Не забуду того пообіддя у січні 1976 року ніколи. Якщо, звичайно, не втрачу пам'яті скорше, ніж помру. Про таку можливість теж завжди пам'ятаю, заки не втратив пам'яті. Пів століття, а проживається як фраґмент кіна, яке переглядав сотні разів. Яке з різного, що було зафіксувало якусь одну і незмінну композицію із рухів, освітлення, непромовленої атмосфери і натяків намірів.
У одній кімнаті в нас були дуже щільні фіранки. Навіть літом вони старалися зробити сутінки. Що вже казати про січневе пообіддя... Якимось дивом тато ліг до ліжка у тій кімнаті, заслонивши фіранки. Він же ж ніколи не спав і не дрімав вдень. Він взагалі переважно спав у іншому покої. Видно, то було у часі зимових свят. Може, на новий рік, який у нас збігався з татовими уродинами. Чи на Йордан, який у нас збігався з уродинами бабці, татової мами. В кожному разі мусила бути неділя, бо в інші дні тата вдома вдень не було.
І була чоколяда. Значить, точно якесь мирське свято. Вранці від плитки чоколяди відділили кожному по кусникові. Хоч причащених було немало – у нас зимою завжди було більше замешканих, ніж приписаних, – ще пів плитки чайки чи оленки залишилося. Повторна роздача мала відбутися ввечір. Чомусь хтось – мабуть, таки найстарша пані Вікі, може, то й вона чоколяду ту виставляла – поклав її у шуфлядку для ниток у швейній машинці зінгера. Пані Вікі, коли жила зимою у нас, багато всього на тій машинці робила.
А тим часом тато ліг несподівано спати у затемненій кімнаті. Там, де стояла машинка до шиття, дуже близько від неї. А на мене зійшла неочікувана спокуса. Як лавина. Ідіотська, принципова і на той час непоборна. Захотів чоколяди. Чи не чоколяди, а можливості її взяти. Чи не можливості її взяти, а просто зробити те, що не можна, те, що є переступом і чимось страшенно поганим.
І я тихо зайшов до покою. Ще тихіше висунув шуфлядку. Ще тихіше розгорнув гучну позлітку і вломив твердий квадратик. Тато, здавалося, спить. Хоч перелом чоколяди прозвучав мені мов вибух під водою, коли голова занурена. Досягнувши свого, відразу ж відчув і усвідомив, що такі досягнення убивають. Головно тим, що розумієш це аж за мить до вибуху, коли вже випірнути не устигнеш. І, встигнувши із середини на цілий космос побачити, чого не слід було робити, ще виразніше знаєш, що вже нічого ніколи ніяк не зміниш. Навіть щире покаяння і важка покута того, що стало розгаратане вибухом, насправді не повизбирують докупи. А ще чорніше стає від того, що безсумнівно впевнений, що відтепер і переступів, і вибухів, і досягнень буде тільки більше. Важко здолати свою брехню у дитинстві. Ще важче тоді, коли стаєш буцімто дорослим.
Того вечора тато мені допоміг. Всім іншим то здавалося чимось химерним і непорядним. Але, дивлячись на нас, на нього і на мене, усі зрозуміли, що тут нема чого втручатися. Коли дійшло до чоколяди, тато поломав її на кусники і так, тримаючи на руці, простяг кожному при столі. Мені – ні. Він, виявляється, знав, що я своє вже здобув. Я, виявляється, теж це знав. Жодного слова, жодної покари. Хто здатен зрозуміти, той має бути здатним прийняти.
Впродовж наступних десятиліть я ще не раз намагався обдурити тата. Він більше ніколи не показував, що мені не вдалося. І тепер я думаю про його делікатність, бо впевнений, що всі мої затемнення були надто прозорими. Чим далі у роки, тим більше цим переймаюся.
Єдине, на що сподіваюся – це те, що у пожиттєвому майбутньому буде панувати доброзичливість, яка вже й тут є найголовнішою чеснотою.
А все ж. Колись я говорив з нашою мамою про дуже серйозні речі. І вона сказала, що найсильнішою мотивацією до того, щоби ще жити і жити, є страх зустрітися по смерті з батьками, яких вона любить так, що не знає, як зустрітися з ними, раз вони все знають про те, якою вона тут була. А її багато хто тут за життя вважав мало не святою.
29.01.2026