Турецький президент довгі роки чекав моменту втілити в життя свою манеру відчути владу, яка є більше схожою на манеру завойовника Константинополя, ніж на манеру засновника сучасної і світської Туреччини
Через місяць після провалу в Туреччині невдалого військового перевороту супроти Таїпа Ердогана й коли з’ясувався діапазон його авторитарної відповіді, велика кількість спеціалістів і далі обмежують свій аналіз нещодавньою еволюцією політики, яку втілює на практиці ісламістський лідер. Їх вихідною точкою є персоналізм, яким оточений його прихід на президентський пост його країни. Йдеться про бачення, яке узгоджується з попереднім схваленням, що його надали ці самі коментатори курсові Ердогана, який вважався чоловіком, перед яким стоїть завдання продемонструвати конвергенцію між ісламізмом і демократією, щось на зразок мусульманської версії християнської демократії в Західній Європі.
Панорама змінюється, якщо ми візьмемо до уваги категоричні доктринальні позиції самого Ердогана у 90-ті роки, коли він очолює мерію Стамбулу і готує кар’єрний злет, який лиш одного разу перервався на десять місяців ув’язненням, що його коштувало йому публічне прочитання у 1998 р. вірша-заклику Зійї Ґьокальпа, націоналістичного та ісламістського ідеолога молодотурків: «Наші мечеті будуть нашими військовими таборами, куполи – нашими шоломами, мінарети – нашими багнетами, а віруючі – нашими солдатами». То був радикальний вибух, який тримався на міцній теоретичній платформі. В Туреччині секуляризм, запроваджений Мустафою Кемалем, та іслам виявилися несумісними, і виживання першого було абсурдом в країні, де 99% населення є мусульманами: «Не можна бути водночас світською людиною і мусульманином! Ти або мусульманин або світська людина! Співіснування неможливе!» І на завершення: «Чому? Тому що Аллахові, творцю ісламу, належать абсолютні сила і державна влада». Виходячи з таких засновків, властивих радикальним ісламістам, як-от Саїд Кутб, ціль є ясною: «Нашим орієнтиром є іслам, – заявляє він у 1997 р. – Наша єдина мета – ісламська держава». Ердоган нікого не обманював.
Утім, військова реакція на загрозу ісламістського уряду – і його власний досвід – порадили йому під час впровадження в життя його початкового задуму підмінити радикалізм обачністю: «Перетворімо Стамбул на Медину», бастіон Пророка. Можливо, Ердоган не знав поради Сталіна, як діяти у несприятливій політичній обстановці, однак застосував її блискуче: «Терпіння!», що не означає відмову від переслідування власної мети. Ставши прем’єр-міністром, він з повагою поставився до світської вимоги президента Ахмета Сезера і не дозволив свої дружині носити чадру. Добиваючись посилення покарання за подружню невірність, він відступив, коли пересвідчився у спротиві європейців та біржі. Йому довелося підтримати застережну резолюцію судової влади супроти антисвітського ухилу його «Партії справедливості та розвитку», однак завдяки цьому він втримався при владі. Ще настане час замін в юридичній системі і президентстві республіки, яке перейшло до поміркованого ісламіста Абдулли Гюля, що стало попереднім етапом до зайняття ним цієї посади в 2015 р., яка негайно перетворилася на виконавчу владу не передбачену конституцією. Велетенський президентський палац у формі літери Е – в стилі Чаушеску, – збудований завчасно перед його вступом на посаду, сповістив про те, що готується – завдяки його проекту реформи конституції, яку тимчасово спинили минулорічні вибори.
Чадра повернулася в публічний простір, та найважливішим було наступне: світську систему релігійного навчання протяли масовим спорудженням imam hatips, закладів релігійної освіти, які в теорії мають готувати імамів, тоді як жодної нової муніципальної школи збудовано не було. «Альянс цивілізацій» навіть не прислужився для того, аби заново відкрити православну семінарію. То була пропозиція без змісту, під невидющим поглядом Сапатеро. Коли повторилися електоральні перемоги «Партії справедливості та розвитку», зміг розпочатися процес ісламізації перетворених на музеї візантійських монументів, явно націлений на Собор Святої Софії, де цього року здійснювалися моління під час рамазану.
У цьому контексті залишається лише пояснити причини конфлікту Ердогана з його колишнім наставником, ісламістським філософом та фінансистом Фетхуллахом Гюленом, що постійно проживає в США, який співпрацював з Ердоганом під час першого періоду ісламізації і якого нині називають відповідальним за липневий переворот. У першому існує повний збіг, навіть якщо Гюлен наполягає на різноманітному співіснуванні з іншими релігіями. Трохи в манері Opus Dei очолюваний ним рух Hizmet добився великої присутності в економічних, професійних та університетських колах і навіть великих фінансових інституціях, що пояснює масштаб нинішніх чисток. Успіх цієї інфільтрації виправдовує слова Ердогана про державу в державі.
З усією належною обережністю ведуться спроби підкопатися під постать Мустафи Кемаля, засновника турецької батьківщини (і світської модернізації). Так під час ушанування перемоги при Галліполі 1915 р. було применшено його провідну у ній роль. Ба більше: кілька місяців тому Ердоган представив себе перед військом як нового Ататюрка, який до того часу був беззаперечним лідером. Критично налаштована преса відродила знамените гіперболічне зображення велетня Димітрокса супроти карлика Ґьорінга, аби підкреслити нісенітність. То були моменти, коли Ердоган мусів терпіти афронт, що його пробачили військовим керівникам, яких підозрювали у буцімто змові (справа Ергенекона). Цілком ймовірно, що нещодавній переворот виник через передбачення, що ось-ось має початися чистка в армії. І прислужився лише її прискоренню.
Притримуючись курсу Ґьокальпа, Ердоган сповідує ісламістський націоналізм, нео-османізм, ворожий Кемалеві, який виправдовує його прагнення до беззаперечного особистого лідерства. Дуже скоро в електоральній пропаганді він став асоціювати свою постать із постаттю Мехмеда ІІ, який завоював Константинополь, тож важко зрозуміти, до яких меж він прагне довести це політичне споріднення при допомозі конституційної реформи, беручи до уваги абсолютне верховенство, яке він і без неї має над усім решта гілками влади. Отож варто пророкувати, що його війна супроти будь-якої дієвої опозиції, яка є видимою у переслідуванні журналістів, в яку він вв’язується особисто, закінчиться попросту диктатурою. Чистка адміністративних, юридичних, університетських і військових апаратів підтверджує подібний дрейф, який має негайний вплив на ставлення до курдської проблеми. Величезна мобілізація підтримки його особи – й «Аллах акбар» – з проханням відновити смертну кару рухається в тому самому напрямі, аби підтримати його прагнення. Усе це посеред трагедії курдських терактів.
Антоніо Елорса, професор політичних наук
Antonio Elorza
La paciencia de Erdogan
El País, 20/Ago/2016
Зреферувала Галина Грабовська