Рівно рік тому, а саме дня 27 (14) серпня 1915 р., депутація українських громадських дїячів, зложена з дд. С. Русової, Ф. Матушевського та члена до Державної Думи від Київа С. Іванова, мала авдієнцію у російського мінїстра просвіти ґрафа Іґнатєва та вручила йому широкий меморіял про шкільництво на Українї. Крім того ґрупа українських громадських дїячів, видавцї та співробітники спинених розпорядком російських властей українських періодичних видавництв, — звернула ся з меморіялом до російською мінїстра внутрішнїх справ у загальних українських справах, а спеціяльно в справі українських видавництв.
В обох сих меморіялах становище української справи в Росії розглядаєть ся в звязку з становищем українського національного життя перед війною в Галичинї, на Буковинї й Угорщинї. В меморіялах наводять ся між иншим умови, в яких австрійські Українцї дійшли до високого ступня національного розвитку, робить ся огляд їх культурних придбань і описуєть ся руйнуюча робота, довершена Росією в часї окупації Галичини й Буковини. Загалом обидва меморіяли дають цїкавий матеріял для познайомлення з культурним життєм австрійських Українцїв і денаціоналїзаторською полїтикою "освободительки" Росії й ми передаємо тут зміст відповідних уступів з обох документів, складаючи з уривків заокруглену цїлість. Є се один з причинків до вияснення становища російських Українцїв по той бік боєвої лїнїї в сїй війнї.
***
Велика світова війна, в якій бере участь Росія, ведеть ся під гаслом визволення малих народів від гнету імперіялїстичної полїтики великих національних орґанїзмів. Але в відношенню до українського народу в межах Австрії війна вже в перших місяцях прибрала не визвольний, а завойовницький характер. Свободою обдаровано лиш ту незначну частинку населення (москвофілів), котра стояла на боцї від активної роботи на користь краю і ідеольоґія котрої, обмежуючи ся племінними й віроісповідними симпатіями до Росії, не рахувала ся з безпосереднїми потребами й інтересами широких мас свого народу. Головні сили галицької інтелїґенції та широкі верстви народу опинили ся перед пореслїдуваннями й підозріннями в зрадї Росії, хоч вірними їй вони не могли бути, не зраджуючи своєї власної держави. Кара за сю "провину" спала на всї прояви українського національного життя в Галичинї, на українську культуру та її головний знаряд — мову.
Українська інтелїґенція в Росії віддавна з цїкавістю та глибоким співчуттєм обсервувала хід національного відродження австрійських Українцїв, які на ґрунтї загально-державних конституційних свобід осягли високий рівень розвиту в области національної школи, науки й лїтератури, придбали значний полїтичний вплив у своїм краю та зміцнили економічне становище свого народу шляхом широкої орґанїзації кооперативів, а разом з тим, завдяки зростови національної свідомости, охоронили свій народ від денаціоналїзації його з боку сильнїйших культурно й полїтично націй — польської та нїмецької.
В той самий час, як австрійські Українцї мали змогу розвивати своє національне життє, в Росії українство пepеслїдувало ся, а наслїдком сеї полїтики російського правительства було відтягненнє російсько-української інтелїґенції до лїтератури та преси сусїдньої Галичини, де українська мова користала з усїх прав і служила орґаном громадського й полїтичного життя населення від низів до вищих верств інтелїґенції. Для Галичини участь російських Українцїв у науковій і лїтературній роботї була додатним явищем, але російська Україна тратила через се деяку частину інтелїґентних сил і все більше відставала культурно й економічно.
Чим більше умови для громадської дїяльности в Росії гіршали, тим більше переслїдувано українство. Галичина з її свобідним національним життєм стала видавати ся російському правительству гнїздом чужоземної полїтичної інтриґи проти "русскої" національної єдности, сею інтриґою поясняло ся й саме походженнє українського руху. Вороги українського руху не рахували ся з загально відомим фактом, що український рух зродив ся на російській Українї та вже звідси перейшов до Галичини, котра вже потім зробилась осередком української культури, коли її розвиток був неможливий в Росії. Через таке оцїнюваннє значіння Галичини для українського руху українське питаннє перестало бути питаннєм внутрішньої полїтики Росії та перейшло в область міжнароднїх відносин.
Прийшла окупація східної Галичини. Представники російської власти перший раз зіткнули ся тут з українською національною культурою в реальних формах широкого полїтичного та громадського життя і відповідно до традицій внутрішньої російської полїтики, перенесених в Галичину, сю культуру призначено на цїлковите знищеннє: всї періодичні видання в українській мові (коло 50) спинено, українські друкарнї, книгарнї, біблїотеки, музеї, економічні товариства, школи від низших до висших і инші інституції замкнено, публичне уживаннє української мови зачато переслїдувати, накінець супроти населення, що виявляло здивованнє з приводу грубого ламання привичних форм місцевого життя, вжито репресій: тисячі людей, котрі завинили тільки в тім, що почувались Українцями, вислано у внутрішнї ґубернїї Росії та на Сибір. Коли до війни українська інтелїґенція в Галичинї осуджувала російську полїтику в українськім питанню, тепер, відчувши на собі ріжнородні заходи обрусїння, все галицько-українське населеннє перейняло ся рішучо неґативним відношеннєм до нового режіму та до його представників.
Инакше цїлком відношеннє зустрічає в тій же східній Галичинї польська частина населення. Національне життє Поляків не зазнало таких тортур, як життє Українцїв. По короткій перерві зайнять польські школи одержали дозвіл на функціонуваннє, польська преса й польські інституції живуть повним життєм, творячи ілюзію культурної та полїтичної переваги Поляків у краю. Потерпів під культурним оглядом таким чином лишень український народ, визволеннє якого було нїби одним з завдань війни...
Коли й далї буде вести ся така полїтика, не буде дивним, що для значної части галицьких Українцїв перехід до польського табору стане засобом увільнити ся від національного утиску й заразом зайняти кориснїйшу позицію з огляду на покровительство, якого зазнає від російських властей польський елємент. Історія Росії має вже приклади масової польонїзації Українцїв під натиском релїґійних і національних переслідувань, — було се минулого столїття в Холмщинї. Коли повтореннє сього історичного факту уважаєть ся небажаним, треба перемінити національну полїтику в Галичинї в напрямі узнання на українською культурою в усїх її формах права на істнуваннє.
Підставою національної культури є народня школа. Орґанїзацію народнього шкільництва в східній Галичинї поставило російське правительство на чергу. Коли заходи в сїй справі не відповідатимуть бажанням населення, се стане на довгі роки джерелом невдоволення, а для держави сотворить новий матеріял до ріжного роду ускладнень у сфері національних відносин. З огляду на умови свого історичного істнування Галичина вимагає у відношенню до себе ще більшої обережности в заходах внутрішньої полїтики нїж корінна Україна. Перенесеннє до Галичини засад московського націоналїзму, котрі становлять підставу офіціяльного світогляду в Росії, викличе таке круте ламаннє місцевого устрою національною життя, котре відібєть ся на культурнім рівнї галицької України найшкідливійшим способом.
Українська школа для Галичий й Буковини не є проблємою педаґоґії, не абстрактна теорія, не мрія, а вже осягнутий ідеал, живий і дїйсний факт, який увійшов уже в місцеві побутові умови. Поставлена силою обставин під безпосередній вплив чужих культур — польської, нїмецької, румунської й угорської, — закордонна Україна, позбавлена майже інтелїґенції, находила ся під загрозою цїлковитої денаціоналїзації й розпливу в масї сильнїйших під культурним і полїтичним оглядом народностей.
Але в межах Австрії відносно сприяючі умови полїтичного життя дали можливість українській інтелїґенції орґанїзувати інтензивну роботу для культурного й економічного піднесення свого народу, а завдяки тому, що ся робота провадила ся на національнім ґрунтї, в рідній українській мові, вона не тільки оберегла галицько-буковинську Україну від денаціоналїзації, але противно змінила національну свідомість народу, піднесла загальний рівень його громадського життя і сотворила протягом півстолїття яскраву своєрідну культуру з значним розцвітом лїтератури, науки та штуки в українських формах. Одночасно національний рух на австрійській Українї поклав міцні підвалини для духового й економічного визволення народнїх мас від чужого визиску.
Галицько-буковинські Українцї, з досвіду знаючи велику просвітну силу народньої мови, не можуть бути байдужними до таких реформ в области народньої просвіти, котрі не зберігали-б в усїй повнотї сеї найпевнїйшої підстави просвіти. Треба взяти на увагу й се, що посїданнє національної школи нелегко дістало ся Галичанам. Польонїзаторська полїтика в східній Галичинї й нїмецько-румунські впливи на Буковинї вимагали довгої й упертої боротьби українського населення за права рідної мови та за здобуттє національної школи. А що центральне правительство у Віднї та краєва польська адмінїстрація у Львові не охоче йшли на зустріч домаганням Українцїв у шкільній области, повстав широкий рух на користь орґанїзації ріжного роду приватних українських шкіл. Безприкладним напруженнєм енерґії, невсипущою працею інтелїґенції й народнїх мас, видатком великих матеріяльних засобів, зібраних буквально сотиковими жертвами, галицько-буковинська Україна осягнула доволї широку сїть народнїх і середнїх шкіл з українською викладовою мовою, удержуваних почасти коштом держави, почасти приватними коштами.
Зріст просвітних засобів у близьких для народу формах має своє завершеннє в українських катедрах (16 катедр) у львівськім унїверситетї, розвиненнє яких у повний унїверситет здержувало ся лише протидїланнєм Поляків, ворожих зростови української культури.
На черновецькім унїверситетї також читають ся курси по українськи.
Величезний вклад духових і матеріяльних сил на сотвореннє національної школи зробив сю школу нерозривною частиною культурного життя українського населення Галичини й Буковини й позбавити Галичан їх національного надбання — се передовсїм було-б рівнозначне знищенню овочів їхньої довголїтньої боротьби за свої національні права, за рідну мову, за доступ до просвіти.
Відповідно до офіціяльних дат в 1911 р. було в Галичинї 2514 народнїх шкіл з українською викладовою мовою, а крім того в 1042 школах українська мова була обовязковим предметом науки. На Буковинї початкових українських шкіл було 216, а в 23 школах українська мова була предметом науки.
Що-ж до середнього шкільництва — в Галичинї державних ґімназій з українською викладовою мовою було 7, а крім того 3 ґімназії й 7 учительських семинарій мішаних, польсько-українських (утраквістичних). На Буковинї була одна українська ґімназія, 2 мішані, українсько-нїмецькі, й одна учительська семинарія. Приватними коштами удержували галицькі Українцї 6 клясичних ґімназій (5 хлопячих, одну дївочу), одну реальну школу, жіночий лїцей, 4 жіночі учительські семинарії й кілька видїлових і народнїх шкіл.
Про українські катедри на унїверситетах була вже згадка.
Вкінцї в области позашкільної освіти працювала приватна громадська орґанїзація "Просвіта". Се товариство видавало популярні книжечки по ріжним галузям знання, основувало сїльські читальнї та біблїотеки, улаштовувало реферати, відчити, курси для неграмотних, приготовляючі курси до середніх шкіл, вищі курси народньої просвіти і пр. "Просвіта" налїчувала в Східній Галичинї 2611 читалень з 130.000 членів.
Таким чином дві невеликі области, простороню рівні приближно двом російським ґубернїям, з 4 міліонами української людности, мали майже 3000 народнїх шкіл і 33 ріжного роду середнїх шкіл з українською викладовою мовою, не рахуючи чужомовних шкіл, де українська мова є лише предметом науки, а крім того мали широку громадську орґанїзацію для позашкільної просвіти. Вже отсї дати показують, як глибоко увійшла в плоть і кров галицько-буковинських Українцїв свідомість необхідности національної школи й віра в її могутню просвітно-культурну силу.
І дїйсно, лиш завдяки школї з галицького хлопа, забитого та приниженого з початку кріпацтвом, а потім важким економічним гнетом, поволї розвинув ся горожанин свого рідного краю, свідомий своїх прав, з змаганнєм до просвіти: раціональна постановка народньої просвіти підготовила ґрунт для економічного піднесення народнїх мас у Галичинї через ріжного роду кооперативи й раціоналїзацію господарства. Загалом можна сказати, що успіхи своєї боротьби з важкими економічними умовами та свій розмірно високий культурний рівень, особливо в порівнанню з населеннєм сусїднїх волинської та подїльської ґуб., завдячують галицькі Українцї просвітї в рідній мові.
Угорська Україна також заслуговує на велику увагу як доказ корисности й необхідности просвіти в національних формах, хоч і доказ "на-відворіт".
Під гнетом мадярського націоналїзму тут не міг розвинути ся національний рух у формах, властивих місцевій галузи українського племени. Місцева інтелїґенція, не виключаючи духовенства, майже цїлком змадяризована, длятого правительственна полїтика не зустрічала нїякого опору в національній свідомости угорської України. Правительственна школа в угорських Українцїв виключно мадярська, навіть наука реліґії останнїми часами відбуваєть ся в мадярській мові. Істнують приходські школи, що поволї упадають, але й в сих школах подаєть ся лише церковна грамота й рідна мова учеників фактично не має в них примінення. Наслїдком сього угорська Україна, в порівнянню з Галичиною та Буковиною, визначаєть ся низьким культурним рівнем місцевого українського населення, цїлковитою його економічною безпорадністю та швидким процесом денаціоналїзації, що протягом минулого столїття відірвала велику частину Українцїв від рідного племени.
***
Такий зміст обох меморіялів у тих частих, які відносять ся до австро-угорських Українцїв. На кінцї містять меморіяли постуляти до правительства, між якими знаходимо таке щодо австрійських Українцїв:
Домаганнє повороту до громадської роботи вивезених галицьких Українцїв; відновленнє в Галичинї та на Буковинї в попереднім видї українських народнїх і середніх шкіл, привернення учительським семинаріям і курсам українського характеру та відновлення у львівськім унїверситетї лєкцій на українській мові й заведення нових українських предметів в унїверситетських програмах; привернення дїяльности "Просьвіти" й инших українських громадських орґанїзацій з просвітними й науковими цїлями.
[Вістник Союза визволення України]
27.08.1916