Хоча в оцїнках і осудах поодиноких подїй і людий не завсїди згоджуємось із Шан. Автором сих записок, то таки друкуємо їх — як цїнний документ очевидця потрясаючого воєнного і полїтичного процесу. — Ред. "Дїла".
І. Днї тривоги.
Ще в пятницю 22. серпня 1914 почали напливати до всїх місточок Тернопільщини збігцї з пограничних сїл та місточок особенно з Підволочиск, Скалата, Грималова, Товстого, Глїбова і других місцевостий. Утїкали всї без ріжницї. Духовенство та інтелїґенція, селяне і жиди. Ті послїдні утїкали навіть з зарізаними курми та з розчинами булок на сабаш. Збігцї викликали непотрібну панїку в місцевостях, через котрі переїзджали, та розпускали неімовірні слухи про кольосальні сили Москалїв. В тяжкій непевности минула ніч і настала субота. Цїле передполудне гудїли московські гармати під Тернополем, а вже з полудня стали утїкати мешканцї всїх доохрестних місцевостий Тернопільщини в напрямі Підгаєць. Утїкали всї без ріжницї, хто тільки міг зарвати фіру. А що поміж збігцями було найбільше жидів, то цїна за фіри стала дуже скоро підходити в гору, так що в недїлю рано за фіру з Микулинець до Підгаєць треба було дати 100 до 120 корон. Супроти сего біднїйші мешканцї вибирали ся в дорогу пішки. Така напружена атмосфера тревала н. пр. в Микулинцях аж до 10. години рано в недїлю.
О тій порі від Лапаївки впали перші московські карабінові стріли. Наша патруля відповіла огнем і так вивязала ся мала перестрілка, котра тревала 1/2 години, а відтак наші патрулї відступили на Ладичин. Страт мали наші одного убитого, натомість Москалї мали 3 убитих.
Мешканцї місточка, коли почули перші стріли розбігли ся з міста по всїх доохрестних лїсах так, що нас в містї остало всего яких може 20. Коли відтак московські війска вмашерували до місточка, воно виглядало як вимерле. Навіть ті відважнїйші, що лишили ся в містї, приглядали ся Москалям з криївок.
Москалї з разу не вірили, що в містї нема нїкого і почали нїби то шукати за укритими жовнїрами. Та коли переконали ся документно, що в містї нема нїкого, почали без пардону широко гуляти та рабувати. Насамперед взяли ся до шинків, котрі порозбивали і повипивали де що було, відтак розігріті австрійською "ачіщеною" кинули ся до державних урядів та приватних домів, які без пощади рабували, а що не дало ся зрабувати то нищили, дерли, ломили і толочили, та взагалї в цїлім блеску показували свою широку "русскую" натуру і культуру.
У всїх урядах поломили всякі меблї та урядженя, подерли в куски всї акти та пірвали всї дроти в містї і то не лиш телєґрафічні і телєфонїчні, але навіть дроти від міських ґазелїнових лїхтарень та ритуальні жидівські дроти т. зв. "жидівське небо".
В часї перестрілки убила блукаюча куля одного старого жида, який саме втїкав пішки з міста, а на дорозї до Струсова пробили списами козаки також якогось жида, який на запит козаків "де ваше війско", відповів: "не турбуйте ся, вони ще прийдуть та зріжуть вам добре с...нину."
(Далї буде.)
[Дїло, 18.08.1916]
(Дальше.)
Першої ночи облоги цофнув ся наш один баталїон, так що в містї остало всего 2. Другої ночи цофнув ся другий, а третої ночи третий баталїон, а для оборони міста полишено всего одну компанїю. Та компанїя спорудила собі другу фальшиву компанїю з конопель, прибрала її в унїформи та поставила на не дуже догідній, але зате видній позиції; a сама зaсїла недалеко з боку в дуже добре забезпеченім мїсци. Ранком Москалї побачили майже цїлком незабезпечені австрійські позиції та давай на них сипати вогнем. А коноплї стоять і не рухають ся, тільки наші медведики пражать Москаля з криївки, що анї суди Боже. Постріляли так Москалики до полудня, а коноплї як стояли так стоять. От вони давай телєфонувати до штабу, щоб прислали їм підлогу, бо Австрійцїв тьма тьменна і ті сили, що є під Тернополем, не годні їм дати ради. Та між тим станув Москалям в пригодї руссофільський хлоп з Кутковець. Прийшов до них тай каже: "Ци ви ся Москалї сказили, ци шо, шо ви тілько гамунїції до конопель марнуєте"?
Москалї зразу не хотїли йому вірити, але в кінци для певности казав комендант припустити штурм на ті коноплї і тим самим викурив також правдивих оборонцїв Тернополя з їх позицій. Вони цофнули ся з міста в порядку і тільки деякі задної патрулї удало ся Москалям приловити.
О скільки се оповіданє правдиве за се ручити не можу, але я його чув від раненого російського офіцира і то таки корінного Москаля з під Пензи.
В загалї оповідав сей офіцир, що Москалї боять ся нашої пятьнайцятки як вогню. Між иншими розказував менї два цїкаві епізоди з боїв сего знаменитого нашого подїльського полку:
Під Березовицею великою один наш ополченець з'умів так гарно "задекувати ся", що через цїлу годину тримав в шаху перед собою один російський піхотний віддїл. І щойно коли вистріляв всї cвoї патрони, здав ся московській перемозї в неволю. Командант російського полка казав його опісля поставити на підвисшенім місци та передефілював перед ним з цїлим полком, вказуючи при тім його своїм салдатам як примір хоробрости і вірности.
Під Підгайцями 3 баталїони пятьнайцятки тримало в шаху через шість годин 5 полків російської піхоти, аж вкінци їх всїх без мала розбили Москалї силою.
Тодї один цуґофірер, ранений 3 кулями, спрятав ся до розваленої хати і звідтам ще віддав 38 карабінових стрілів, з котрих мало який не був влучний. Аж вже непритомного від ран забрали його Москалї в неволю.
(Далї буде.)
[Дїло, 22.08.1916]
(Дальше.)
Та вертаймо до річи. Так перебули ми тих кілька день трівоги та вкінци мусїли погодити ся з дїйсностю, прийшли до того сумного переконаня, що так поки-що мусить бути та почали поволи приноровлювати свою буденщину до вибагливих норовів московського бундючного та хабарничого чиновництва.
Брязкіт оружя переходячих війск здавав ся нам неначе скреготом якихсь гігантських невидимих воріт, якими заперто нас від решти цивілїзованого світа.
І ми потонули в тьмі кромішній.
II. Днї неволї, смутку і зневіри.
Москалї внесли в Галичину свою питому атмосферу. Вони в дїйсности не змінили у нас анї підсоня, анї навіть правильного обігу сонця і планет, тільки кожний Москаль від мала до велика — від найнизшого салдата до найвисшого ґенерала вносив з собою в Галичину запах догтю і сушеної риби. А що Галичину залило приблизно чотири мілїони умундурованих і неумундурованих Москалїв, то не дивниця, що цїла наша вітчина була пронизана тою ориґінальною московською вонею.
Дохтем і сушеною рибою заносили не тільки всї салдати, офіцири і мирні мешканцї, не виключаючи жидів, але взагалї все живе і вмерле на цїлім просторі поневоленої галицької України.
Чи дістали ви "процуск" з ґубернїї чи инше яке свідоцтво вашої "благонадьожности" — воно "обязатєльно" мусїло вонити дегтем і сушеною рибою. Хлїб, булки, цукор, цукорки, чоколяда, ковбаса, перфуми, а навіть ґазети і усе те аж дусило запахом дегтю і сушеної риби. Зайшли ви коли в "унїятську" церкву, а правив там на ваше нещастє православний патлатий батя (скорочене по московськи батюшка), так пропала ваша молитва, бо запах дегтю і сущеної риби забивав чисто вам памороки і ви мусїли втїкати з церкви, щоб часом в приступі "безсознатєльности" не перейти не хотячи на царославіє.
А коли вже зайшлі Москалї почули себе питомій атмосфері, тодї щойно почали вводити свою культуру, свої звичаї.
(Далї буде.)
[Дїло, 24.08.1916]
(Дальше.)
Польська аристократія знов як більша посїлість і польський сїльський люд як менша посїлість, се вениминки російського імперіялїзму на пунктї аграрних вигод та полекш.
Першим правним московським володїтелем Микулинець був якийсь грубезний полковник, котрий умів по польськи "дзєнь добри" і "дзєнькує" і — з тої рації був призначений до адмінїстрованя нашого місточка. Адмінїстрованє се полягало на тім, що салдати вишукували що де ще у кого від попередного рабунку зістало і скрупулятно забирали собі, щоб мовляв нїкому кривди не було. По ночах нападали на мирних жителїв, та жадали хлїба, сала, сметани, молока, ба, навіть... "дєвушкі".
Скарги міщан на сей темат приймав пан полковник так, що одним ухом слухав, а другим випускав. Прецїнь у нього було все те таке буденне явище, про котре шкода було навіть згадувати. Та коли салдати почали добирати ся вже й до млина ґр. Рейової, тодї на її протест виступили проти салдатів офіцири з револьверами і навіть 3 салдатів занятих рабованєм млина застрілили.
Невдовзї пана полковника забрали, а дали на управу якогось прапорщика. Сей уже тримав більше салдатів у крипах та був занятий головно вишукуванєм російських дезертирів, яких в Микулинцях остало близько 120 і то в переважній части жидків. Та його пошукуваня не мали великих успіхів, бо втїкачі або дуже добре переховували ся, або ще лїпше оплачували ся салдатам, які за ними шукали.
Салдатський кріс враз з патронами можна було в приватній торговли дістати за 2 рублї, а торгували ними найбільше жиди і рибаки, які виловлювали ті кріси з води.
В Микулинцях у гр. Рейової був також російський воєнний шпиталь і в ньому перебували з часта ранені офіцири, від котрих ми нераз цїкаві річи довідували ся, як я вже про се споминав.
Раз салдати, що були на дозорі міста, залїзли з кривецьким мужиком до складу горівки ґр. Рейової, та через неосторожність запалили горівку і при тім так попарили ся, що по кількох днях 4 їх померло у висше згаданому шпитали.
Тому, що більшість управи міста утїкла перед Москалями, настановили вони свою управу, котру для форми казали вибрати. Бурмистром зробили Кіду, який ішов їм як не можна лїпше на руку.
Українську читальню "Просвіти", "Сокіл" і Кружок укр. тов. педаґ. замкнули і опечатали, а великий дім читальнї вартости 60.000 К сконфіскували "на казну". Польський Сокул і читальню "Т. S. L." замкнули також, але аж у 2 недїли по нашій, так що Поляки мали час усе немиле для Москалїв спрятати, так що в дїйсности Москалї замкнули у них тільки голі стїни.
Одного понурого вечера закликали мене як секретаря і С. Абрагамовського як касієра читальнї та казали нам подати до урядового відома склад видїлу нашої читальнї, Сокола і Кружка, та списали з нами протокол. Пани, що се списували були: сам пан заступник уїздного начальника і його ад'ютант, бувший радник суду в Тернополи д. Лукавєцкий. Сей добродїй намовляв нас дуже обох з С. Абрагамовським, щоб ми змінили статут нашої читальнї на Качковського, а все буде благополучно. Та С. Абр. відповідав йому з таким саркастичним "гальґен-гумором", що п. Лукавєцький стратив якось охоту стати тринайцятим апостолом.
(Далї буде.)
[Дїло, 26.08.1916]
(Дальше.)
Ще одну подібну візиту мали ми в читальни. Раз загостили 2 ґубернські чиновники особих паручєнїй, один незнаний а другий бувший дрогобицький адвокат д-р Сьокало. З тими панами ми були вже смілїйші. П. Абр. спитав їх коли у нас буде почта, а на се чужий чиновник відповів: Буде, буде, але русская, а не українська. Я знов спитав д-ра Сьокала, що буде з австрійськими емеритами, та хто їм властиво виплачувати-ме емеритуру. На се д-р Сьок, відповів бундючно: "Ми нїкому нїчого не платимо."
— Та добре — кажу — але прецїнь коли яка держава відвойовує для себе чужий край, то перебирає його з всїми обовязками і тягарами.
— О, ми не такі дурні — відворкнув д-р Сьок.
— А хтож нам властиво наші нам правно належні гроші заплатить — питаю вже з нетерпячкою.
— А може Австрія, як що ще з неї остане — відказав іронічно д-р Сьок.
Ну, і слово д-ра Сьокала вже сповняло ся. Я дістав від Австрії і дістаю дальше мою емеритуру.
З тими панами був тодї один підофіцир від полїції, Українець. Я розбалакав ся з ним, та між иншим спитав, на що Москалї списують видїлових українських товариств.
— То дуже проста річ — відповів землячок — як ми будемо цофати ся, то їх заберуть на Сибір.
Ов, гадаю я собі, немила перспектива менї представляє ся: подорожувати на кошт російського уряду було б се дуже гарно, але тільки не на Сибір.
Тож беру, частую землячка, чим можу, та все допитую, щоб такому найкрасше вчинити, хто в такому незавидному положеню знаходить ся.
"Хитрий Малорос" усміхнув ся, покрутив ус, моргнув з під ока та каже відкашельнувши.
— Такому добродїєви — я-б радив спрятать ся у кацапське село, там за ним певно нїхто питати не стане.
Мало що не кинув ся я мому спасителеви на шию, але якось запанував над собою та попращав ся з землячком, застерігаючи собі його протекцію на будуче.
На сю нагоду не треба було довго ждати. Одного разу посперечав ся я з паном інжинєром М., знаним москвофілом і то як раз на тему москвофільства.
Та п. М. знав ся з усїми пашами з ґубернії і міг мене кождого дня казати приарештувати. Тому я, не чекаючи довго, вибрав ся з Микулинець в зборівський повіт.
Потрібну перепустку для мене і моєї жінки виробив менї висше згаданий землячок при помочи чудодїйної пятирублевої бумажки.
Таким чином кинув я всї кінцї у воду і почав нове житє серед нових надзвичайно ориґінальних і цїкавих обставин.
Сей період мого житя мушу оповісти осібним роздїлом.
(Далї буде.)
[Дїло, 27.08.1916]
(Дальше.)
ІІІ. Під москвофільським патронатом.
Дорогу з Тернопільщини до Зборівщини можна було відбувати тодї тільки фірою і то лиш при помочи услужних жидків. Було се при кінци другого місяця панованя Москалїв. Погода була чудова. Польська "єсєнь" не зважаючи навіть на унїверзали Миколи Миколаєвича, обіймала своїм нїжним ласкавим подихом зовсїм невтрально також Українцїв і жидїв. Москалї були вже далеко бодай чи не під Перемишлем а про їх панованє свідчила тільки полишена ними "атмосфера", повивертані телєґрафічні стовпи, попереривані дроти та порозвалювані прихорожні доми.
Тернопіль був уже тодї на пів московський. Більша половина написів були вже російські, а навіть жиди продавали в "лавках" повбирані в російські фуражки. Війска в Тернополи було доволї, але самі майже невишколені "ратники". Перед російською пляцкомандою стояло 20 канон, здобутих на Австрійцях. Як менї секретно розповідали, ті канони були старого калїбру і нїнащо не годили ся, та проте Москалї гордили ся ними, як би не знати якими трофеями, бо через те могли пускати Тернополянам блахмана в очи про свою непобідимість.
За фіру з Тернополя до Зборова взяв від мене якийсь добродушний жидок всего десятку.
По дорозї стрічали ми кілька стад сухоребрих коров, які або салдати, або цивільні люди гнали на прокормленє фронту.
На місце приїхали ми в ночи, що дуже добре склало ся, бо не було жадного розголосу.
Зі мною була моя жінка і ми замешкали у свояків. Зразу нїхто з нас нїде не показував ся, аж згодом коли вже освоїли ся між кацапами, почали часом навіть і до місточка виїздити.
Впрочім провадили ми дуже монотонне житє. Одиноким уріжноманїтненєм було читанє ґазет, розуміє ся російських, або польських, обсервованє зелїзничих поїздів, та творенє в тїснім родиннім кружку ріжних полїтичних та стратеґічних комбінацій.
Сї комбінації мали свою основу: або з неясних натяків ґазет, які ми найчастїйше вичитували т. зв. поміж стрічками, або як вислїд обcepвації поїздїв.
Звичайно коли поїзди підвозили якусь більшу скількість війска, то ми знали, що десь була якась більша битва і тому Москалї скріпляють свої сили.
Позатим мусїли ми бути примусовими, вірними, відданими царя Миколи, та платити Боже Богови, царське — цареви (бодай так, як цар що з того видїв), а "смаски" полїції, жандармерії, всему непобідимому воїнству і пp. і пр. і пр. імже нїсть числа.
А цїлу сю єрархію московських властий характеризувала одна спільна прикмета: невкоротима самоволя і ненаситна захланність.
Брав хто лише міг, як лише міг і що лише міг.
І то не тільки в українських селах, але навіть в нашій кацапській захоронцї.
(Далї буде.)
[Дїло, 02.09.1916]
(Дальше.)
Приміром один визначний тутешний "дїяч" пішов собі в кілька день по приходї Москалїв до Зборова. Розкричав ся бундючно на ринку, надув з гордости папулї — бо осьто він автохтонний житель сих сторін дочекав ся приходу Москалїв, як жиди приходу Месії, та може тепер всїх противників русофільської ідеї з гори трактувати. Від того самовдоволеня робить ся йому аж горячо і він широко і розмашисто розкидає на боки поли свого святочного кафтана. Та на своє горе. Бо через те відслонив він захований досї під кафтаном годинник, що дослїдив сейчас зіркий погляд патрулюючого козака. Повагом приступив він до нього, та мовчки став відсилювати прегарні "часи".
— Що робите, панє салдат? — мітиґує його "дїяч".
— Ну, нїчево, часи бєру" — відказує той рівнодушно.
— Таж я русскій — боронить ся "дїяч".
— Ну, я тоже русскій — обяснює йому холоднокровно козак.
— Ти носїл до етого времени, а тєпєр я буду носїть.
І відсилив найсупокійнійше в світї годинник та відійшов поволи від побаранївшого "дїяча".
А таких і подібних фактів можна було начислити в Галичинї на сотки тисяч.
Менї оповідав один визначний руссофіл, що одного разу бесїдував в найлїпше з козаком і серед розмови засміяв ся. Через те козак заглянув у нього в ротї штучний золотий зуб і зараз таки негайно, цїлком безцеремонно його витягнув, сховав, перервав бесїду і пішов дальше.
А коли Москалї поводили ся так з визначними москвофілами, то прошу собі представити, що робили вони з простим народом.
Передовсїм, що мимо запевнювань Дудикевича і комп. самі Москалї не дуже вірили в руссофільство нашого мужика.
(Далї буде.)
[Дїло, 07.09.1916]
(Дальше.)
Москалї в своїй працї подїлили ся на дві партії. Одна, зложена переважно з чиновництва, оперувала виключно по містах, а друга, зложена переважно з меншої братії і темного салдатства, дістала від першої в опіку наші села.
Перша з них як більше інтелїґентна і підприємчива провадила свою роботу дуже пляново і доцїльно. Під оглядом практичности, економіки та винаходчивости допроваджували вони свою роботу до всесторонної перфекції.
Звичайно починали від peвізiї домів за оружєм. Притім в опущених домах находили звичайно ріжні віктуали, конфітури, а навіть алькогольні напитки. Тими послїдними відсвіжували свої спрацьовані гортанки, а все проче їдоме забирали для свого кашовара. Коли властитель полишив був які несогірші меблї, то їх старанно опаковувало ся і вивозило ся для більшої обезпеки в глуб Росії. Те саме роблено з постелю, білєм, диванами, кухонним начинєм та пр. і пр. вельми пожиточними річами, яких свята Росія в сивій простотї не відчуває потреби фабрикувати. Як по при те припадково знайдено якісь дорогоцїнности або й австрійські гроші, то і тим не помітувано, але овшім дуже старанно прятано.
У вільному від такої роботи часї компетентні до того чиновники займали ся також накладанєм грошевих урядових кар на заможнїйших жидів та мазепинцїв. Звичайно та процедура відбувала ся після одного в цїлій "освободженій" Галичинї принятого шабльону. Чиновник добирав собі одного або двох мужів довіря з поміж місцевих москвофілів і з ними ішов в місточко на урядованє, котре звичайно переводили від кілка до кілка. Про кождого жида і мазепинця питав чиновник "кілько може дати", муж довіря означував відповідну квоту, чиновник втягав до нотатки і від того не було жадної апеляції. Опірних просто били нагайками або узнавали за полїтично "неблаґонадьожни" і висилали цїлком лєґально нa Сибір. В той спосіб такий начальник уєзда в Золочеві Комаревич стягнув з своїх "парохіян" близько 70 тисяч рублїв, з яких певно казна не видїла і зломаної копійки.
В такім нужденнім містечку Зборові був комендантам такий собі звичайний пан Горошко з Волиня. Він мав таку ранґу, як у нас повітовий вахмайстер жандармерії, але власть його сягала майже ще висше, як бл. п. Ексцелєнції Баденїя. Про него можна було сміло сказати словами апостола що "мал бі среди братиї своєї, но дїла велія сотвори". В такім Зборові зібрав він близько 20 тисяч рублїв, та вивіз до Росії для підрепарованя своїх фінансів.
Лєґіони таких пявок ссали нашу крівавицю більше як рік, та від того таки російська держава не збогатїла.
В своїй захланности допускали ся ті панки навіть святотатства та симонізму.
(Далї буде.)
[Дїло, 10.09.1916]
10.09.1916