Юрій Андрухович

 

Від Чернівців та Львова я рівновіддалений.

 

Місто, в якому я живу, розташоване так, щоб час у дорозі до Львова приблизно дорівнював часу в дорозі до Чернівців.

 

Автошляхами це означає 133,7 кілометра до Львова і 135,3 кілометра до Чернівців. Проте автошляхами це не означає нічого з огляду на не всюди відмінну якість автошляхів. Залізницею — відповідно 141 і 126 кілометрів.

 

Аби потрапити до Львова, мені слід переміститися на північний захід. До Чернівців навпаки — на південний схід. Це завжди підтверджують мої рецептори: у Львові  зимніше, а в Чернівцях тепліше, ніж удома. Перед виїздом до Львова слід рішуче застановитися, чи не залегко ти одягнутий. Перед виїздом до Чернівців – чи не забагато одягу на тобі. Це, однак, не означає, що коли в Чернівцях усі вже застрибують у шорти, то у Львові все ще не знімають зимових шапок.

 

Автомобільне сполучення пасувало б моїй рівновіддаленості просто-таки ідеально і творило б досконалу вісь із симетрично розташованими пунктами виїзду та призначення.

 

Зате залізниця наснаженіша історичним змістом і контекстом. Вона переносить нас у ті часові глибини, з яких сама й виводиться.

 

Перший на наших теренах потяг вирушив саме зі Львова й саме до Чернівців 1 вересня 1866 року. Тобто сьогодні, в день, коли я пишу ці рядки, залізничному сполученню Львова з Чернівцями виповнюється рівно 150 років. Рівно півтора сторіччя. 

 

У тому потязі їхало кілька сотень ентузіастів нового транспортного засобу. Їхня подорож тривала 12 годин, з яких 47 хвилин потяг стояв у Станиславові. Тогочасні репортери засвідчують велетенське людське збіговище на щойно збудованому вокзалі.  (Але не на такому, яким ми бачимо його тепер — таким він стане лише через чотири десятиліття). Святкові урочистості не обійшлися без оркестру і промов. Немає сумніву, що говорилося про початок нової епохи. І говорилося це, як ми тепер знаємо, цілком слушно. Бо й ми досьогодні ще навіть не думаємо з нею прощатися.     

 

Сьогодні ту саму відстань від Львова до Чернівців найшвидший потяг долає за 3 години 34 хвилини, а найповільніший — за 7 годин 36 хвилин. У порівнянні з 12 годинами тієї першої подорожі 1866 року це, що не кажіть, більш ніж виразний проґрес.

 

Щоправда, деякі джерела подають суттєво іншу цифру — не 12, а всього тільки 9 годин мала тривати та історична їзда. І якщо це правда, то показник сучасних потягів, особливо найповільнішого з них, не надто й різниться від того першого. Виходить так, що результатом півторасторічного вдосконалення залізниці на наших теренах стала одна година і 24 хвилини заощадженого часу.  

 

Але повернімось у 1 вересня 1866 року. Як виглядав той потяг і що в ньому відбувалося? Ким були згадані «кілька сотень» (чогось мені не віриться, що аж стільки) галичан, котрі вирішили присвятити свій день такій далекій, незвичній і ризикованій подорожі?

 

Звичайно, серед них мусили бути передусім герої дня залізничники — і високе керівництво, і, як висловлюватимуться значно пізніше, «прості інженери». По-друге, в тому потязі напевно їхали й ті, що справно проклали колію (267 кілометрів за 6 місяців — дуже незлий результат). Звісно — не роботяги, але, можливо, хтось із «середньої ланки» і знову ж таки керівництво. Цікаво, чи був серед них і головний супервайзер проекту містер Томас Брессей, special English guest?

 

Хто ще? Отці міст і містечок, сільські голови, поліцейські, військові та судові зверхники? Поштове, пожежне, шкільне та шпитальне урядництво? Секретарі і радники? Духовенство трьох–чотирьох конфесій? Репортери всіх місцевих і, можливо, кількох віденських газет? Фотографи з громіздкими довгоногими апаратами, їхні метушливі асистенти з цілими скринями всілякої хімічної всячини? Різного штибу очевидці, співучасники, роззяви, шукачі пригод, романтики, поети, приватні детективи, майбутні терористи?

 

З усього випливає, що ґендерне співвідношення було рішуче не на користь жінок. Але й цілком без них уявити собі того потягу я не можу. І якщо це не вони пригощали канапками, гербатою й кавою, то в кожному разі пригравали на арфах і флейтах саме вони — акторки, співачки та інші веселі вдови.

 

Зрештою, могли там бути і звичайні пасажири та пасажирки — не тільки до Чернівців, але й до Ходорова чи того ж Станиславова. Цікаво, чи зупинялися в Коломиї? Невже не зупинялися?

 

Ті дванадцять годин подорожі здаються вічністю. І навіть якщо їх не дванадцять, а дев'ять, то все одно вони тягнуть на грубезний роман — стільки персонажів, розмов, внутрішніх монологів і потоків свідомості, мізансцен, інтермедій та інтриґ. Станиславівський розділ там десь якраз посередині.

 

У фіналі буде святковий салют. Чернівці зустрічають прибуття потяга феєричним гарматним залпом. Тільки головне, щоб ніхто випадково не постраждав. Постраждати, шановні пасажири, ви ще встигнете.     

 

Знимка Ігоря Фецяка

 

 

02.09.2016