Українська трагедія

24 роки кривавого терору — 24 роки опозиції.

У щоденнику "Донав Цайтунг", який виходить у Білгороді, появилася зі знанням справи написана — стаття під повищим заголовком пера Унґерна-Стернберґа, яку подаймо тут у перекладі, з деякими пропусками несуттєвих місць:

"Коли німецькі війська йшли наступом просторами України і громили армії совітського ген. Буденного, скрізь на краях доріг і по селах стояли перелякані українські мужчини і жінки, щоби привітати сірих вояків як визвольників зі совітського ярма. Тепер пронісся наче великий віддих полекші по тій країні, що мусіла перенести 24 роки большевицького ярма. Ледви будь-який край в Европі мусів пережити таку трагедію як саме Україна. Щойно тоді ми в силі її збагнути, коли собі усвідомимо, що українці мусіли перетерпіти від кінця світової війни аж до сьогодні.

Аж до 1924 р. тривали великі, безупинні, криваві повстання, що спинювали нормальну організацію совітського апарату в Україні. Супроти того большевики були примушені обмежитися до опанування важних під військовим і господарським оглядом осередків та залізничих шляхів. Щойно тоді, коли большевики стягнули більші відділи совітської армії і понищили багато міст і сіл в Україні, совітський уряд зміг завести якийсь спосіб в краю і забезпечити собі політичну і господарську експлуатацію України.

Після того, як большевики зломили українські повстання, українські національні сили пристосувалися до нових умовин і повели боротьбу іншими засобами. В комуністичній партії України повстала тоді сильна опозиційна група, яка щораз сильніше видвигала українські національні домагання. Вона опанувала різні уряди і становища в партійному і державному апараті та використовувала те, що московські верховоди пірнули з головою у внутрішні свари між Сталіном і Троцьким. Таким чином українська опозиція довела до того, що в короткому часі вона захопила під свій вплив ціле шкільництво, апарат партійної пропаганди, різні державні уряди, найбільші господарські організації, залізницю і навіть деякі військові школи. Найвизначнішими представниками цього напрямку були: Олександер Шумський і співтворець союзної совітської конституції в 1923 р. Микола Скрипник, який кермував в українському совітському уряді комісаріятом освіти.

Крім того в цьому часі діяли в Україні поодинокі сутонаціоналістичні тайні організації. Коли в 1933 р. Скрипник скінчив самогубством, московський уряд уже думав, що він опанував положення в Україні. Та згодом українські національні сили змову перемінили свої методи боротьби, щоби знову пристосовуватись до нових умовин.

Так почалася друга епоха української боротьби в совітському союзі. Національно настроєні українці зрозуміли тоді, що коли відкинути зовнішньо-політичні події, то визволення України може прийти тільки у висліді спільної боротьби з опозиційними групами, які діяли в Москві і в Ленінграді. Таким чином прийшло до сильних звязків між діяльними українськими організаціями й опозиційними групами, при чому почин до тієї співпраці мав вийти від тих опозиційних груп. І так нпр. противник Сталіна, Бухарін, навязав взаємини з українця ми в Києві і заявив їм в імені московського народу, що на випадок перемоги правої опозиції новий уряд признає самостійність України. Цікаве також і те, що маршал Тугачевський теж увійшов у тісні взаємини з українськими старшинами совітської армії і цілком певно рахував на те, що українці були би підтримали його акцію. Ті самі явища можна було завважити також і в професійних союзах. Профсоюзи, які змовлювалися проти совітського режиму, вважили звязки з українськими профспілками дуже важною акцією.

З того огляду можна зробити висновок, що без огляду на різні гострі засоби московського уряду, боротьба українців нічого не втратила на силі. Особливо характеристичні для духовости українців є їхні військові традиції. Навіть у часах найважчого московського або польського переслідування українці плекали військові традиції. Тому це зовсім не було чимсь принагідним, що підчас боротьби з большевиками українці виявили величезне завзяття. Так нпр. після того, як поляки підписали з большевиками ризький мир, українські військові відділи без ніяких виглядів на успіх пішли серед лютої зими проти москалів і без огляду на перевагу червоної армії перейшли здовж і впоперек Україну. Підчас цього походу большевики окружили біля 400 українців в містечку Базарі на Поділлі. Большевицький командант предложив їм скласти зброю та обіцяв їм повне помилування, якщо б вони заявили, що стануть льояльними громадянинами.

Та це все була тільки частина терпінь. В дійсності годі цю трагедію змалювати з усіми її подробицями. Сотні тисяч українців мусіло попрощатися зі своїм життям під большевицьким режимом тому, що вони боролися за гідне людини життя в самостійній Україні. Ненависть українців до большевиків є така велика, що тепер ті українські вояки, які попадуть у німецький полон, з тугою тільки одною бажають: знову дістати зброю до рук, щоби вдарити на своїх гнобителів.

Україна — це складниця збіжжя і мяса особливо для північних і північно-східніх просторів Совітського Союзу та взагалі головний xліборобський продукційний простір для европейської частини совітської Росії.

Ось як Троцький накликував у своїй інструкції для комуністичних агітаторів в Україні в 1919 р.: "Так або сяк, але мусите безперечно назад відвоювати для Росії Україну. Росія не може існувати без українського вугілля, руди, без українського заліза, збіжжя, соли і Чорного моря". Так, як стара московська держава царів щойно тоді змогла розбудувати своє політичне, господарське і культурне великодержавне становище, коли захопила українські простори, таксамо годі було собі подумати совітську Росію без України з її великими природними багацтвами. Совітська Росія не має чим заступити втрати України, коли мова про хліборобську ділянку. Про те добре знають верховоди в Москві. Тому для них був добрий кожний засіб, щоби знищити змагання в Україні, яких метою була принайменше якась самостійність. Вони переводили це найкривавішим терором, який тільки знає всесвітня історія".

[Краківські вісті]