21 серпня 1941 року вояки Української повстанської армії «Поліська Січ» отамана Тараса Бульби-Боровця визволили від більшовиків містечко Олевськ на Житомирщині. Воно на понад два місяці стало столицею контрольованого українськими повстанцями терену, який з волі отамана охрестили «Олевською республікою».
Тарас Бульба-Боровець з бойовими побратимами
«Леніни, Сталіни та всі інші "вожді трудящих" зникли з площ, установ і вулиць "Олевської республіки". На їх місце появилися портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України», – згадував отаман у своїй книзі «Армія без держави». Завдяки йому оригінальна назва цього утворення згодом перекочувала на сторінки історичних досліджень. У цьому році їй виповнюється 75 років.
Дослідник «Поліської Січі» Сергій Стельникович вважає, що «Олевська республіка» була хоч і короткотривалим, але реальним досвідом державної діяльності. Територія республіки перетворилася на один із плацдармів розгортання самостійницького руху опору, що стало важливим психологічним чинником в актуалізації національних ідей серед населення поліського регіону.
«Держава» Боровця включала в себе територію Олевського району, площа якого складала 2 218 кв. км, а кількість населення (відповідно до німецького перепису від 1 жовтня 1941 року) становила 40 614 осіб, а також частини суміжних Овруцького, Лугинського, Ємільчинського районів Житомирської області та частину північно-східного регіону Рівненської області. Крім того, загони «Поліської Січі» поширювали свій вплив на сусідні терени Білоруської РСР. Новостворена армія, за різними підрахунками, нараховувала від 3 до 10 тисяч вояків.
Нові господарі Олевська, про яких досі мало хто знав, заявили про себе як борці за волю і державність України. Уже 15 вересня на міському стадіоні Бульба-Боровець, вишикувавши загони вояків, привселюдно разом із військом прийняв присягу на вірність Україні, освятив прапори сформованих загонів і їхню зброю. «Звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх ворогів», – промовив на завершення з піднятою шаблею над головою отаман. Після молебну, «січовикі» стоячи на колінах та перехрестившись, усі хором повторювали текст присяги, який зачитував Бульба-Боровець: «Я, син українського трудового народу, присягаю на святі кості моїх Славних Предків, що, як революційний вояк України, буду чесно і вірно служити своїй Батьківщині; буду точно і беззастережно виконувати всі накази старшин; буду вірним та субординованим підвладним і справедливим та товариським начальником; буду всюди вести себе тверезо і гідно, як несплямований лицар; буду всі свої сили й ціле моє життя жертвувати на активну боротьбу за свободу, честь і славу України».
В республіці було запроваджено українське управління, зорганізовано міліцію. Центральним адміністративним органом була районна управа, яку в деяких публікаціях називають «урядом». Головою Олевської районної управи Бульба призначив Бориса Симоновича. Районна управа мала свої функціональні відділи: безпеки та правопорядку, господарський, земельний, здоров’я, народної освіти, торгівлі та промисловості, військових справ, фінансів і кооперації. В усіх селах району були утворені сільські управи, на чолі яких стояли старости – за національністю українці.
Пріоритети державного будівництва «Олевської республіки» були чітко викладені в програмному документі під назвою «За що бореться Українська повстанська армія», який мав 26 пунктів. Історики підкреслюють демократичність цього документу. Зокрема, Володимир Дзьобак зазначає, що в ньому є багато положень демократичного характеру, частина яких випередила свій час, зокрема в соціальній сфері, адже програма проголошувала боротьбу за рівноправність усіх громадян України, свободу думки, слова, віри, чину кожного громадянина незалежно від його національної, релігійної, майнової та статевої належності, 8 годинний робочий день.
«Бульбівці» у своєму квазідержавному утворенні налагодили роботу кооперативних торгово-промислових підприємств. Була відновлена діяльність фарфорового заводу, меблевої фабрики, підприємства гончарного посуду. Планувалося відкриття місцевого театру. Поряд із кооперативною дозволили приватну власність. На продовольчі товари встановили довоєнні стабільні ціни. Спекуляцію переслідували, продукти, вилучені у спекулянтів, реквізовувалися, а зрив фінансової дисципліни розцінювався як протидержавний акт. Грошовими одиницями в республіці були радянський карбованець і німецька марка.
Ось, як характеризував налагоджене життя в «республіці» її творець: «Ніде ніхто нікого не агітує до жодних «соцзмагань». Ніде ніхто нікого не судить за «прогул» та «саботаж». Зникла совєтська панщина. Всюди закипіла робота без підганячів та бригадирів».
Республіка чітко регламентувала податкові збори від населення натурою. Так, наприклад, із вимолочених колгоспними господарствами зернових сезону 1941 року вимагали забезпечити посівний фонд і здати 10% для держави, а решту розподілили серед населення. Для картоплі посівний фонд становив 20%. На всіх млинах району встановили обов’язковий збір із розрахунком 7 кг борошна зі 100 кг зерна. Зібрані продукти харчування йшли на потреби не лише військових формувань «Поліської Січі». Частину продуктів, зокрема, до 8 кг борошна щотижня, надавали учителям району.
Аби державний механізм не давав збоїв. Б.Симонович двічі на місяць в Олевську проводив зібрання сільських старост, на яких давав вказівки і слухав звіти. На таких нарадах він неодноразово наголошував присутнім, що «настав час, коли господарями України стали українські націоналісти. Радянської влади в Україні більше не буде, не буде в Україні й німецької влади. Націоналістичне господарство буде індивідуальним, а колгоспів більше не буде».
Керівник «республіки» постійно турбувався про дисципліну та релігійність серед «січовиків», намагався не допускати мародерства та непристойного ставлення до мирного населення. «Кожен ранок вояків починався з молитви «Отче наш». Потім піднімали прапор, співали гімн України, а вже тоді йшли снідати», – згадувала учасниця «бульбівського» руху Галина Швед про вранішній розпорядок козаків.
Дисципліна у вояків «Олевської республіки» була понад усе. Ось, що розповідав про свою зустріч з «бульбівцями» Олександр Никончук із Костополя. У нього козаки отамана 1941 року забрали під розписку пару коней і віз. «Я дуже засумував, аж захворів, – розповідав дідусь. – Та десь через два тижні уночі у дім постукали. Ну, думаю, уже немає що забирати, то, мабуть, по душу прийшли. Відчиняю, підсвічую сліпаком: той же чорнявий партизан.
– Коней у хлів поставили, а віз ось він, – весело говорить.
– Спасибі вам, хлопці, – кажу щиро. – Спасибі.
– А ви, дядьку, менше дякуйте, а віддайте розписку, бо батько Бульба, як вернемося без розписки, штани зніме. Дисципліна у нас».
Німецьке командування дратувала зухвала самостійність дій Тараса Бульби-Боровця, а особливо відмова від репресій проти єврейського населення. До речі, це не завадило опонентам отамана після війни звинуватити його в єврейських погромах. За таким звинуваченням він навіть постав 1946 року перед британським трибуналом. На суді заслухали понад тисячу свідків. Боровця виправдали.
Отже, до Олевська 5 листопада приїхав ґебітскомісар із Рівного – «столиці» рейхскомісаріату «Україна». Поставив вимогу: «Поліська Січ» повинна виконувати накази німецької влади. Остання вже зміцніла на окупованих територіях і тепер «державотворчий» експеримент і самостійність отамана її дратували. Відтак отаман вирішує 15 листопада офіційно ліквідувати «Поліську Січ», а з нею – й «Олевську республіку».
«Олевський курінь був зібраний на площі для останнього звіту та зачитання ліквідаційного наказу, – згадував він день 15 листопада 1941 року. – З очей всього куреня бризнули сльози! Це були несподівані сльози гордого молодого лицарства, яке не плакало, коли йому фельдшери без наркозу ампутували руки або ноги в найпримітивніших санітарних умовах. Але, тепер, коли йому без жодного фізичного болю ампутовано символ його вояцької чести – скромну стару рушницю, – на його очах появилися сльози, що повільно горохом котилися вниз по гарних молодих лицях. Їх ніхто не міг обтирати, бо цілий курінь стояв під зброєю на "почесть дай!"».
Тарас Бульба-Боровець. Полісся, 1942
Частина вояків «Поліської Січі» мала розійтися по домівках і чекати наказу повернутися до боротьби. Частина ж із проводом перейшла на партизанське становище. 16 квітня 1942-го, остаточно переконавшись, що з німцями згоди дійти не вдасться, Бульба видає наказ про початок першої фази боротьби проти гітлерівців. «Бульбівці» провели декілька вдали військових операцій. Зокрема, у ніч на 19 серпня того року знищили всю німецьку військову техніку на станції Шепетівка. А 28 березня 1943-го захопили Людвипіль (нині смт Соснове Березнівського району на Рівненщині). Дві тисячі есесівців і шуцманів ніяк не могли оволодіти містом. Повстанці тоді спалили п'ять авто і знищили 58 німців.
На Волині та Поліссі тим часом все більшого впливу набувала ОУН Степана Бандери. Її провід вимагав, щоби військо Тараса Бульби-Боровця підпорядкувалося їй. Але отаман стверджував, що він виступає від імені держави – уряду Української Народної Республіки у вигнанні, вони ж – від однієї політичної сили. Тому пропонував, щоби всі угрупування злилися та діяли під командуванням спільного штабу.
Тарас Бульба-Боровець з дружиною Анною Опоченською. 1941-1942
ОУН свої військові відділи перейменувала в УПА. Бульба, щоб відмежуватися від неї, змінив назву своїх формувань на Українську Народну Революційну Армію. Тоді «бандерівці» почали діяти силою. Улітку 1943-го один за одним вони роззброюють загони УНРА і добровольців приймають до себе. А вночі 18 серпня на хуторах біля села Хмелівка Костопільського району на Рівненщині 6 бандерівських куренів оточили підрозділи Бульби-Боровця й самого отамана. Йому з невеликим загоном вдалося вирватися з кільця, але до рук бандерівців потрапила його дружина Ганна (завжди перебувала поряд із чоловіком) і понад 100 рядових бійців із трьома старшинами. Бульба-Боровець згодом стверджував, що його дружину закатувала бандерівська Служба безпеки, випитуючи таємниці чоловіка, зокрема, розміщення магазинів зброї та друкарні.
Тарас Бульба-Боровець (праворуч) з полковником Андрієм Долудом. 1945
Розчарований братовбивстом, Боровець 15 грудня 1943 року звертається до німецького командування з меморандумом, у якому пропонує німецькій владі «припинити українсько-німецьку ворожнечу, звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військовополонених». З документом їде на переговори до Берліна. Там його 1 грудня заарештовують і відправляють до концтабору Заксенгаузен. Випускають у вересні 1944-го та пропонують стати на чолі Українського національного комітету. Він відмовився, бо мусив би підпорядкуватися Комітетові визволення народів Росії, очоленому генералом Андрієм Власовим.
21.08.2016