П'ять хвилин рятує моє життя
Розвідка п. н.: "Україна за колючими дротом", яку я опублікував в львівських "Українських Вістях" напередодні німецько-польської війни та моєї протикомуністичної статті в "Ділі" були основною причиною мого арештування большевиками ще в перших місяцях їхньої влади. Як слідчий в'язень, під замітом націоналістичної діяльности каравсь я повних 16 місяців у львівських Бригідках, пізнавши там само дно злиднів, садистичних знущань і інших мук. Та про те все окремо, згодом, як тільки прийду трохи до здоров'я. Зараз даю найвірнійший нарис кошмарних переживань в останньому тижні моєї мартирології.
...Раннім ранком 11-го червня ц. р. перевезли мене з Бригідок до тюрми в Бібрці, правдоподібно, доповняти слідство, маючи на увазі мою довголітню громадянську діяльність на бібрецькому терені. Годі, зрештою; було мені що-небудь довідатись про хід моєї справи й це доводило мене до розпачу: коли ж бо скінчиться для мене, хворого інваліда, ота справжня Голгота!... Одначе вскорі нав'язаний контакт із моєю ріднею після близько півторарічної ізоляції тай зустріч із людьми з моїх родинних околиць, що попали в тюрму за організацію, норми, дезерцію, тощо — втишали недомучену мою душу і дні за днями поплили тут здавалось навіть скорше, легше, ніж у промоклих слізьми вікових мурах Бригідок.
______
Чудовий світанок незабутнього 22-го червня зустрічав я при вікні, захлинаючись черствим повітрям, що його ні хвилини немав я за ввесь час перебування в бригідській каторзі. Мої товариші недолі ще хропіли на дошках, а я стояв при вікні й вижидав сходу сонця. Знечев'я задрижала тюрма від недалеких, сильних зривів. Раз, другий, третій...
— Що це? Невже ж би?... — питали радісно мої содрузі, зриваючись один по одному зі сну як ошпарені.
І не диво. Адже, мабуть, ніхто ніколи не був ще такий чуткий на якінебудь зриви, як совітські в'язні! А тут зриви — грімкі й якіж нагальні! — повторяються раз-у-раз у різній віддалі та в різних напрямах...
— Бігме, війна! — не втерпів молодий дезертир.
— А ти б тихше балакав! — скартав його хтось старший. — Почують, то...
Та в годину пізніше вже ніхто не мав і найменшого сумніву, що це гриміли німецькі бомби, що нарешті прийшла довгождана війна. Проречисто говорили нам про те протигазові маски та взагалі боєвий виряд "часових" на подвір'ї та доглядачів-енкаведистів на коридорі, обнажені нагани в їх руках і їх схвильовані, дикі обличчя.
Неділя пройшла звичайно. Від попередніх днів вона різнилась тим, що всупереч принятому совєтському тюремному режимові, ніччю світла в тюрмі вже не горіли...
***
В понеділок уранці викликали кудись усіх моїх товаришів, а мене перегнали в нову камеру. Тут застав я п. Юрка Свищука, студ. вет. зі Львова й селянина з Романова, Миколу Дучія. Знайомимось і звичаєм в'язнів оповідаємо собі: хто, відкіля, коли, завіщо. П. Свищука арештували сьогодні, разом із його товаришем п. Маркіяном Жегаловичем, теж студентом ветеринарії, в дорозі зі Львова до Вовкова в Перемишлянщині, обох під замітом дезерції. Дучія забрали зі села вчора під замітом приналежности до організації — п'ятьох разом за те забрали...
Ціла днина пройшла нам серед наслухувань і підглядань, що діялось на тюремному подвір'ї й тихої журби мови про те, що далі буде, яка буде дальша наша доля.
***
Сутеніє. З отупіння будить нас нараз великий рух і гармідер. Крізь грати бачимо, як в’їздять на подвір’я замаєні зеленню автомашини. Вони вщерть набиті заляканими жінками, дітьми, подушками, клунками.
— Тікають! — пронизує нас радісна новина. — Тікають жінки "начів" і інших достойників...
Але вслід за тим стукоче у висках тривожна думка: чим гірше з ними, тим небезпечніше з нами... Та вже хай буде, що буде! Кращий, хоч би й найстрашніший кінець, як страх без кінця... Далеко десь стогнуть гармати, розриваються бомби. Рух змагається, росте, гомонять якісь невиразні крики, лунає лайка, проклони й авто за автом нагло зникає з подвір'я. Перед вікна нашої "сьомої" камери з поспіхом заїздить якесь вантажне авто й зупиняється. Та мотор зловіщо гуде, реве, виє й не вгаває. На камінному тюремному коридорі гримлять нагло нервові, важкі кроки. Багато цих кроків. Чуємо нервові вигуки й нагло з лоскотом відчиняються двері котроїсь із камер.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 29.08.1941]
— "Вихаді, рас-таку тваю мать!" — чуємо дикий, охриплий, якби п'яний проклін.
Хтось виходить. Гостримо слух і рахуємо кроки: раз, два, три, чотири і — знечев'я гучне, пронизливе наганове "трррах!" струсонуло стінами тюремного коридору... Всі три каменіємо в безрусі й глядимо собі ввічі. На обличчях обох моїх товаришів бачу блідий жах:
— Розстрілюють!!!
Через хвилину знову оте страшне "вихаді", знову мерзка кацапська лайка, знову кроки і — знову гучний вистріл... А мотор авта перед вікном гуде, реве, свище всіма голосами, як бур'я, як сотні вовків виє-завиває... Відчиняють другу камеру. Викликують. Хтось благає пощади:
— Товариші, в мене жінка, діточки...
Дарма. Повели і тільки — трррах!
На черзі хтось, що не хоче вийти з камери.
— "Вихаді, рас-таку тваю украєньскую, націоналістічес-кую"...
Грюкіт, шамотня, удари, проклони, а там:
"Хай живе Укр — і — трррах-трррах!, без ліку, здається, без кінця..
***
...Хочу в цій хвилині бути глухим, хочу мати вуха з дерева, щоб нічого не могли чути, хочу бути сліпим, щоб не бачити моїх товаришів, які терплять тепер одну з найстрашніших мук, — жах перед очевидною, нехибною смертю, — хочу кричати: рятунку! мордують безборонних!... Та дарма. Стріли щораз то болючіше б'ють у живі болони моїх вух, ярке світло в камері приневолює мене глядіти на товаришів і терпіти, терпіти аж до безкрайної розпуки, тому що нічим їм ані помогти, ані бодай потішити вже не можу, а крик мій на рятунок — хіба розітне пітьму ночі, хіба, не заглушить його скажений, стоголосий мотор?!
До краю виснажений 16-місячною каторгою й врешті нервово добитий, і страшним маревом смерти з брудної руки щетинастого хама, і найпоганішим у світі почуттям безсилля супроти насильства — я вже не сідаю, а радше падаю на долівку, і, опершись на стіну, деревію. П. Свищик прикляк у кутку біля печі, й закривши очі долонями, молиться. Дучій, сердешній, "заховався" під дошками.. Викликують уже третю камеру! Всеж таки приходжу поволі до себе й порядкую совість — не хочеться ще вмирати!
***
Мотор нагло німіє. Біля авта перед вікном чуємо тупіть і метушню. Ніщо інше, як трупів туди вантажать.. Скільки їх? Може двадцять, може тридцять, бо хто з нас здібний був почислити всі вистріли?
В декілька хвилин авто тихо виїздить кудись за місто. На коридорі — тиша.
— Лишили нас на другу туру — перешіптуємось і завміраємо у вижиданні.
Минула година, може й більше, як нагло загув знову мотор. Те саме вантажне авто присунуло знову на своє місце і — знову закипіло страшне й зогиджене Каїнове діло...
"Вичистили" вже четверту, п'яту, шосту камеру — йдуть до сьомої, нашої...
— Прощайте, друзі! Це останні наші хвилини — кажу півголосом.
П. Свищук киває мені головою.
Двері з лоскотом відчиняються. На порозі бачу цілу тічню енкаведистів разом із усміхненим начальником жидом у глибині.
— "Здесь тольки два!" — затривоживсь один із катів, увійшовши до камери.
Та поглянув під дошки.
— "Нєт, єсть єщо одін"! — зрадів. — Ану ко вилази, вилази — забалакав лагідно.
Дучій виповз із під дощок.
— Як фамілія?
— Дучій.
— Ну, то чого ж ти ховаєшся? Ти ж можеш спокійно собі на дошках лежати... а як же! — сказав навіть спочутливо, прошив нас хижим зором, вийшов і тріснув дверми.
В нас на хвилину вступив дух, але оце знечев’я знову відчинилися двері.
— Дучій, виходи!
— Товариші, а мене завіщо?...
— Ходи, ходи, не бійся! Це так, "понімаєш", як зуба рвуть... Спочатку заболить, а опісля нічого, добре!...
Пішов похилений Дучій, ледве поволікся, а через хвилину гучний вистріл сповістив нас, що Дучія вже немає... Перекидаємося в останнє зором із моїм єдиним товаришем.
— Хто з нас на черзі? — питаємо себе без слів.
Двері відчиняються й я чую, як під серцем моїм щось увірвалося, тихо зойкнуло й заніміло... Перед собою бачу худощавого дегенерата, він хвилину вагається чогось, перекидає зором усі кутки в камері, а опісля стягає з дощок мої два коци. Думає хвильку, стягає ще коц товариша, скручує під пахвою разом із моїми, щераз переглядає камеру і без слова виходить. Услід за ним ми чуємо декілька лунких, сухих вистрілів, що слідували один по однім.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 30.08.1941]
— Добивають зле поцілених — догадуємося.
— Коцами, найпевніше, прикривають трупів на авті, бо — вже зоріє... А нам — навіщо нам уже коци?... Тільки, чому нас не викликують?! Може пощадять?
О, ні! Знаємо, чому: ми — м'яконервні інтелігенти й хіба можна видумати на наші нерви щось страшніше, як продовжування жахливого вичікування на смерть?!
Незабаром авто знову виїздить за місто і на коридорі гине останній відгомін кроків енкаведистів. Починає світати. Лежимо з товаришем у безрусі, порядкуємо думки й дисциплінуємо нерви. Десь глибоко, в занадрах душі, родиться неясна надія, що може бодай до вечора, хоч крізь крати, оглядатимемо ще цей ясний світ...
Густа пальба з крісів у самі полуднє і таки десь під самою тюрмою ставить нас на рівні ноги. На подвір'ї — паніка. Переполохані енкаведисти біжать кудись із крісами в руках. Лунають накликування, крики, якийсь жид скавулить: "ой, тате"... Нагло стрілянина втихає. Городом, оподалік тюрми, енкаведисти ведуть трьох сільських хлопців із піднесеними в гору руками... Хто вони ці молоді, смагляві й рослі хлопці? Чи не партизани це?... Чуємо інтуїтивно, що була організована, та (як опісля я довідавсь) на жаль запізно, безуспішна і дорого заплачена спроба визволити в'язнів із бібрецької тюрми...
Ще не охололи ми з товаришами із останнього враження, як несподівано в цілу ширінь відчиняються двері й серед грубої лайки енкаведисти вганяють у камеру вісьмох "цуваксів". Самі селяни з Глібович Великих. Арештували їх усіх під замітом роззброєння двох червоноармійців. Не знають нічого про те, що ніччю діялось в тюрмі, та зате впевнюють нас, що "червона чума" тікає "на зломаний карк", а німців "тільки що не видно"...
Оживлену нашу розмову перериває нагло гамір і люте матюкання на коридорі. Вслід за цим до камери впадає ціла зграя енкаведистів і бійців з крісами.
— "Становісь в ряд! — реве якесь огидливе, заслинене й поковеркане віспою лице.
В'язні, кромі мене, важкого інваліда, виконують приказ.
— Пізнавай! — звертається той самий чоловік до бійців.
Бійці розпізнають кого-там, а далі — прикладами рушниць і чобітьми кинулись масакрувати в'язнів. Нараз я побачив ціле клубовище безладно навалених людських тіл, зойки і крики наповнили цілу камеру, а кров розлилася струйками по долівці та бризками по стінах... Навіть зовсім непричасному в справі глібівчан п. Свищукові довелося відчути на своїх плечах приклад совєтської рушниці.
Якийсь "старший" припинив дальшу масакру, виділив споміж глібівчан п'ять людей та перегнав їх на протилежну камеру; нас залишилося теж п’ять, тобто я, п. Свищук і три брати Коржі з Глібович. У протилежній камері ще довго не втихали крики, зойки та стони...
Вже близько вечір, а ми ще нічого сьогодні в устах не мали. Як лихий пан собакам "забули", мабуть, кинути нам бодай по куску чорного хліба... А зрештою — навіщо вже нам їсти? Ми вже не люди, не живі істоти, ми ніщо, ми тільки матеріял "пад стєнку"...
Підходжу до вікна. По видному крізь країн окрайцеві неба пливуть біло-рожеві кучеряві хмарки. Манять, кличуть плисти-тікати разом із ними кудись у світ за очі... Та шкода, що манять, дарма кличуть... Ген-там, на нагіррі, сповитий вечірнім туманом ліс, та як вовк у зрадливій ямі, чую його шум, але й чую, що куля ось-ось розторощить мій череп... За димом із моєї папіроски, що вилітає крізь крати, летять і мої думки. Летять на волю, на простір, на всі стежки-доріжки мого життя й віднаходять всю поезію давнопрогомонілих і безповоротних днів... Але як із папіроски дим нараз розвіявся, зник у просторі, так скоро розвіялись і мої думки. Їх місце зайняла страшна свідомість жорстокої дійсности.
На камері вже темно і тихо, тихо. Ще хвилину ловлю гомін життя поза мурами й думаю: якщо запалять світла — кінець, як ні, є ще надія прожити одну днину... Світла не горять і тому падаю на дошки та спокійно засипляю.
***
Шумний гул із недалекої шоси та відгомін далекої гарматньої стрілянини здорово бють по наших вухах і цілу середу є спонукою до різних наших міркувань про положення. Пізно вечером кидають нам, достеменно, як собакам, бо від порога на дошки, по куску чорного хліба, але — світла не запалюють...
В четвер кликали на допит: п. Свищука, бл. п. Михайла Коржа й мене. Вину кожного з нас скваліфікували коротко: "націоналіст", "германскій шпійон"... Здаємо собі справу, що означає така кваліфікація вини й це вбиває в нас всі останки якихнебудь оман чи надій. А всежтаки — світла ніччю ще не запалюють...
***
П'ятниця. Гомін гарматньої стрілянини щоразто голосніший, щоразто виразніший. Всіми фібрами нашої душі чуємо, що нині-завтра буде припечатана наша доля. Мовчимо, бо ще від учора ніхто з нас не має ні куска папіроски...
В полудні — велика несподіванка: п. Свищука звільняють! Тисну йому руку й шепотом:
— Ідіть на З. Поклоніться там старому мому Батькові та скажіть, де й як я закінчив...
Пішов схвильований неймовірним щастям п. С., а коли замовк останній відголос його кроків на коридорі, ми, що залишилися, насправді тішились, що бодай вістка по нас буде...
Пройшли дві, може три години. На камеру вганяють незвичайно схвильованого, вродливого і чисто приодітого молодця.
— Ви хто? Поляк, українець? — звертаюсь до нього.
— Українець, Жегалович на прізвище...
— То ж ви товариш п. Свищука? — кричу.
— Той самий.
— Як же воно так? Того звільнили, а...
— Пождіть — перериває п. Ж. — Маєте папіроску?
— На жаль...
Нервовим кроком мірить п. Ж. камеру, а по хвилині, зламаним і повним відчаю голови оповідає:
— Подумайте тільки. Нас обох зі Свищуком насправді звільнили. Та ми мали гроші в депозиті. От по ці гроші сказали нам прийти за дві-три години... Ми були в місті й коли прийшли по гроші, нас знову сюди запроторили!.. Свищук на сусідній камері...
— Бійтеся Бога! Що ви зробили? Навіщо вам були ці прокляті гроші? — говорю й чую, що я близький божевілля. — Два життя, два молоді, як же вартісні життя!...
— Як би ми відреклись грошей, підозрівали б нас, що ми дійсно щонебудь винні...
— Ради Бога, не говорім уже про те — кажу, а сам із досади мало вовком не вию. — Сталося. Сталося зле, але тому що вже сталося, сталося добре — повторяю чиюсь філософію, щоб успокоїти і себе й його.
— Найгірше, що чоловік був уже на смерть приготований, а тепер зачинай знову оту страшну підготовку — каже п. Ж., а в середині я нього, так і бачиться, як щось рветься, безнадійно кричить, бунтується...
— Годі, друже, на те, видно, воля тієї Сили, що керує нашим життям — успокоюю його й запрошую зайняти місце біля мене.
Вечоріє. Вже більш як півгодини вслухуємося в барабанний артилерійський вогонь. Мучимося, бо не можемо впевнитись, де саме розіграється якийсь вирішний бій.
— "На Львов наступают" — приходить в сукурс нашим здогадам голосна заввага когось із подвір'я.
Всіма тремтіннями душі чуємо, що нині-завтра буде вирішена наша доля. Але ніхто з нас не вірить, щоб міг вийти відсіля живим.
— А коли б навіть комусь із нас пощастило остатися в живих, то тут невідклично діяв би палець Провидіння. Це прямо було би чудо! — конклюдуємо, та, вслухавшись у невгаваючий шум шоси, засипляємо, бо хоч уже пізна ніч, а світел на камерах усетаки не запалюють...
***
Від раннього ранку в суботу шоса ні на хвилину не перестає гриміти. Здається нам, що з усіх сторін б'ють гармати або розриваються тяжкі бомби. Над містом кружляють літаки, тут і там чекочуть скоростріли.
Чуюся зовсім без сил і стукаю на дижурного, щоб дозволив подати мені воду.
— "Абажді"! — гукнув у візитирку і пішов.
Щойно в пізні обіди відчинилися двері. Принесли воду? Де там! Якийсь старший енкаведист із двома дижурними прийшли робити остогидлу щоденну реєстрацію в'язнів.
— Ждете тут України, що?.. — спитав єхидно старший, закінчивши роботу.
Знаємо, що хотів він цим сказати, але у відповідь йому ніхто й пари з уст не пустив. Навіщо ж мають ще знущатися перед смертю?...
Цілу днину чули ми глухі, як би пивничні відголоси наганових стрілів...
Вечором із грюкотом відчинились двері.
— Шкварко, Михайло й Іван Коржі! Збирайте ваші речі! — закричав той самий дегенерат, що забрав коци, заглядаючи пильно у свисток паперу та роблячи на ньому значки.
Догадуюся, що викликують нас на смертну камеру.
— Прощайте! — шепчу товаришам, що залишаються, і виходжу.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 31.08.1941]
31.08.1941