краще, ніж симфонія геніяльного композитора. Ці з великою тугою ждані згуки, поставили на ноги всю настороженість українського громадянства.
Насторожився і Наріжний і вже не спав у хаті. Довідавшись, як скаженіють енкаведисти в місті і по селах і скільки вже пропало жертв у нарузі і муках, рішився проводити ночі в чужому саді. Погода стояла напрочуд гарна, то в бур'янах декілька ночей ночувати підряд — не було ще ніяким лихом.
Та інше лихо не спало.
Трапилась "добра" сусідка й донесла енкаведистам, що до цього громадянина заходять люди...
Ввечері, ще поки спати не час, сидів Наріжний у хаті. Хоровита жінка розмовляла з ним півголосом, час від часу постогнуючи, дочка сиділа в куточку канапи і, здавалось насторожено чомусь прислухалась, а невістка вовтузилась у сусідній кімнаті з непокірним малим синком. Раптом тріщать двері, дзвенять вікна, навколо хати стріли. Не встигли домашні зрозуміти в чому справа, як дверима і вікнами вскочили енканедисти числом вісімнадцять. Та не самі, а з псами! Вдруге стільки було їх попід вікнами на подвір'ї.
— Кто стрелял? — з диким криком кинулись до Наріжного.
— Ніхто не стріляв.
— Як — ніхто? Кажи, сукін син, хто в тебе скривається?
На це питання не встиг відповісти, бо чекісти кинулись на нього і в один момент роздягли до білля. Заголосили жінки, почали благати, переконувати, але звірі були невблагані. Одні поштовхами прикладів вивели Наріжного з кімнати, а другі наказали жінкам сісти рядочком на канапі і не рухатись з місця. Два енкаведисти стали напроти жінок з прицілом наганів.
— Котра рушиться — куля в лоб!
Зграя інших горлорізів кинулась перешукувати кімнати, перекидати все горі дном, далі горище, пивницю, подвір'я. Не знайшли нічого підозрілого, але що було цінніше — вкрали. Вкрали й гроші.
Надворі сутеніло, як Наріжного і ще двох його сусідів уставили чекісти в трикутник спинами до себе в віддалі декількох кроків. В трикутнику і напроти кожної жертви стояв з наганом енкаведист.
— Хто з вас, сукіни сини, хоч головою поверне, дістане кулю на місці!
Так потримали їх годину, чи більше, але нещасним видався той час вічністю. Всі зокрема були певні, що їх тут і постріляють. Кожний з них як умів, приготовлявся на смерть і чекав того моменту, коли впаде трупом.
Врешті обскочили їх цілою зграєю і ударами змусили йти. Завели їх у тюрму, але не до келії, тільки до слідчого. Це була кімната з заґратованим вікном. Стіл, за столом сонний, чи п'яний енкаведист, а на столі електрична жарівка, пів карафки води, брудна шклянка — ось це все, на що звернув увагу Наріжний.
"Слідчий" махнув рукою, а енкаведисти наказали арештованим сідати рядом під стіну. Арештовані хотіли сісти лицем до слідчого, але енкаведисти казали їм сісти лицем до стіни і присунутись колінами до стіни тісно. В такій позиції потримали їх більшу частину ночі. Після півночі почалось переслухання. Наріжний покликаний, встав не без труднощів, бо старі ноги й спина заклякли до обімління, і мов не своїми ногами, спотикаючись пішов підшовхуваний катами в другу кімнату, куди попереду подався слідчий кат.
Слідчий сидів за столом, Наріжний стояв перед ним. З боків і ззаду приступили енкаведисти і приклали Наріжному дула своїх наганів до скраней і ззаду голови. Слідчий лупнув червоними, п'яними очима на жертву.
— Розказуй!
Жертва завагалась, бо не знала від чого почати.
— Розказуй, бандіт, а то січас получиш три пулі сразу! — заревів Наріжному в ухо один із енкаведистів.
Наріжний почав розказувати свій життєпис. Але за хвилину слідчий перервав йому.
— Ти не те розказуєш, що треба.
— Що ж інше маю розказувати?
— Розказуй, як ти обманював совєтську владу, як ти належав до ОУН, як переховував бандитів-націоналістів. Бо ти не радянська людина. Розказуй!
Наріжний мовчав.
— Розказуй!
Мовчанка.
— Ну, ти йди і надумайся, пригадай усе, а потім розкажеш. Давайте другово! — наказав енкаведистам. Ці вивели Наріжного на давне місце під стіною і взяли на допит одного з сусідів, Наріжний склонився чолом до стіни, старався хоч хвилинку заснути, щоб нерви заспокоїлись. Та це йому не вдалось. Став передумувати своє становище. Виходу не було — це ясно. Головне, щоб не катували, знущались. Про життя тепер думати зайво, бо життя на тонісенькому волоску... Жаль тільки, що зробив так небагато, хоч усе життя невгомонно трудився. Може це тому, що життя так багато від людини хоче, так багато може взяти і бере, що ніодна людина не може сказати: "Вже все зроблено, більше нема що робити". І ще одного жалко. Ці кати втечуть, Україна буде від цієї погані очищена, заживе новим життям, напевно кращим. Але він замучений, вбитий не бачитиме того нового життя! Не прикладе своє руки до нового будівництва. Не вкоїть своєї туги за сповненням національних райдужних мрій — і цього, власне, найбільше жалко.
Нитку дум Наріжного перервав енкаведист, що покликав його до іншого слідчого. Цей інший теж був сонний, чи сп’янілий і знав тільки сказати: "Розказуй!" А коли Наріжний до нічого не признавався то він загрозив:
— Не кажеш? — Ей скаже. Усе нам розкажеш, бо ти ще не знаєш, що воно таке — воєнне НКВД! Іди й надумайся.
Але надумуватись Наріжному не було треба. Він уже знав, що все скінчене — ось ще трохи комедії, трохи мук, і життя згасне, мов свічка в трійливому газі. Автім не дали йому думати, бо що хвилини водили перед різних начальників, допитували, били і знову відсилали сидіти колінами до стіни, або замикали в якусь комірку, то нарізно, то разом із арештованими сусідами.
Досвітком Наріжного завели знову перед лице сонного слідчого.
— Розказуй!
— Не маю що більш розказувати.
Слідчий зірвався з крісла і кулаком стусонув Наріжного у вилицю.
— Розказуй!
Мовчанка.
Слідчий вийняв з кишені великого ключа і подав енкаведистові.
— Замкни його там, відкіля дорога на цвинтар!
Енкаведист штовхнув Наріжного і повів, але не "на цвинтар", тільки довгими темними коридорами. В одному місці зупинив його.
— Давай часи!
Не чекаючи, сам відіпняв Наріжному золотого годинника на золотому ланцюжку і всунув собі до кишені брудних і поплямлених кров'ю "брюків". По цій чесній операції штовхнув прикладом у спину.
— Ступай!
Наріжний був певний, що хвилина смерти близька. Ця жахлива ніч навела на нього таке отупіння, байдужість до всего, що хвилює, смутить, радує, що наближення смерти сприйняв рівнодушно, а навіть бажав тієї смерти. Хайби прийшла, викупила і визволила з оков мучеництва...
Енкаведист відчинив кімнату й штовхнув до неї Наріжного. В кімнаті сидів один слідчий і писав на машині. Енкаведист звернувся до Наріжного.
— Це пишеться тобі присуд смерти!
— Байдуже. Хай пишеться — відповів Наріжний.
За хвилину слідчий перестав писати, підвівся і ставши напроти жертви спитав:
— Тобі байдуже? Адже ти згинеш!
— Хто вам попався в руки, той згине. Адже ви від того і є, щоб мордувати і вбивати неповинних людей. Кінчайте!
Слідчий якусь хвилину свердлив кривавим зором свою жертву, а потім сів у крісло, опер чоло на долоні і довго-довго так просидів. На дворі був ясний день і крізь шиби й віконні грати закрадалось у кімнату слабеньке світло, немов вагаючись, чи слід і катам піднести ранішню радість... Через відчинену вгорі кватирку вливалося повітря і проганяло свіжістю й запахом тяжкий махорочний дух кімнати... Нагло здалека почувся знайомий від кількох днів воркіт. Він дужчав і наближався. Енкаведист тихо закляв. Наріжний у думці скрито поблагословив його, а слідчий немов збудився і глянув на Наріжного. Десь на подвір'ї зчинилась метушня, далекі, мов під землею, крики... У місті недалеко розірвалась бомба.
Слідчий зірвався, схопив зі стола пашпорта і став його розглядати. Відклеєна фотографія висунулась і впала на долівку.
— Падимі, сволоч!
Наріжний схилився, підняв і пізнав свою світлину.
— На, візьми собі свій пашпорт, приліпи фотографію, щоб трималася. А тепер: пашол к чорту!
Наріжний, опинившись на подвір'ї, не вірив, щоб його випустили. Бачив тільки, як зграя енкаведистів натягала на голови каски і товпилась біля грузовика, з криком садовилась... Грузовик скоро виїхав.
Вийшовши на вулицю Наріжний став зразу підбігати, а дедалі обхоплювала його неміч — ноги перемінились ув олово. На скруті вулиці сперся об мур. Відпруження нервів по жахливо перебутій ночі наступило так нагло і з такою ваготою, що він не в силі був зробити ні одного дальшого кроку.
[Львівські вісті]
18.09.1941