Проходжую ся по парку в санаторії Р.
Тут і там видко громадку вояків, реконвалесценти, мовляв, що вертають ся до здоровля.
Дивлячи ся на їхнї дари воєнного блага, мимоволї мусиш поважнїти.
Один підпираєть ся двома палицями, другий у візочку парадує, инший ледви посуваєть ся при помочи крики, там знову нервово недужий біжить мов несамовитий, не маючи просто сили вдержати ся на однім місцї, — инший знову трясеть ся цїлий мов у пропасницї й багато инших їм подібних оказів. Справдї треба якогось чуда, щоб сим нещасним привернути бодай частину здоровля.
Надходить чотирьох свіжих вояків.
Прислухую ся їхнїй мові. Щось чути трохи українського, трохи чеського, трохи польського.
— Краяне, а звідки ви? — питаю ся.
— Я з самого Снятина, а я зпід Коломиї, а я зпід Тернополя, а я Словак, — каже четвертий.
— А по якомуж ви говорите?
— Та я, каже снятинський, вже рок волочу сє по шпітальох, руского* слова не чув, газети читаю нїмецкі і польскі, а ческого таким добре підовчив. От тай таке.
Та я бо — а дивіть ся на фельдносткарту — відки дістав, а гет вам забув читати, як штубак шлябізую:
До-о-но-о-шу, о, "доношу" — а я, а я, чисто се забуває. Біда, панє; а ви-ж звідки? — питаєть ся мене.
— Та теж зі Снятина, тільки, бачте, менше по шпиталях бував та й тому може свовї мови не набув. От маєте тут кілька наших часописей, прочитайте, може пригадаєте собі дещо.
— Ой, дзєнкованє вам; таж я той чоловік, я все за своїм! Бож нїмецка ґазета все за Нїмцьом тєгне, ческа — за Чехом, а шша — на нaми. Неправда-ж?
— А то се тїшу, щосмо вас здибав, а що Москаль вже на Веньґри пакує — гей, гей, то нещістє, клопіт!
Щоб не порушувати доволї гіркої теми, питаю, чи відвідує тут хто вояків з наших людей.
— Та де, а от колисьту — каже — був ту ксьондз. Виджу, править в католїцких апаратах, по службі божій чую, говорить по нїмецки, — а я таки до них зачав по ґалїцийски... тай обіцєли, що принесуть молитвенники.
______
На коридорі ґарнїзонового шпиталя в Б. сидить під вікном вояк. Вимарнїле, блїде лице, сказати-б можна, самий шкелет.
Був засумований, думку думав.
Заінтересував він мене, приступаю до нього:
— Was sind Sie für ein Landsmann? (Звідки походите?) — питаю.
— Nіe rozumie, panie!
— А звідки ви?
— З Ґалїції, зпод Скалата.
Вдав ся я з ним близше в погутірку. Оповідав про свої злиднї у полї та про своє шпитальне життє, говорив зовсїм вправно по польськи. Мимоволї спитав я його, хто він.
— Та я Русин-Українець, але у шпитали записаний за Поляка — тай став Поляком.
— А є тут вас більше?
— Та буде з десять, а може і більше, добре не знаю, бо ми по ріжних цимбрах. Ґазети нашої жадної, книжки нїякої. Не думайте, пане, що я хруньом став... при сїм його очі мов мрякою зайшли, голос ломив ся у горлї, уста дріжали...
— Я і до Сїчи колись належав, був головою читальнї, а на чужинї — Поляком став.
При останнїх словах по його лицї сплили сльози.
_______
В купелевім віддїлї урядує ординанс-вояк. Входжу туди з капітаном П. — Українцем. Говоримо про всякі небилицї, ординанс приготовляв купелї.
— Bitte schon, das Bad ist fertig (Прошу дуже, купіль готова) — чуємо по хвильцї.
По купілї при дверях стрічаю знов ординанса, от на се, щоб почути ще раз "Guten Tag". Питаюсь його, звідки він.
— З Буковини, з Кіцманя — відповідає по нїмецьки.
— Тож ви, краяне, — Українець!
— А якже, каже, — але тут самі Нїмцї, та й все по нїмецки говорить. Та я знаю і по румуньски і по польски і по нїмецки, — можу з кождим розговорити ся. Але воно не все одно, як говорить ся?.. То война.
Та й сей був членом читальнї, навіть сина до ґімназії посилав, але на чужинї подав ся за Нїмця, бо на його "копфцетлї" (картка над ліжком, на якій виписано імя хорого та рід недуги) стоїть, що він — Нїмець.
_______
— Панє кадет, а прошу послушно, не міг би я вже раз дочікати ся урльопу? Та то вже гей два роки, як не видївсмо нїкого зі своїх. Мамка понебощіли, жінка і дедьо старі тай троє дїточок чикає на мене... зробіть що, як ваша ласка.
От так допрошував ся відпустки старий вояк, що, мовляв, і по Боснї ходив та й до "Монтінеґри" (Чорногори) вступай і сербські "форпости" зза обшівки гнав, а вкінцї "Талїян" ломить на нїм свої зуби.
— Бодай тота Наталїя запала се, тай за що тут бити ся? За тоті дебри, скали? та я би сам тоту гору купив, — дав дурному Талїянови, щоб задурно не проливати людської крівцї, — каже другий вояк.
До розмови вмішав ся капраль.
— Не за то бо, каже, Австрія веде войну з Італїйов, щоби гору тоту або другу відбити чи оборонити, а за то, щоб оборонити свою повагу. Аби такий талїянский жебрак не думав, що Австрія цалком (цїлком) знищена, слаба, що можна з нею зробити, що Талїян схоче. Я би лише взяв того Саляндру і тих других, а якби му закумендїрував пapу раз "марш-енц", а пару "нїдер" впоров ним, то заразби кричав: "гальт". Правда, шкода здоровля, житя, та щож з жебротою вдїєш? Воно все так на світї буває, бідний завидує богатому, так і Італїя, вона мала, тож хоче від Австрії сї гори забрати. А знаєте, нащо?
— То, видити, в лїтї пани на свіжий люфт (повітрє) їдуть в гори, добре платє, ну, а з того і дохід є. От то полїтика, інтерес!
— Та як кажите, пане капраль, то може і правда, але пани, що шукають свіжого люфту, мусєт чистість мати. Талїян бо нехлюя, є (я) бо видїв йoгo штелюнок і був таки там, — тож то нехарні люде, аж голова болїла з того сопоху. Я кажу, що Талїян буде просив се ще, єгo ще холєра розішпає.
Може був би і чогось більше дослухав ся, колиб не се, що зачала ся погутірка артилєрії, тож треба було "дєкуватись".
Над вечором несуть лапайдухи (так називають вояки в полї санїтетів) на марах раненого.
— Пане кадет, пане кадет, я вже їду на урльоп, талїянска його жебрача мать, може і ногу страчу. Бувайте здорові, дай Боже, щоб колись вас ще зобачив.
Я напишу зі шпіталя. А якби дістав що з почти, то прочитайте, а потім напишете менї. Добре?
— Гаразд, брате, кажу, дай Біг здоровлє!
Минали тижнї, я і забув за свого "урльопника". Одного дня приносять "шміраки" (се знову титул кухарів) менажу та почту. Переглядаю її, між иншим є лист до мого "урльопника". Читаю, лист пише жінка:
"С. J. X.** Дорогий мужу! Сумну вість ти посилаю, я слаба, — лежу. Добра сусїда — дай їй Боже здоровлє — ходить коло мене і дїточок. Гандзє пасе вже корову і ялївочку, яку ледви виплакалам в Мадярів, хтїли забрати. За дєдя я писала, та тепер вже показало сє. Мошко донїс, що вони і (тут наводить назвища господарів з села) їздили добровільно з форшпаном з Москалями. Цїле село і Бoг свідком, яке то "добровільне" було. Синцї від Москальових київ ще у декого нинї не щезли. Село мусїло відвезти ранених. Набідували сє дєдьо, тай ледво з житьом вернули, бо Москалї віз і конї забрали, — спрігли дєдя нагайками тай нагнали...
Прийшли шандарі, з постелї дєдя забрали... Я вже і очи виплакала. Добрі люде бодай поховали по божому. Що я тепер сирота пічну? Дай вість о собі, чись здоров, може бись на урльоп приїхав?..."
Але я не мав до кого писати, бо мій "урльопник" помер по ампутації ноги.
* Читай: українською.
** Слава Ісусу Христу.
[Вісник Союза визволення України, 27.09.1916]
Під скелею.
(Покійному тов. поручникови Михайлови Гнатюкови присвячую).
Сонце клонило ся на захід, вітер утихав поволї, неначе змучив ся старушок, розбиваючи ся від раня по скелях, лїсах і вертепах. Час від часу ще зривав ся, збирав останки своїх сил, аби трішки ще, годинку-дві погуляти по світу.
Під скeлею сидїв він задуманий, сидів неповорушно. Очі глядїли далеко, а зір наче боров cя з скелями, що спинювали його в дорозї. Море думок летїло ще дальше, немов у перегони з зором, хто скорше, хто скорше зайде в родинні сторони...
Сидїв, оперши голову о руки. Буря думок розпирала груди, a в голові мов від вітру шуміло. Думи й тяжкі спомини не давали спокою.
Поганий час! Море слїз — надїї, безхосенні журби... Там — плач і надїя, тут гуляннє смерти, там журба о сина, тут туга за ріднею, там — насильства й ворожі знущання, а тут крик безсильности, бо годї дати поміч, розраду...
Вже за сусїдню гору сховало ся сонце, настала тишина. Здавало ся, що цїла природа ладить ся спочити. Лише йому не до спочивання було. Немов прикований до скелї не рушав ся з місця: думки роїли ся в голові, слова листу від мами болючо вїли ся в серце.
...— Сину мій, ми вже нїби півмертві, бо гостей щойно не видно. Бог зна, чи будем ся видїли... І по жнивах вже, сину, шкода весняного труду. Листом вже не розмовим ся... Бога лиш прошу, щоб Ти дав здоровля. Бувай здоров та й не гризи ся. Памятай за брата...
Немов тягар лежав на його грудах, лице тремтїло; майже розпучливе вирвало ся із грудей: — Мамо моя; чи-ж на се ховала дитину, щоб тепер живцем вбивати?... А зрештою чи-ж винна вона? Бідні мої сироти, без батька, брата, без помочі, безсильні, кинені на ворожу поталу...
Щось давило його, горло порчі стискали, а в серцї буря розпуки...
І покотили ся сльози по лицї, сльози горечі, але й сльози пільги. Думки поволї щезали, очі в даль глядїли, спокій настав у серцї, а далїйЯ бездумні хвилї...
— Думав, що будеш вдома, бо вже час відпустки зближаєть ся, — звенїла, підкрадаючи ся, нова думка. Побачиш рідню, кохану, любі сторони... Ти-ж два лїта не був вдома, а там неодно вже змінило ся, неодного нестало... Мати все виглядала тебе, найменше стукненнє на дорозї будило її у ночі: "Може то він приїхав"... Тепер — за пізно вже, братку, та не кидай надїї...
І знову поплили сльози, а филї холодного повітря понесли глибокі зітхання... І знову хвиля забуття...
Та розбурхане серце не втихає скоро. Глумлива доля немов усї сили збирала, щоб доволї насміяти ся з його безсилля. Зявляли ся нові думки, одна за другою минала, а кожда хотїла сильнїйше заграти по нервах. Нараз мов рій їх зібрав ся: він пригадав собі ще останню карточку від сестри. Дві милї вона бігла на захід, щоб ще кілька слів передати братови.
...— Вже судний день приходить. Як ми се переживемо. Боже наш, Боже!.. Ми не утїкли, остали вдома. Малисьмо надїю, що з тобою побачимо ся, а тепер?... Мама ледви ходять, так сплакали ся, а ми напів трупи з журби о маму, о тебе... Що то буде, що стане ся?! — Цїлуємо в останнє — сестра.
Не видержав сміху глумливої долї, не стало сил. Зболїле серце не видержало останнїх ударів... Він уже не плакав; в очах стемнило ся, — а там і думок ие стало...
Він лежав у спокою, в тихім забуттю.
Зза гори відзивали ся стріли, облаки світили звіздами. Тихенький вітрець піднїс ся поволї та зігнав з лиця слїди душевної боротьби.
Друг.
Вздовж хребта гірського пасма Д., серед прорідженого лїса, тягли ся стрілецькі рови. Правим крилом сягали вони далеко аж на сусїднї верхи, лїве сходило в долину Астіка, за якою ростягаєть ся височина Л., та кінчило ся над пропастю. Прямовісна, 1000 метрів висока стїна була сама обороною. Нераз і недва сходив я над сю пропасть, вдивляв ся в далекі на Л. розложені стрілецькі рови, та ледви бачив там людей, що пересували ся мов мурашки. Серед них шукав я зором товариша друга, однорічняка Б.
Тому, що Л. мало деяку стратеґічну вартість, Італїйцї майже що днини напирали на сї становища. Не було більшої муки, нїж глядїти на сї безнастанні наступи. Іззa далекої віддалї помогти було годї. Людина бісила ся у своїй безсильнocти. Навіть поодиноких стрілів не було чути, лише шум, відгомони, клекіт...
В таких хвилях думками летїв я до друга. Що він робить сердега, живий, чи ранений, а може... тут морозом тягло поза шкуру.
Стрілянина змагала ся; там мов у кітлї варило ся. Вітер здалека приносив сильнїйші, то слабші течії відгомону: вори—вори—бум—бум, вори—вори—бум... Артилєрія своїм бум—бум—бум басувала. Менї причувала ся мельодія дзвонів: вори—вори—бум—бум...
Погано було на душі, що й не висловити.
В уяві побачив я лице друга, думками блукав у гарних хвилях студентських часів. Однорічняк Б., син бідної вдовицї, яку сам удержував як ґімназист, заробляючи лєкціями, ночами працював над собою. Працював так, як тільки є в силї син пролєтаря. Мати плакала нераз з радости, дивлячи ся на нього: се-ж її підпора, її надїя!
І пішла її надїя на війну.
Боротьба не була йому страшного, він з нею давно зжив ся. В полї став лише фаталїстом.
— Хай прийде, що має прийти, війну перебуду — казав і ждав лїпших часів.
Поволї стрілянина втихала, відгомін боротьби слабенько лунав ще по скелях. Менї здавало ся, що все в повітрі дзвонить. Якесь пригнобленнє, неспокій обсїли мене.
А другої днини однорічняка нестало...
Мародвізита.
Мародвізита! Хто не знaє сеї комедії в полї? Се справдїшня розривка, бо доволї при нїй насмієш ся та й всїлякі сцени побачиш.
Один слабий, другий удає слабого; один зголошуєть ся на чиряк, другий на зуби, той на голову, инший на горло, а декотрий таки на все жалуєть ся. Лїкарь звиваєть ся мов в окропі та й не диво, бо-ж оглянути кількадесять народників — це мала праця.
Приходить перший.
— Що є? — питають.
— Пане обергерц1, мильдую послушно, мене горло болить.
— Покажи, де болить?
— Ге, як каєте?
— Отвори хавку, — кричить санїтет-капраль.
— А я, зараз, пане капраль! — мовби не знати якої працї вимагало відкриттє уст.
— Прийдеш завтра знову, — каже лїкарь по хвилї; ми помастимо ще раз і буде добре.
Другої днини приходить він знову, a щоб скоротити вчорашнїй спосіб поступування, вже при дверях відкрив рота, вибалушив очі, задер голову в гору та став "гaптax"2 перед лїкарем. Ясна річ, що присутні, бачучи єго сцену, вибухають гомеричним сміхом. Та се народа не разить, він жде на свою чергу.
Приходить другий.
— Що тобі недостає? — питають.
— А мене всьо болить.
— Та як всьо?
— Та всьо: руки, ноги, черево...
Оглядає лїкарь, вистукує, нїчого не найшов.
— Е, братку, ти здоров, але знай, що я добрий, маєш день дінстфрай,3 виспи ся.
За дверми щойно відітхнув народ. Таки вдало ся йому обманути лїкаря.
Мандрик.
Мандрик, Мандрик! Хто його в курінї не знав, сього скуленого в три погибелї 35-лїтнього старушка! Зроду заможний господарь, мав гарну хату, в ніїй молоду жінку з синком-одинаком, та й достаток був, — лиш жий та Бога хвали. А тут циганське життє... До нього нїколи Мандрик не міг звикнути. Війна в печінки вїла ся.
А в тім, кому було краще?!
З сильного мущини сама тїнь зостала ся. Служив з великою хибою серця, видержував "штрапаци",4 як лише наш селянин потрапить, і лазив за курінем, усе "нашлюсовуючи"5.
— Мандрик! Нам уже дві чверти до смерти, ледви лїзеш, чоловіче, рушай ся! А нї, то до стовпа привяжу, — кричав цуґсфірер, якому спека теж чимало давала ся в знаки.
— Панє фірер, цїдив крізь зуби з болю Мандрик, панє фір, та не зганяйте злocти на минї, ви-ж мене знаєте, я свої пів години все шлюсую, я не годен, але прийду... Кахи—кахи...
— Ой, не годен вже я, говорив мов сам до себе. Що там моя хатинка кохана, стоїть ще, чи може... ой, ой, серце моє, чому ти не з камінє?
Тут на часочок замовк.
— От ще трохи, додав по хвилї, ще день-два та й може мене щo "облюзує"6.
Ще в "шлезюнку"7 пів біди сидїти: роблю, що можу, бодай богато не лажу. Пішов, бувало, до марод-візити, пан "фендрик"8 дай їм Боже здоровлє тай панованє, дали день дінстфрай та й так тєгнув. Але тепер "форікунок",9 ой, біда, бі... кахи-кахи — ой-йой, ой, ще день... ще два...
Так минув і тиждень, як довідав ся я, що й сим разом "пан фендрик" змилосердили ся та вислали Мандрика до шпиталю.
1 Оберарцт, страший лїкарь.
2 випростування ся.
3 вільний від служби; тодї вояк вільний від усяких обовязків.
4 злиднї військового життя.
5 приходячи пізнїйше.
6 звільнить.
7 в стрілецькім ріці.
8 хорунжий — санїтет.
9 похід уперед.
10.09.1916