Серед воєнної бурі, коли тисячі молодих пропадає, переходить майже незамітно неодна втрата, котра серед инших обставин викликала би болючий відгомін. Богато імен, котрі в инший час у неодного викликали-би спомин, зітхненє жалю, тепер без слїду гине. Великий час їх покрив. Та хоч як він великий, хоча воєнний гомін приглушує плач ріднї і приятелїв, та каже їм серед загального горя забувати за свої болї-втрати, обовязком оставших згадати незлим тихим словом тих, з котрими разом жили і трудили ся. Слїд кинути грудку на домовину тих, що відійшли, не бачивши вислїду працї, до якої приложили свою цеголку, відійшли може в зневірі, зі сльозою в замираючім оцї, з розпукою в серци, що не побачать вже рідної землї, з благанєм:
"Не оставте мене тут між чужими, заберіть і занесїть моє тїло в рідний край, та прикрийте його рідною землею".
Так умирав і з таким бажанєм покидав сей світ Іван Малиновський, професор української ґімназії в Перемишли, чоловік, що звичайно ішов через житє з усмішкою, з рідким у нас самовдоволенєм і гумором. І хто знав його, хто знав, як він на се гордий був, що всї в Перемишли його знають і всї його люблять, хто знав, як він горячо любив се місто, в якім по молодости пережитій в трудах і недостатку, знайшов супокій і скромний достаток, той зрозуміє, як гірко було йому місто в своїй хатї, якою так гордив ся, складати сиву голову, умучену хоробою і примусовою еміґрацією на високім віденськім поверсї, у вузкім безсоняшнім заулку першої дїльницї. Сеся власне любов до свого, до рідного, котра відтак скристалїзувала ся в привязаню до міста Перемишля — се була головна признака покійника, одного з найстарших членів перемиської громади.
Дитина турчанських гір, по покінченю шкіл у Василян, Львові і Чернївцях, відбув він звичайну під той час мандрівку суплєнтську по ріжних ґімназіях Галичини, поки на постійне не опинив ся в Перемишли, зразу в паралєльцї під одним дахом, а опісля в самостійній українській ґімназії.
Від разу пристав покійник до нечисленного тодї ще гуртка українського в Перемишли і взяв ся разом з ним до національної працї як член і видїловий ріжних товариств: господар і один з найпильнїйших членів Бесїди, до котрої що днини так спішив немов-би її роками не бачив, бо любив бути серед своїх, довголїтний видїловий Бурси, дбалий о добро товариства касієр Братства св. о. Николая, який зумів своєю точностию і господарським змислом вивести на чисту воду сесю інституцію, пильний і точний член контрольної комісії а опісля заступник голови товариства "Віра" та "Народний Дім" — се все поза урядові титули покійника, якими він записав своє імя в книгу заслужених перемиських громадян...
Олексїй Ярема з Добромиля пережив свій вік, та душею з Перемишлем зжив ся. Се білий крук: секретар Ради повітової і дїяльний Українець. "Татунцем" звали його селяни, бо і батьківське мав для них серце, та богато добра їм творив. А мав до сего нагоду і силу, особливо за маршалкованя Павла Тишковського, на котрого своїм чесним характером і знанєм повітових справ зумів собі вплив здобути. Одначе на урядї не скінчила ся його праця для народа. Він подбав теж про його просвітну, економічну і полїтичну орґанїзацію. Завдяки його заходам станув в Добромили Народний Дім з салькою, в якій уладжували ся його заходом відчити, вечерницї, аматорські вистави, збори, він оснував касу для дешевого селянського кредиту, при його співучасти повстала торговельна спілка Народний Базар. Під його покровом відбували ся перші українські віча в тім закутку, остаючім під впливом ріжних темних сил, поступало народне освідомленє, а коли чим раз більше голосів Добромильщина подавала на наших кандидатів при виборах, то його в тім велика заслуга. Тож при послїдних соймових виборах нарід хотїв його мати своїм кандидатом, та слабе здоровлє не дозволило йому приняти на себе сего обовязку.
Війна заскочила його в Перемишли, куди він по спенсіонованю був перенїс ся. Виевакуований до Сант Андре в Каринтії, не видержав еміґраційних злиднїв і в чужій земли зложив зболїлу голову на вічний супочинок.
О. Антін Захаріясевич, парох Вишатич, то один з перших піонїрів українства на селї в Перемишли. Попавши між людий чужих та і ворожих пересвідчень, які мали давнїйше провід в Перемищинї, він взяв ся живо до працї над народним освідомленєм. Праця була не легка, та вдячна, бо успішна. В селї національно мішанім, з латинською парохією, заснував він Просвіту, Сокола, Народний Дім, крамницю, дахівкарню, молочарню, перевів комасацію та надав український характер селу. Та вплив його і праця не обмежали ся на його парохію. Покійник працював в повітї і брав живу участь в осередних повітових орґанїзаціях. Без него не обійшли ся нїякі вибори повітові, соймові, парляментарні.
Пригадую собі його палкі, повні запалу реферати і промови на перемиських вічах, коли він ще був в повнї сил, та і пізнїйше, хоча здоровлє його тяжкою працею було підорване, не хибувало його на зборах і вічах, де нераз чули ми його розумну гадку.
Найбільші заслуги поклав покійник для економічного піднесеня Перемищини. Основатель і видїловий філїї Сїльського Господаря, довголїтний член контрольної комісії, а вкінци президент товариства взаїмного кредиту "Віра" і то не мальований, а чоловік, котрий все ясно і рішучо висказував свою гадку, — основатель і голова першої нашої господарсько-торговельної Спілки в Перемишли, а після її перенесеня до Львова і злуки з торговельним віддїлом Сїльського Господаря в краєвий Союз господарсько-торговельних Спілок у Львові перший президент сеї першої господарсько-торговельної нашої Централї.
Війна принесла руїну його селу, знищила богато з того, у що покійник вложив працю свого житя, підірвала його слабе в послїдних роках здоровлє ще більше, а вкінци поклала його змучене тїло у могилу, хоча дух ще бодрий був і рвав ся до працї відбудови рідної країни. Та не довело ся. В послїдних роках бачило ся взагалї у сего невтомного народнього робітника диспропорцію сил духових до фізичних, яка наслїдком невгодин воєнних ще більш зросла. Тїло занепадало, та дух рвав ся до загальної працї, а вона так тепер потрібна.
Тож і ми усї, що його працю бачили і цїнили, оплакуємо його смерть разом з ріднею. Втрата тим більш болюча, чим тяжший час і чим більш потреба рук до працї, яка нас жде, а у якій покійник був майстром.
Львів, серпень, 1916.
[Дїло]
29.08.1916