Мандрівка до себе

Потреба виїхати з міста влітку накриває з головою кожного. Куди податися? На рідні села. Що зробила і я. До Івано-Франківська, міста-канарка (бо всі і все тут видається канарковим-кольоровим-веселковим — від будівель до одежі людей), а потім ще півгодини в бік Галича — це і є мала батьківщина. В усій повноті значення — з усіма спогадами, сентиментами, рідним подвір'ям та улюбленими книгами на полиці, портретами родичів на стінах та метафізичною присутністю всього того, що кожен з тих, хто відійшов, для тебе значить. Так, біль повернення.

День-два триває ентузіазм у намаганні навести бодай якийсь лад у будинку та на подвір'ї. Потім раптом оглядаєшся довкола, вмикається аналітична опція, професія оповідача. Мама мія! І що ти бачиш?

Навпроти — будинок, оббитий білою вагонкою, який раніше був просто пристойним будиночком «на кропку» біло-сірого кольору, далі — прекрасно й дорого оброблений так званий «чворак» з усіма господарськими прибудовами, бо там жінка працює в Італії, доглядаючи стареньких, а син із чоловіком кошти, так би мовити, раціонально вкладають. Довкола, коли вийти на вулицю, новенькі масивні високі паркани, ніде не знайдеш прозорої сітки, як було раніше. Практично всюди в будинках є вода, душ, туалет, сучасно вмебльована кухня з усіма прибамбасами. Краса!

Але що діється з людьми? Чого вони такі засмучені та неговіркі? Хтось на ровері, а молодь, і чоловіки, і жінки — переважно на «дирчиках». Практично у кожному дворі машина, більш чи менш коштовна. Та це людей не втішає.

Сум і злість, що межують із відчаєм, є барвою щоденного життя в цьому краю. Пам'ятаю це з дитинства, від цього тікала світ за очі, від цієї стоячої води часу, що зупинився і забув тут про своє основне призначення — рухатися вперед. Забули люди, що є світло, радість, добро, любов. Натомість добре знана робота, робота і ще раз робота. Навіщо? Для чого? Чому? Сенсовність існування, як і життя взагалі, нібито цих людей не обходить — «аби робити».

Що ж іще діється на цих теренах, у цих знайомих з дитинства садибах, у людях, яких нібито знаєш і впізнаєш, а нібито й ні? Важко сказати, важко встановлювати колективний діагноз, тим більше, що це надто звисока, надто зухвало й не по-людськи. Адже ж ці пригнічені мешканці — твої земляки, багато хто тебе люблять, ідуть тебе привітати, несуть гостинці з саду й городу.

І все ж. Слухаю, що вони кажуть.

Розмови переважно про життя в родинах. Колись було більше роздумувань на тему «як важко стало жити» і «що робити», тепер же переважають скарги на незгоду між рідними. Молодь патріархальних сімей конфліктує зі старшим поколінням. Старші — ті, що подбали, аби молоді, одружившись, прийшли на «все готове», — вимагають поваги. Молодь, натомість, прагне відірватися від стереотипів і натикається на шалений опір батьків: невдячні, не працюють, лише тринькають зароблене та каву п'ють у Франківську або під хатою.

Треба зауважити, що біля кожної садиби в селі стоять обов'язково пластмасові столики з кріслами, а також висять припнуті на грубих ланцюгах дерев'яні гойдалки. Наче всі змовились і таке собі все однакове прикупили, а також у вікна поставили вазонок з орхідеєю. Тягне наших людей робити все колективно, оглядаючись на сусіда.

Але й ті суперечки в родинах також іншого ґатунку, як були колись. Прийшов зять чи невістка та й не може помиритися з родичами половини. Так було колись. Тепер ні — конфліктують частенько мама з дочкою, а син — із батьком. Тепер дочка іде від мами до свекрухи, шукати спільну мову. Закінчується все гучними скандалами та розлученнями, а потім ворогуванням між колишніми.

Щодо недоброзичливості та обмовлянь, то це процвітає. Зла бажають політикам у телевізорі, сусідам навпроти у вікні й усім, хто потрапить під гарячу руку, — така звичка. І я теж відчуваю цю ядучу атмосферу, що раптом згустилася довкола мене й моїх рідних, цю первісну злість, що отруює та вбиває — навіть траву на подвір’ї. А що ж хотіти, джунґлі  мають суворий режим виживання — хто кого.

Сусідки кажуть, що ксьондз (так у нас, на польський манер, називають греко-католицького священика) дуже грошовий, все на гроші в проповіді звертає. От недавно сварився, що дехто, кидаючи дві гривні до скриньки, скручує їх так, щоби думати, ніби то десять, а то дві. Встановлені такси на послуги священика: похорон — 800 гривень, шлюб — не знаю, але за те, що отець виголосить у церкві, хто за якийсь час вступає в шлюб, то за це родина повинна дати йому 200 гривень, велику коробку цукерок і пляшку коньяку. Тому мешканці села все частіше беруть шлюб в Івано-Франківську, де переважно й гуляють весілля. Поминальні служби також коштують дорого — і грішми, й продуктами, а тому наймають служби за померлими також у катедрі в Івано-Франківську. Селяни безкоштовно й постійно постачають отця молочними продуктами, а також усім іншим, бо це добрий тон.

Розпочато перекриття церкви. Священик збирає кошти. Так це виглядає, бо нема ні касира, ні так званої «десятки», лише одна дуже сердита старша сестриця. Отець сказав, що ніякого уряду не треба. Був бухгалтер, але недовго, послався на зайнятість і відсторонився. На перекриття церкви з кожного двору повинні дати 600 гривень. Село немале. Дворів більше як дві тисячі, правда, до греко-католицької церкви має стосунок хіба третина. Адже в селі є ще баптистська церква, а також молитовний дім свідків Єгови, куди вірні з'їжджаються з усієї області.

Щодо суми на перекриття церкви йдуть дебати. Багато хто, попри благополуччя, описане на початку, живе на саму пенсію й ледве зводить кінці з кінцями, лише завдяки городу не голодує. Кажуть, що стільки дати не можуть. Цієї неділі отець пригрозив, що наступного тижня під церквою на дошці оголошень вивісять списки, хто скільки дав.

Одна жінка купила до церкви гарний образ. Священик посвятив, а на проповіді сказав, що церква — не ґалерея, краще жертвувати грішми.

Панотець цей у селі недавно, років п'ять. З родиною, дітьми та внуками, оселився в нас на плебанії замість отця М., якого вигнали, бо капарив село на всіх поважних обласних і районних зібраннях: був браконьєром і глушив струмом рибу. Ніхто нібито від того не постраждав, але отця неодноразово штрафували, а потім навіть дали умовний термін. Але грошей з людей не вимагав — так тепер кажуть мешканці.

Дзвіниця вже сяє новими куполами та новим матеріалом на стінах, дуже дорогим. То далася коштувати кандидатка в депутати районної ради, і теперішній отець кожного разу на службі ставить її у приклад іншим.

Нічого від себе — така мета цього писання. А тому продовжимо. Є в селі видатні та цікаві люди. В центрі навпроти шинку стоїть будинок із сонячними батареями. То аптека — власність одного ректора з Івано-Франківська, нашого односельця. А на присілку стоїть дивовижа, на яку дивився би Далі, нервово покурюючи збоку. То цілий маєток, браму до якого пантрують два леви, а вхід у будинок охороняють дві Венери з надбитими руками. Їх ледве можна впізнати. То дім господаря з драматичною долею.

На обійсті сьогодні — російськомовні син і дружина. Син підпрацьовує в Москві журналістом-фрілансером. Одне з його інтерв'ю (правда, десять років тому) — із Захаром Прилєпіним, російським письменником-шовіністом, якого нещодавно як щирого друга вітали бойовички на окупованих територіях.  

Схоже на те, що цей художник-журналіст, батько якого збудував йому з великою драмою дім на батьківщині (будував на відстані, з Усть-Каменогорська, де опинився в шістдесяті як син репресованої, та й там і осів), — отже, цей художник слова тут випадково, як вірний син, якому не випадає залишати саму сімдесятирічну маму, бо, переїхавши на батьківщину після виходу на пенсію, батько невдовзі помер, залишивши за іронією долі тут дружину.  

Колись його батько в Казахстані за жінку взяв росіянку з сильним характером, дуже правильну й позитивну, яка служила йому віддано до кінця, дбаючи про його здоров'я та зовнішній вигляд, бо ж він на посаді (директор кооперативного технікуму). Її лінія в цій сім'ї сильніша за чоловічу.

То ж син сьогодні не дуже вірить у те, що українці — окрема нація, про це можна робити висновки з його московських публікацій. Та й із скупих штрихів до портрета. В дитинстві, розповідали, коли батьки привозили його до баби на це подвір'я, мама била його по роті, щоб із сусідськими дітьми «не коверкал язык»: я — русский, а папа — хахол.   

Цього хлопця час від часу заґуґлюю, бо ж то син мого двоюрідного брата, який двадцять років мріяв про це подвір'я й дім. І, очевидно, мав із сином купу причин для конфліктів, у тому числі світоглядних, непримиренних.

Прожив брат на маєтку лише рік і покоїться на цвинтарі в селі, і я його досі оплакую. Коли була маленька, він приїжджав із Усть-Каменогорська з родиною до своєї мами, моєї тети, в гості, від'їжджаючи, піднімав мене на руках високо над головою, і цього ніколи не забути. А син цей (між нами невелика вікова різниця) пригадується маленьким хлопчиком на стільчику з декламацією вірша «Ласковый дедушка Ленин».

Що є рідна земля? Планета спогадів, запахів, почуттів, яких ніколи не повторити, ніколи не пережити деінде. Планета людей, яких ніде так не полюбиш і ніде так сильно не зненавидиш, як тут, як ти — їх, а вони — тебе. Планета ґлобального життя, яке ніде більше не видається таким складним, таким глибинним, таким бездонним і безконечним.