Цими днями в Братиславі проходив саміт ЄУ – не схожий на попередні. Вперше – без британців. Brexit безумовно змінив Європу, але не лише він. Радикальні трансформації, котрі вдарили по засадничих принципах європейської спільноти не менш болісно, ніж британська сепарація, розпочалися ще роком раніше. Мова про кордони Унії, причому і внутрішні, і зовнішні.
Рівно рік тому угорська влада з гордістю повідомила, що щойно було встановлено останню штахетину в паркані на кордоні зі Сербією. Це не могло не викликати здивування у багатьох спостерігачів. Адже що виходило: з одного боку прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан старанно працює над перетворенням Європи на неприступну цитадель, з іншого – бундесканцлерка Німеччини Анґела Меркель закликає біженців з «гарячих точок»: «Ласкаво просимо до Європи!». Орбан войовничо кричить: «No pasaran!». Меркель тим часом запевняє, що «не могла її країна, яка пережила лихоліття нацизму, не допомогти нужденним, котрі опинилися в кризовій ситуації».
Очевидно, що йшлося про людей, котрі полишали випалені війною регіони в Сирії, Афганістані чи Іраку, вони шукали притулку в Європі. Але також і про ті сотні тисяч осіб, котрі покинули рідні домівки в пошуках кращого життя, добре оплачуваної роботи чи соціальної допомоги. І не можна стверджувати, що Орбан був цілком неправим, як і не можна стверджувати, що в усьому правою була Меркель. Тут радше йшлося про пошук відповіді на питання: у якій Європі хочеться жити її мешканцям? Новітній пошук відповіді й так тривав понад півстоліття, а тут довелося максимально прискорити пошуки, зжавши їх до кількох місяців.
Протягом багатьох десятиліть європейці, підбираючи адекватну реакцію на практично будь-яку кризу в ЄУ, повторювали як мантру гасло: «Нам потрібно більше Європи!». Так, зокрема, колишнє Європейське економічне співтовариство після саміту в Маастріхті перетворился на Європейську Унію, котра передбачала значно більший рівень інтеграції. І таких прикладів було маса. На Амстердамському саміті, наприклад. Було ухвалено рішення про запровадження спільної валюти, на Лісабонському – про реформу, яка спрощувала ухвалення рішень. Були хвилі розширень – аж до шостої хвилі 2013 року, коли повноцінним членом ЄУ стала Хорватія. Тобто до певного часу все робилося для того, щоб «Європи ставало більше», попри всі ті кризи, які час від часу струшували континент.
Європейська Унія стала не просто спільним ринком. Це вже було квазі-наддержавне утворення, зі своїм парламентом, президентом, міністрами тощо. ЄУ виробляла свою економічну, соціальну, безпекову й закордонну політику. У межах спільноти було запроваджено вільний рух людей, товарів, капіталу й послуг. Фактично Європа реально ставала тим омріяним «нашим спільним домом».
Добрий і заможній дім повинен, за визначенням, бути гостинним. Водночас він має добре дбати за свої двері й замки. Виходячи з цих тез доволі складно однозначно відповісти на запитання: порушила Меркель чинні в Європі правила, широко відкривши перед біженцями двері, чи слідувала духові й букві європейських принципів і норм?
І от тут можна говорити про виникнення парадоксу, який можна назвати «унійним парадоксом». Анґела Меркель і її однодумці в своїх діях під час міграційної кризи послуговувалися тезою, що Європа є відкритим суспільством. Що відповідно і до Женевської конвенції, і до принципів, закладених в основу побудови ЄУ, обов’язок Європи полягає в наданні допомоги біженцям.
Водночас Меркель проіґнорувала певні засадничі принципи Унії. Вона не доклала зусиль до того, щоб якось продискутувати це питання, вона апріорі сподівалася на солідарність інших країн-членів й інших суспільних та політичних сил у самій Німеччині. Проте ця солідарність виявилася занадто слабкою, аби без проблем реалізувати задумане. Хоча ресурсів для цього у Європи було достатньо.
Виходячи з цього, той самий Віктор Орбан мав певне право вказати пані Меркель, що вона не права, самочинно вирішивши таке питання за весь континент. І от уже він і його однодумці репрезентують антитези: збільшення Європи лише в міру необхідності, пріоритет за національними державами. Як то казали колись в Україні: «Любімося, як брати, рахуймося, як жиди».
Відповідно до цієї концепції спільна європейська політика заступалася поверненням до політики національних держав. Європа, мовляв, це добре, допоки це корисно.
І в той час, коли Меркель говорила про людяність і солідарність, Орбан заявляв про спорудження нових парканів на кордонах. Причому не лише зовнішніх, але й внутрішніх – на кордонах з унійними партнерами Румунією і Хорватією. Тож з цього моменту шенґенська ідея відкритості кордонів перестала бути тією незворотною цінністю, якою свого часу так пишалися європейці. Виходило, що нею можна покористуватися, допоки тобі це пасує, а в будь-який вигідний момент можна від неї відмовитися.
Упродовж року стало зрозумілим, що Орбан не самотній у просуванні таких ідей. Потихеньку-помаленьку вся Європа зарясніла внутрішніми парканами як не матеріальними, то законодавчими. Словенці закрили колючим дротом кордон з Хорватією, Австрія взялася зводити загорожу на кордоні з Італією, Болгарія ще сильніше відгороджується від Туреччин, Македоні будує мури на кордоні з Грецією…
У той же час, багато країн-членів ЄУ – в основному в Східній Європі – заявили, що не прийматимуть біженців, жодного. Що мали десь якісь там міграційні квоти. Тож стало зрозумілим, що славнозвісна європейська солідарність виявляється лише під час використання структурних фондів ЄУ.
У Братиславі голови держав і урядів Європейської Унії обговорювали кризові явища і шляхи виходу з них. І можливо Brexit тут – не найбільша проблема. Рішення британців радше стало наслідком браку комунікабельності й солідарності всередині ЄУ.
Нині можна стверджувати, що ізоляціоністський курс Орбана тимчасово переміг солідаристський курс Меркель, принаймні за очками. Утім це не є жодною трагедією, радше позитивом. Європа мала пережити цю кризу, осмислити її, знайти вихід і врешті-решт подолати. І що швидше вона це зробить, то краще.
Нинішні заяви, що Унія перебуває на порозі свого розпаду – не більше ніж страшилки для дітей, котрі поширюють євроскептичні й контрольовані Кремлем ЗМІ. Звісно, ЄУ існуватиме й надалі й не нині-завтра відновить свою притягальну силу для багатьох людей. Але, безумовно, для цього Унія повинна не боятися змінюватися, ставлячи чоло викликам часу.
17.09.2016