Тростянець підсміюється

Освічений Тростянець добродушно підсміюється, в тому числі і над собою радянським, коли прикидає, що б воно, Відродження двадцятих років минулого століття, зробило сьогодні і з ним, і зі своїми оспівувачами. Адже і Тростянець, і оці оспівувачі Розстріляного відродження тепер, як один, за приватну власність, підприємництво, вільний ринок і все таке.

Він не запитує, а зразу відповідає, бо ніякого питання тут бути не може.

Що зробив герой охтирського за походженням класика, коли зустрів свою матір, яка піднімала народ проти його червоних побратимів у розпал їхнього бою з білими? Він її обійняв, поцілував і пустив кулю їй у скроню.

Тростянець – недавній районний центр, зараз громада в Охтирському районі Сумської області. Він – батьківщина Миколи Хвильового.

Так. Сьогодні тодішній Микола Хвильовий із властивою йому рішучістю і щирістю виніс би схожий вирок одному за іншим усім, хто написав про нього хвальні курсові й дипломні роботи, захистив кандидатські і докторські дисертації, здобув на його йменні відповідне визнання в межах як його Охтирщини, так і України – теж його.  

Як же вам, моїм тростянецьким подругам і друзям, хочеться вважати, що те Відродження було не яким-небудь, а суто національним! Як же важко буває навіть вимовити при вас – не кажучи вже про те, щоб доводити, – що кольору було воно переважно червоного!

Хвильові, Семенки, Куліші і «нєсть ім чісла» були затятими учасниками великого і трагічного соціального руху – незаможних проти заможних. Це – перш за все. Вони прагнули, правда, національного, але ж комунізму, а що він собою уявляв, вже тоді можна було побачити на прикладі і Тростянця, і Охтирки, і всієї України.

Хвильовий застрелився, бо не зміг довести владі (своїй!), що його друг – такий же, як і він, справжній комуніст, а не прихований ворог, як їй раптом здалося – рідній, робітничо-селянській владі.

То було Відродження, але одночасно і Народження – народження нової української культури, національної за формою і соціалістичної за змістом, як тоді вже було закарбовано на червоних скрижалях. Щось небувале, по-своєму велике і безмірно печальне: у святому Відродженні таке ось грішне Народження. Провина цього гермафродита перед його рідною владою полягала в тому, що він прагнув бути вільним від її бюрократії і цензури. Ось де була трагедія. Її бачимо в будь-якій соціальній революції, як в тій же Великій французькій. Не можуть вони не здійснювати влади над словом, ну не можуть – і все цим сказано. Майже все…

Сам вираз «національне Відродження» закріпився в тодішній «культурно-політичній» мові не зразу, а в певній боротьбі чи якихось ваганнях. Перемогти воліло принципово інше визначення: «Червоне відродження», «Червоний ренесанс» – так писали. Головне для Хвильових було те, що воно не яке-небудь, не буржуазне, не жовто-блакитне, а іменно червоне, тобто комуністичне. Щодо «відродження» – терміну, на їх погляд, не зовсім точного, то хай, мовляв, вже буде й він, коли людям так подобається.

Що примітно в ставленні загалу сучасних знавців до цієї історії? Маю на увазі перш за все знавців тростянецьких і охтирських, бо спілкуюсь з ними щодня. Деякі вже чудово усвідомлюють, що «чисто національний» комунізм Хвильового був би не тільки страшним, а й страшно кумедним. Примітно, однак, те, що можна назвати їхнім патріотичним цинізмом. «Звиняймо нашим Хвильовим їхній комунізм – ми люди не злопам’ятливі. Зате Україну вони не тільки любили, а й цінували більше, ніж деякі з нас». – «І як би вони, – запитуєш без розрахунку на відповідь, – поставились до такої вашої позиції? Невже б вони не помітили, що тут ви вдаєтесь до свідомого замовчування і перекручування? Ви, бачте, знаєте, що треба вівцям, бо вважаєте себе пастухами».

Треба визнати – буває й так, що почуєш: «Все правда, та тільки вона не на часі». Ось що означає перейматись культурою як політикою, а політикою – як культурою. Тридцять років позаду, а все не на часі. Скільки ж їх ще треба прожити-пережити?  

Повна правда – штука жорстока, але безцінна. Вона забезпечує, обдаровує нас достеменністю, повноцінним знанням. Таке знання обтяжує розумінням. Під таким благословенним тягарем ми стаємо добрішими, тобто розумнішими. В такому стані легше хай на одну мить перевтілиться в Тичину, Рильського, Сосюру.

«Засосюрилося небо, затичинилась земля!» – вигукували сільські, не кажучи про міських, школярі п’ятдесятих років минулого століття. Я й досі дивуюсь, яким чудом наші викладачі української мови і літератури залишались на свободі, дозволяючи нам такі вигуки. Хто із них розумів, що цей народний віршик не тільки про те, що дітей змушували вивчати напам’ять занадто багато зі згаданих митців?

Сьогодні зміст того рядка – як на долоні. Залишається тільки цінувати непохитність розуму невідомого автора. Він же, по суті, відверто сказав що? Та те, що Україна захопилась, затьмарилась червоною казкою, дурною мрією, примарою раю на землі.

Гаразд, хай Тичина злякався і став червонішим ледь не за всіх своїх червоних співвітчизників, бо опинився в сталінському пеклі. А його сучасники – такі ж червоні митці тієї ж Франції? Італії? Британські Бернарди Шоу?.. Відвести очі від того, що затьмарились голови ледь не всього Всесвіту, а не одної України? Їй, до того ж, не треба було звикати до такого стану, адже ще он коли трапилось, що її

               Мужики цікаві стали,

               Чи ті кості білі всюди,

               Чи блакитна кров поллється,

               Як пробити пану груди?

Вони не хотіли потрапити за ґрати – Тичини, Сосюри та їхні побратими. Вони стали прислужниками, але прислужниками все-таки не чужих, а своїх – своїх по головному: по вірі, по ідеології. Свої поправлення і уточнення вони тримали при собі, але вірити продовжували в той же «ізм», тільки не такий поганий, як наявний, сталінський, а такий гарний, правильний, який з часом намалюється в уяві Празької весни і горбачовської перебудови.

Вони були породженням своєї доби, якою б дивною вона вже не була – без помітних діючих в ній слідів дідів-прадідів, патріархальності. Чого-чого, а цього добра там не було, або майже не було, і не тільки в наявному офіційному, казенному торжествуючому віровченні, ой, не тільки!  

Чому ж тоді не прижився термін «Червоний ренесанс»? Чи не тому, що його носіям все ж не вистачало більшовицької впевненості в собі? В їхній підсвідомості ще ворушилось щось старовинне, хуторянське, якщо, звичайно, винести за дужки згадану мужицьку цікавість. Вона, до речі, сама по собі не зовсім звичайна матерія: старовинна і в той же час ніяк не патріархальна, без найменшого присмаку відповідних солодощів.

В тому, як до оцих солодощів несподівано, мабуть, для себе потягнувся післярадянський тростянецько-охтирський націоналізм, як він відвернувся чи не від всього соціального в українському житті, є щось майже загадкове і, звичайно, не дуже веселе. Не дуже веселе, як все запізніле…

В цих людях старовина ще не стала історією. Вони хочуть загальмувати відхід хуторянства у безповоротне минуле. Хуторянства і, між іншим, бурсацтва з його пишномовністю. Пишномовністю щодалі гидкішою, ганебнішою, нестерпнішою. Така ось суміш. До 300-річчя від народження Григорія Сковороди з’являється, наприклад, розкішна збірка його творів під назвою «СковороДАР». З’являється, правда, не в Тростянці і навіть не в Охтирці, а за 133 км від неї, в Харкові… Передмова – не про щось, а про «життєдайний духовний дар, що він отримав його від Творця й передав нам – своїм нащадкам».

Не вірите своїм очам і опускаєте їх? Тоді читайте далі про цього «великого учителя Свободи, щирого Серця й істинного щастя», «нездоланного духовного воїна», з чиїм іменем на вустах будуть врешті-решт жити всі люди в Україні, «подібно до різних квітів у Божому букеті, оповитому золотою ниткою тих цінностей, якими жив і які лишив нам у спадок Григорій Сковорода». І так до кінця. «Погожої весни 1769-го його дух разом із тілом знайшов собі спокійне пристановище за якихось десять верст від Харкова – у Гужвинському лісі». Видавничий дім «Школа»…

«Послухайте, пане вчений! – хочете сказати, піднявши нарешті очі. – Та невже б відпала ваша рука, якби ви написали по-людськи: тоді-то, мовляв, Сковорода опинився там-то. Та невже б я не заплатив ті ж таки 580 гривень за збірку, яку ви так довго плекали?»

Та це марна справа – якось похитнути людей, яким так кортить товктись в етнографії і бурсі і які щиро вважають справжньою сучасністю оцю примхливу суміш. Така вже цікава і неповторна особливість українського сьогодення. Цілком сучасна армія, та й загальний побут – і замшіла… ну, не вся культура, а значна її частина.

Це ж треба було так перевтілитись в бурсака-відмінника!..

Залишається спокійно і по-доброму співчувати нашим двоногим «квітам у Божому букеті», спостерігаючи, як вони стають сектою, до якої нема ніякого діла тій же молоді. В її очах це гра дорослих, яким нічого робити, хоча знати коріння і механіку її, звичайно, не завадило б нікому.