Турецький марш

Українці черговий День Незалежності святкували з тривогою: тільки б не повторилася історія 2014 року, коли відкрита російська інвазія відбулася саме на 24 серпня. Й слід відзначити, що цьогоріч інвазія в цей день таки відбулася, щоправда не проти України й не з боку Росії. Турецька армія розпочала наземну операцію на сирійських теренах проти ІДІЛ.  

Турецькі танки і загони спеціального призначення за підтримки артилерії вперше перетнули кордон Сирії і рушили в бік контрольованої бойовиками «Ісламської держави» міста Джараблуса.

На тлі низки терористичних атак, які струсанули Туреччину за останні 12 місяців і коріння яких походить саме з цього регіону, така операція вважалася Анкарою необхідною і бажаною. Турецька влада мала намір розпочати її значно раніше, але на перешкоді з’явилася низка обставин.

Однією з них стала так звана «літакова криза», яка виникла в листопаді минулого року, коли турецький винищувач збив російського бомбардувальника поблизу турецько-сирійського кордону. Наслідком інциденту стало не лише стрімке похолодіння у стосунках між Анкарою й Москвою, а й також те, що турецькі бойові літаки не могли без значного ризику зайти в повітряний простір Північної Сирії. Відряджати ж сухопутні війська у регіон, де їх не можна прикрити з повітря – чисте самогубство.

Саме це стало тією основною причиною, за якою турецькому президентові Реджепу Таїпу Ердоґану так життєво необхідно було помиритися з російським колегою Володимиром Путіним, хоча б тимчасово.

Потім зволікання з операцією спричинив липневий путч, його придушення, розслідування, репресії проти військовиків. Ще й нині армія не увійшла в нормальний режим роботи після спроби перевороту, проте й далі зволікати з операцією вже аж ніяк не можна було. Кожен день міг принести чергові терористичні акт з масовими жертвами серед мирних мешканців. Підступний й жорстокий бомбовий замах на весіллі в Газіантепі, ще більше посилив такі аргументи на користь цієї операції, як «законне право на самооборону».

Після того, як Анкара налагодила відносини з Росією, вона провела перемовини зі США щодо військової співпраці та координації в рамках боротьби з ІДІЛ. Відповідних домовленостей про ненапад було досягнуто й з Іраном.

У зв'язку з цим операція, яку збройні сили Туреччини почали напередодні, хоча і виглядає запізнілою, була спланована і відбулася у відповідний момент.

Зразу ж варто звернути увагу на одну важливу деталь розпочатого Туреччиною військового втручання. Вона полягає в тому, що іноземна держава вперше з початку конфлікту, який триває вже понад п’ять років, зважилася на наземну операцію в Сирії.

Адже і Сполучені Штати, й очолювана ними коаліція, і Росія обмежуються тільки повітряними операціями в Сирії. А експерти вже давно й переконано стверджують, що для перемоги над ІДІЛ одних бомбардувань з повітря недостатньо, обов'язково потрібна присутність сухопутних військ. Але до цього моменту жодна з іноземних держава не бажала перекидати свої наземні сили на цей фронт. Тому й не слід дивуватися, що боротьба проти ісламістів так і залишалася неефективною.

Утім ми свідомо відклали аналіз ще однієї проблеми, пов’язаної з турецьким маршем, котра, ймовірно, є найвагомішою і вимагала обов’язкового попереднього вирішення. Проблема полягає в тому, що Туреччина має намір воювати не тільки з «Ісламською державою», друга мета турецьких вояків – відкинути курдів подалі від своїх кордонів.

«Перед турецькою армією поставлено два рівнозначні завдання: відтіснити ІДІЛ, яка все ще утримує невелику територію біля самого турецького кордону, і захопити Джараблус до того, як до нього підійдуть підтримувані США курдські ополченці. А вони після взяття сирійського міста Манбідж ведуть успішний наступ», – вважає Експерт берлінського Німецького товариства зовнішньої політики (Deutsche Gesellschaft für Auswärtige Politik) Крістіан Бракель. Таким чином Туреччина намагається запобігти виникненню на півночі Сирії єдиної контрольованої курдами території і тим самим створення нової держави – Західного Курдистану.

Для Туреччини так званою «червоною смугою» завжди була річка Євфрат, через яку вони в жодному випадку не бажають пропустити курдів. Місто Джараблус розташоване на західному березі річки. І курди, які рухаються з південного заходу, з боку Манбіджа, своєю чергою, теж не проти взяти місто під свій контроль. Якщо, курдські ополченці першими увійдуть в Джараблус, вони замкнуть у кільце курдські території, розташовані по обидва боки легендарної річки. З цієї точки зору вельми багатозначною є назва військової операції – «Щит Євфрату».

Таким чином існує реальна  небезпека, що в районі Джараблуса може відбутися пряма сутичка між турецькою армією і курдами, які входять в підтримувану США коаліцію. Це означало б, що по курдам завдаватиме ударів союзник США і член НАТО. Подальше загострення турецько-американських відносин, які й без того сильно погіршилися після репресій у Туреччині, спричинених спробою військового путчу, стане в такому випадку неминучим.

Американці, звісно, не в захваті від того, що актуальна операція Туреччини спрямована й проти курдів. Проте, як стверджують експерти, Анкарі й Вашингтону попередньо вдалося таки узгодити позицію щодо того, що курди на північному сході Сирії в жодному випадку не повинні прориватися через Євфрат на північний захід країни.

То що Вашингтон висловив готовність відмовитися від дружби з курдами заради того, щоб не відштовхнути такого важливого члена Північноатлантичного Альянсу, як Туреччина? Навряд чи, адже курдські ополченці  на даний момент залишаються найефективнішими борцями проти ІДІЛ.

Тому можна припустити, що Анкара й Вашингтон напередодні чітко узгодили «курдське питання» й дійшли щодо нього компромісу. Скоріш за все, домовленість полягає в тому, що американська сторона натисне на курдів, щоб ті не переходили Єфрат. Курдські ополченці, озброєння котрих цілковито залежить від американців навряд чи сильно сперечатимуться. Анкара ж, зі свого боку, мала б зобов’язатися на розвивати наступ далі на курдські території.

Яскравим свідченням того, що турецько-американської угоди досягнуто й відносини більш-менш налагодилися, є візиту віце-президента США Джо Байдена до Анкари саме 24 серпня. Той факт, що цей візит збігся з початком наступу на Джараблус навряд чи є збігом.

Майбутній розгром бойовиків ІДІЛ в Джараблусі завдасть відчутного удару по «Ісламській державі», оскільки відріже її від багатьох шляхів постачання. Водночас можна припустити, що турецька армія на цьому не зупиниться і продовжить розширювати зону свого контролю, щоб врешті-решт створити уздовж південного кордону Туреччини таку собі буферну зону.

Про необхідність створення такої зони безпеки вже давно говорять в Анкарі. Щоправда раніше таку ідею критикували американці. Візит Байдена до Туреччини наштовхує на думку, що Вашингтон таки дав добро на «буфер».