Побачено в незмінності

 

От і знову до мене звернулися з проханням написати такий собі розгорнутий текст до фотографій. Це має бути альбом, і в ньому відводиться якесь місце для мене. Авторка фотографій німкеня, що її я знаю доволі давно, але й доволі мало. Втім, я навіть пригадую, що в одній з моїх книжок опубліковано мій портрет її роботи. Ну, тобто я знаю її трохи більше, ніж деяких фотографів, до творів яких мені вже доводилося писати.  

 

Майбутній альбом, здається, не міститиме портретів. У будь-якому разі серед надісланих мені робіт я не бачу жодного. Зате в ньому будуть міста. У вересні (котрого ж це року — 2012-го? 2013-го?) Ізольда Ольбаум відвідала Чернівці і Львів. Їх вона й побачила своєю камерою. Що бачимо ми на її світлинах?

 

Бідність. Занедбаність будівель і хідників.

 

Облуплені стіни й віконні рами.

 

Безлюдні двори, такі ж занедбані, як і вулиці.

 

Порожнеча афішних щитів. Тобто культурного життя.

 

Бабусі й дідусі (окремо одні від одних) на лавках.

 

Цілі базари пластмасових квітів, пухових ковдр, ідіотських іграшкових тваринок, кічевих мальовидел.

 

Цвинтар — великий, старий, єврейський. Трава забуття.

 

Руїни, обвиті чахлою запилюженою флорою.

 

Щось іще? Так.

 

Окремі архітектурні пам'ятки, часом з інтер'єрами. Часом у некритичному стані.

 

Ще раз облуплені стіни, але з ґрафіті.

 

Ризиковані солярні знаки (свастика, еге) під ногами на дні дворових колодязів.

 

Культ весіль.

 

Ритуальне фотографування наречених.

 

Весільні пари, весільні фотографи, весільні негарні сукні, жахливі весільні зачіски.

 

Обійми в під'їздах (ех, молодість!).

 

Новозведені вожді на постаментах.

 

Занепад, розгардіяш.

 

Напис FUCK EURO (відгомін футбольних подій 2012 року).

 

Жебрачки.

 

Про щось таке я вже писав багато-багато років тому: «Ну звичайно, знову ці старі жінки в хустинах! Вони переповнювали місто — упертість, з якою камера їх знову і знову відшукувала, могла би здаватися просто маньякальною. Старі українські бабусі — огрядні й беззубі, вбого і абияк одягнуті, з вицвілими очима, часом такі, що жебрають, а головним чином — такі, що вмирають. Я внутрішньо збунтувався, бо Львів для мене — місто, яке асоціюється і вже напевно завжди асоціюватиметься з молодістю. І я переконаний, що старих жіночих облич у ньому аж ніяк не більше, ніж, наприклад, молодих жіночих ніг. Львів страшенно еротичний, він просто наелектризований фліртами, танцями, поглядами. Як можна було цього не побачити? Але тої ж миті я заспокоїв себе не такою вже й ориґінальною думкою, що кожен із нас у новій для себе країні бачить передусім те, що збирався побачити».

 

Ця автоцитата з року 2001-го. Тобто їй півтора десятиріччя. Часу, відколи мені писалися ці рядки, минуло вже стільки, що деякі тодішні дівчата в міні-спідницях уже могли стати нинішніми бабусями в хустинах. А заїжджі фотомайстри продовжують фіксувати саме ці дві категорії, ніби якісь абсолютні константи нашого буття — одні в міні, другі в хустинах. Хоча тих, які в міні, все-таки істотно поменшало за рахунок тих, які в леґінсах.

 

Я вимагаю від цієї країни змін швидших, ніж вона може витримати. Але навіть вона змінюється. Тільки цього чомусь не бачать заїжджі фотографи.

 

Чого ми не побачили на світлинах Ізольди Ольбаум? Або спитаю по-іншому: чого особисто мені на них не вистачає?

 

От цього й не вистачає. Відчуття, що країна змінюється — ну хоча б у межах своїх найкращих міст. Бо ж Чернівці, а тим більше Львів — ну їй-богу ж не останні в цій країні міста. І якщо вже й вони виглядають так убого, то що нам робити з усіма іншими?

 

Ні, це не претензія до Ізольди Ольбаум. Ця проблема не її, а моя. Вона побачила все таким, яким воно є, а не яким воно мені часом увижається. А мені ввижаються переміни — і звісно, на краще: людського й архітектурного ландшафтів, громадського простору, поступове й повільне, але неухильне наповнення його хоч якимись ознаками нормальності, сучасності і — даруйте на слові — Європи.

 

Зміна поколінь, чорт забирай! Розрив узвичаєних причинно-наслідкових зв'язків, який нарешті вирве ці міста, а з ними й усю країну з порочного кола бідності, обмеженості, ізольованості й відсталості.

 

Але якщо ми станемо нормальними, то навіщо до нас їхати? Щоб і тут побачити ту саму Європу? Чи навіть і не побачити — передбачити?

 

Ізольда Ольбаум шукала і знайшла щось таке, що не залежить від усіх поділів на недоконтиненти і недоцивілізації, на всі європи, недоєвропи та неєвропи. Вона знайшла життя чи принаймні те, що мій улюблений львівський поет назвав найдивнішим з усіх явищ, — існування.

 

А це вже багато.

 

 

26.08.2016