Чернівецькі Гузарі. I.

 

Історія національно-свідомої і забутої сім’ї, яка зв’язана родинними нитками з Блаженнішим Любомиром Гузарем.

 

 

Частина I. Ольга і Володимир:  не досить жити лише для себе… 

 

Ольга і Володимир Гузарі. Часто Ольгу називали ще Гузарева.

 

 

1925 рік. Бухарест – столиця Румунії. Жіночий конгрес, на який з’їхалися жінки з різних країн. До них  блискучою французькою мовою звертається делегатка з Буковини, українка Ольга Гузар. Хто вона, ця жінка, іменем якої нині у Чернівцях названо вулицю, жінка, яка разом зі своєю родиною допомагала людям і творила історію України, а  нині лише одиниці з чернівчан знають про неї?

 

На той час вона – успішна, щаслива, освічена й небідна. Відома громадська діячка у Чернівцях – так про неї скаже історія.  Народжена у столиці Австрії, Відні, вона, як і її батьки-українці, завжди почувалася лише українкою. Її люблячий і  освічений чоловік – Володимир Гузар, один із найкращих лікарів у Чернівцях, син і внук греко-католицьких священиків із Галичини. А головне – вони в усьому однодумці, передусім у національних справах.

 

Четверо дітей Ольги та Володимира: Дмитро, Любомир, Дарія та Ростислав, – теж у вирі всіх громадських подій.

 

Різні національні гуртки, організації, товариства – ніщо не обходилось у Чернівцях без Гузарів. Знаний у місті терапевт Володимир Гузар ніколи не відмовляв у безкоштовній допомозі бідним, за що у Чернівцях його назвали «народним лікарем». Але у нього лікувались і пацієнти заможні, що дозволяло Гузарам добре жити і дати добру освіту дітям. До слова, доктор Гузар був особистим лікарем письменниці Ольги Кобилянської. А мама іншої буковинської письменниці, Софії Майданської, – Одарка Майданська у своїх спогадах “Чернівці мої, Чернівці”  писала, що її мама, сільська вчителька, вміла надати людям першу медичну допомогу, а потім завжди везла хворого до відомого чернівецького доктора Гузара.

 

Колись, багато десятиліть тому, прізвище Гузарів було дуже відомим у Чернівцях –завдяки Ользі та Володимиру. Як і нині це прізвище відоме в Україні– завдяки авторитетному серед українців кардиналу Любомиру Гузару, чий дід Лев і батько чернівецького лікаря Гузара, отець Євген, були рідними братами.  До речі, Гузарі галицькі та чернівецькі підтримували стосунки. Про це свідчить хоча би той факт, що Ольга Гузар стала хресною мамою рідної сестри Блаженнішого Любомира – Марти.

 

Похресниця Ольги Гузар – Марта Гузар, рідна сестра Блаженнішого Любомира (1935)

 

Марта Гузар перед першим причастям (1937)

 

 

Мине 20 років з того 1925-го і майже вся родина чернівецьких Гузарів буде знищена… За винятком двох старших синів, які опиняться у Франції. Один із них через довгих 56 років таки ступить на рідну землю, вже за часів незалежної України, інший так і не побуває на батьківщині ніколи…

 

 

“Уроженка города Вена, окончила 5 классов Венской гимназии”

 

…Колишня вулиця Реджеле Кароль, а нині Юрія Федьковича. Прогулянка цією вулицею завжди особлива, бо хоч подекуди і трапляються новобудови, більше тут будівель із минулого, а то й позаминулого століття. І ти наче поринаєш у старе місто. У Чернівцях розповідають, що свого часу – як за Австрії, так і за Румунії – тут мешкали небідні люди. Зрештою, про це говорять самі старі помешкання. А перпендикулярно цій вулиці пролягає інша – Ольги Гузар. Її перейменували з Ленінградської у 1991–му, на пропозицію українських товариств. І ця назва добре прижилася.

 

 

З професором Олегом Панчуком йдемо колишньою Реджеле Кароль. Архивісти кажуть, що встановити точно, в якому саме будинку тут мешкали Гузарі, неможливо. Назва вулиці змінювалася, а з цим – і нумерація будинків. Але Олег Ельпідефорович каже, що будинок число 25 цілком міг бути Гузарів, принаймні далекі дитячі спогади дають йому підстави про це говорити.

 

Гузарі мали гарний будинок і навіть домашню робітницю. 

 

Маленьким хлопчиком він бував у цій родині, мама приводила його до лікаря Гузара. Та й старший брат Панчука, Ігор, товаришував з наймолодшим сином Гузарів – Ростиславом. Нині у Чернівцях Олег Панчук, двоюрідний онук Ольги Кобилянської, доктор хімічних наук і відомий громадський діяч – чи не єдиний, хто пам’ятає Гузарів.  

 

Професор Олег Панчук пам’ятає родину Гузарів.

 

 

- Я народився у 1932 році, – розповідає Олег Ельпідефорович, – і будучи дитиною, пам’ятаю, що ходив зі своєю мамою (яка, як і Ольга Гузар, була у товаристві “Жіноча громада”) чи з братом Ігорем до Гузарів сюди, на теперішню вулицю Федьковича. Доктор Гузар був нашим домашнім лікарем. Власне, він лікував Ольгу Кобилянську і саме тому дуже часто був у нас вдома. Як і в той день, коли Ольга Кобилянська помирала, і саме доктор Гузар сказав, що вона вже відходить. Я запам’ятав цього лікаря: трішки лисуватий, середнього зросту, а головне – інтелігент у кращому розумінні цього слова. А щодо Ольги Гузар, то у нас вдома була фотографія відомих жінок, де за одним столом сидять, зокрема, Ольга Кобилянська й Ольга Гузар. Можна припустити, що саме через жіночу організацію наші родини зблизилися.

 

У гостях в Ольги Кобилянської. Зліва направо: Іванна Блажкевич, Ольга Кобилянська, Олена Кисілевська, Ольга Гузар.

 

 

Громадське та культурне життя Чернівців 1920-1930-х років важко уявити без Володимира й Ольги Гузарів. Він мав дуже великий авторитет як лікар, а вона була дуже відомою діячкою, передусім таких організацій як “Жіноча громада” та “Мироносиці”, дописувала до місцевої газети “Час”, перекладала, бо добре володіла німецькою та французькою мовами. Але лікар Гузар також займався громадською роботою.  Це був той випадок, коли чоловік і дружина мали спільні погляди у всьому.

 

А почалася їхня чернівецька історія  далекого 1909 року, коли Ольга та Володимир приїхали на Буковину з дворічним сином Дмитром. Вона, донька австрійського генерала Захара Павлюха, народилася у Відні 1888 року. Він – син греко-католицького священика з Галичина о. Євгена Гузара, народився  1881 року в Городку (нині Львівщина). До речі, зустрічаються й інші роки народженння Ольги та Володимира.

 

– Гузарі оселилися  в аристократичному й затишному районі вілл, – розповідає Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки ім. Добрянського у Чернівцях. – На нинішній вулиці Федьковича, яка на той час якраз почала активно забудовуватись. По сусідству жили також небайдужі українці – священики, викладачі, громадсько-культурні діячі. Зовсім поруч мешкала родина Лукашевичів (активні діячі політичного життя українців – брати Георгій і Антін, і дружина останнього Ванда, яка деякий час очолювала «Жіночу громаду»). Недалеко була вілла родини українського греко-католицького священика, генерального вікарія Буковини, педагога Михайла Сімовича, яка була осідком українського культурного життя Чернівців у міжвоєнні роки. Його справу продовжувала донька Марія, яка була піаністкою, та її чоловік, доктор Роман Ясеницький. Їх відвідував відомий професор, мовознавець Василь Сімович. Серед сусідів Гузарів – такі відомі прізвища, як професор і політичний діяч Василь Руснак, відомий публіцист Орест Зибачинський, професор фізики та математики, директор української гімназії у Вижниці Николай Ісопенко. Неподалік від них збудував свою розкішну сецесійну віллу активний діяч українства на Буковині Остап Луцький та мешкала професор музики Катерина Мандичевська, в будинку якої був знаменитий музичний салон талановитої родини Мандичевських.

 

В архіві управління Служби безпеки України в Чернівецькій області зберігаються дві справи з обвинувачення – одна Ольги Гузар, інша – її сина Ростислава та протокол допиту Володимира Гузара. Коли архіви СБУ були розсекречені, ці документи стали фактично єдиним джерелом для істориків. Сторінки, підшиті у папки –  це біографія членів родини Гузар. І допити, допити… Гортаючи ці матеріали, крізь них наче видніє образ людини, виснаженої безкінечними запитаннями слідчих, а поза тим – інтелігентки, надзвичайно освіченої жінки: “Уроженка города Вена, окончила 5 классов Венской гимназии”.

 

Ольга Гузар була гарною жінкою, а ще освіченою і мала велике бажання завжди щось зробити доброго

 

 

Батько Ольги намалював портрети Франка та Шептицького

 

Взагалі, аби вималювати повний образ Ольги Гузар, треба розпочати з життя її батька, який більшу частину свого життя прожив у Відні.  Він, до слова, похований у Чернівцях на Руському цвинтарі, бо останні тижні перед своєю смертю провів тут, у доньки. Будучи від юних літ членом товариства “Січ”, його гасло “Не мирися! Не корися!”, проніс до самої смерті. Коли Захар Павлюх помер у Чернівцях, одна з місцевих газет помістила некролог, і ось що там було написано: ”Не раз можна було його побачити у віденській кав’ярні, сивого як голуба, в горячій дебаті зі студентами та другими молодими людьми”. Віденська українська громада добре знала Павлюха, і мало хто його знав тут, в Україні. Лікар із Чернівців Євген Кобринський, який,  очевидно,  знав батька Ольги Гузар, в день його смерті  1934 року в газеті “Час” розповів про життя Захара Павлюха. Справді талановитого чоловіка, який, окрім всього, дуже гарно малював, написав портрет Івана  Франка, а нині окремі роботи генерала Павлюха зберігаються у Львові, в Національному музеї ім. А.Шептицького. 

 

 

Сам Захар Павлюх походив із Самбірщини, і коли вчився  у Самбірський  гімназії, вчителі побачили його хист до малювання. І порадили батьку Захара віддати свого сина в гімназію Святої Анни у Кракові, аби він там мав можливість вчитись малярству у славного маляра Яна Матейка. Але тільки-но він вступив у Краківську гімназію, як його на три роки забрали служити в цісарсько-королівську армію. Військове начальство дозволило Захару служити в Кракові і навчатись у гімназії, після закінчення якої він записався на правничий факультет Краківського університету, але 1873 року перейшов навчатись на аналогічний факультет Віденського університету. Опісля був військовим суддею в різних гарнізонах австрійської держави, і згодом дослужився до ранґу генерала судівництва. Саме того ж 1873 року Захар Павлюх знайомиться  з українським товариством «Січ».  

 

Свою службу пан Павлюх відбував у різних місцевостях Австро-Угорської імперії. Зокрема, його переводять у Львів, де Захар Павлюх поринає у громадсько-політичне життя міста, стає співзасновником українського товариства «Руська Бесіда». Від 1893 року Захар Павлюх – у Перемишлі, де дослужився до майора і став референтом військового судівництва. Після 7 років перебування тут, у 1900 році його як одного з найбільш компетентних юристів, переводять на посаду референта при Найвищім суді у Відні, де він пропрацював багато років і дослужився до звання генерала.

 

 В Австрії він мав потім високу пенсію і серйозно зайнявся малярством, працюючи переважно в жанрі портрета. Саме у той час зібрав створені ним колись портрети різних діячів, які зберігались у приміщенні віденської «Січі», і переніс їх у своє помешкання у Відні, а відтак, незадовго до смерті, перебрався жити до доньки в Чернівці.

 

Серед людей, зображених на полотнах художника Захара Павлюха, – відомі особистості: Іван Франко, перемиський єпископ Костянтин Чехович, громадські діячі Василь Яворський і Олександр Барвінський, просвітник і політик Юліан Романчук й інші. Створив він і портрет своєї дочки Ольги та її чоловіка Володимира, яких дуже любив. Усі свої мистецькі твори Захар Павлюх заповів Національному музею фундації митрополита Шептицького (тепер Національний музей у Львові імені А.Шептицького).

 

 

Захар Павлюх намалював Вільгельміну – дружину нотаря Лева Гузара, а також самого нотаря. Лев і Вільгельміна – бабуся й дідусь Блаженнішого Любомира. Цей портрет, як і всі роботи Павлюха, зберігається у Національному музеї у Льові імені А.Шептицького. А на фото, датованому 1936 роком, Вільгельміна Гузар із внуками Мартою та Любомиром.

 

 

За даними архівних джерел, Павлюх був одружений двічі. З першою дружиною, австрійкою, мав сина Отто, який також став юристом і при військовому суді займав високі посади. З другою дружиною, українкою Августою, Захар Павлюх виховав дочку Ольгу. Обидва були були греко-католиками.

 

Звісно, збереглися не всі роботи Захара Павлюха. Є відомості, що він малював також портрет митрополита Шептицького. А ще одна його робота, портрет Івана Франка, нині збергіається у Львові, в літературно-меморіальному музеї Івана Франка. До Національного музею у Львові Ольга Гузар передала 40 робіт батька, як він і заповідав. Серед них був портрет митрополита Шептицького, цісаря Франца-Йосифа… Але портрет митрополита не зберігся. Напевно, його знищили 1952 року при відомій перевірці фондів на предмет зберігання антирадянських творів.

 

А портрет Франка Ольга залишила собі. Захар Павлюх намалював письменника,  коли той перебував у Відні. Сам письменник мав добрі стосунки з товаристом ”Січ”, отож “січовики” запросили Павлюха, аби той написав портрет Франка. У 1940 році син письменника і перший директор музею Петро Франко викупив цю роботу в Ольги Гузар за 5 тисяч карбованців. В описі значиться: “Портрет, Іван Франко. Виконано з натури у Відні 1893 року, коли Іван Франко захищав там докторську дисертацію”.

 

Петро Франко запропонував Ользі Гузар купити портрет за 5 тисяч карбованців. Це була дуже висока ціна, адже навіть роботи Івана Труша оцінювались, згідно з записами у книзі вступу, у 150-300 карбованців. Мабуть, Петро Франко знав, що в ті роки Гузарі переживали не найкращі часи, тому й запропонував таку високу ціну.

 

Всі свої найкращі почування до України Захар Павлюх передав доньці Ользі. Ольга Гузар початкову освіту здобула у Відні. А коли переїхала до Львова, закінчила там народну школу. Дівчина також навчалася на бухгалтерських курсах у Відні та в  Українському інституті для дівчат у Перемишлі (до речі, була однією з перших його вихованиць). Можна сказати, життя дівчини минало між Австрією та Галичиною. На початку XX століття  Ольга вийшла заміж за Володимира Гузара.

 

 

Володимир Гузар лікував бідних, багатих і підпільників

 

Важко сказати, де саме вони познайомилися, бо не лише Ольга часто бувала в Галичині, Володимир навчався у Віденський медичній академії. Зрештою, є підстави стверджувати, що їхні батьки були знайомі між собою. Вже в радянському арешті Ольга Гузар так писала в автобіографії: ”У 1896 році я поступила навчатися у Віденську народну школу, в якій провчилася лише рік, і поїхала до знайомих батька у місто Львів, до батька мого чоловіка Гузара Євгена, в 1898 році виїхала зі Львова”. 

 

І вже 1909 року, маючи дворічного сина Дмитра, родина Гузарів приїздить до Чернівців, куди на роботу направили Володимира. Добру медичну освіту лікар Гузар здобув у Львові та Відні. Як лікар залишив по собі у Чернівцях найкращу пам’ять. Не відмовляв нікому – бідним, багатим і тим, хто у підпіллі боровся за Україну. Часто по допомогу до нього приходили додому. Є дані, що лікар і громадський діяч Володимир Гузар приймав хворих у будинку по вулиці Руській,  число 19, де була конспіративна квартира українських підпільників. Дружина Володимира Гузара, Ольга, у Чернівцях займалася вихованням дітей і громадською роботою.

 

Присутні на ювілеї Володимира Корнич-Ясеницького біля його будинку 18 липня 1934 року. У першому ряду ліворуч – Володимир Гузар.

 

- Період, в якому жила Ольга Гузар, це була Австро-Угорщина, а згодом Румунія, – розповідає Оксана Гнатчук, кандидат історичних наук ЧНУ ім. Ю.Федьковича, авторка монографії про українські жіночі організації на Буковині наприкінці XIX – початку XX століття. – Українським товариствам Австрія не забороняла існувати. Хто був членами цих жіночих організацій? Здебільшого жінки успішних чоловіків, але не тільки вони. Це була інтелігенція. Ольга Павлюх–Гузар була одержима ідеєю самодостатньої жінки. У цей час на Галичині вже діяла жіноча організація “Товариство руських жінок”, очолювана Наталією Кобринською. І на кшталт цієї організації у Чернівцях були організовані “Мироносиціі” – у 1886 році. Це єдине товариство, яке проіснувало аж до 1940 року, а було створене при греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Чернівцях. Можна сказати, що передісторією цього товариства було церковне братство ім. Святого Тадея. Бо хоч воно і діяло при церкві, але мало вплив на суспільні події. І хоч першочерговим завданням “Мироносиць” було обслуговувати потреби церкви, дуже швидко воно включилося у благодійність. І ось Ольга Гузар була членом управи товариства “Мироносиці” у 1935-1939 роках.

 

Паралельно вона була членом “Жіночої громади” (ця організація була створена 1906 року в Чернівцях). У 1925-1929 роках Ольга була в цій організації віце-голоовю. У 1925 році старанням цих жінок у місті, на вулиці Петровича, біля греко-католицької церкви було відкрито першу “захоронку” – дитячий садок,. Через рік тут  вже забезпечували навчання і харчування 40 дітям.

 

Оксана Гнатчук дослідила історію жіночих організацій Буковини, зокрема, “Мироносиць” і “Жіночої громади”

 

 

Власне, коли йшлося про організацію чи то важливих справ, чи подій у місті,  то до них долучалися різні громадські організації. А “Жіноча громада” та “Мироносиці” дуже часто працювали спільно. Філантропійна діяльність “Мироносиць” пожвавилася у 1930-х роках, – зазначає історик. – Під час великих релігійних свят жінки проводили  вечорниці, чайні вечори, і прибутки від заходів завжди йшли на потреби церкви.

 

- Жіноцтво Чернівців було дуже активним, - продовжує науковець. – Наприклад, “Мироносиці” займалися збором пожертв для біженців з підрадянської України, де лютував голод. Вони не оминали важливих культурних заходів. Зокрема,  “Мироносиці” були  представлені на урочистостях з нагоди відкриття  пам’ятника  Івану Франку у Львові. А в 1927 році на Буковині відзначали 40-річчя творчої діяльності Ольги Кобилянської. “Жіноча громада” навіть створила комітет з організації цього свята, куди ввійшла, зокрема, і Ольга Гузар. Жінки Буковини брали участь у заходах, що їх організовували жіночі організації Румунії та Чехії. Наприклад, Ольга Гузар їздила на ювілей Софії Русової до Праги. А щоби згуртувати жіноцтво Буковини, у 1929 році у Чернівцях “Жіночою громадою” було скликано перший жіночий з’їзд Буковини, а у 1931-му відбувся другий такий з’їзд.  Почесною головою з’їзду обрали Ольгу Кобилянську, а керувала з’їздом інша Ольга – Гузар.

 

Попри домашні клопоти та виховання дітей, Ольга Гузар встигала бути присутньою скрізь – у всіх добрих справах. І коли йдеться про філантропійну діяльність жіночих товариств, в яких вона брала участь, то це слово цілком можна застосувати і до самої Ольги та її родини. Бо Гузарі жертували власним часом і безкорисливо допомагали людям.

 

 

“Лікарська порадня” і курси для неписьмених

 

- Для Ольги Гузар було дуже важливим, аби кожна дівчина, кожна жінка отримала певну освіту, - каже Оксана Гнатчук. – Тому жіноцтво влаштовувало майже щоліта курси для неписьменних дівчат. А у приміщенні “Православної шляхти” товариство “Жіноча громада” у 1930 році відновило дівчачу бурсу. А ще це товариство організовувало курси “Рахункового діловодства”, крою та шиття. У 1937 році “Жіноча громада” відкрила спеціальну “Порадню практичного шиття і пристосування до нього народних вишивок” для членів товариства. У 1930-1932 роках Ольга Гузар була головою “Жіночої громади”, і жіноцтво вирішило запровадити у Чернівцях кооперативні курси – переважно для селян. Навчання, як і більшість заходів, відбувалося в Народному домі. Часто до таких справ долучалися відомі діячі. У випадку Ольги Гузар – і її чоловік. Наприклад, на кооперативних курсах навчання проводив доктор Лев Когут – відомий правник, редактор газети “Час”, а також лікар Гузар, який мав лекцію на тему “Гігієна в магазині”. А коли йшлося про безкоштовне медичне обслуговування незаможнього населення, то товариство “Жіноча громада” вирішило відкрити безкоштовну медичну консультацію – порадню. Очевидно, ця ініціатива могла виходити саме від Ольги Гузар, яку в усьому підтримував її чоловік. “Лікарська порадня” була відкрита у Чернівцях у 1932 році, і було засновано поліклінічний диспансер товариства “Жіноча громада” на вулиці Петровича, 4. Сюди могли звертатися як мешканці Чернівців, так і сіл. А консультацію надавали знані фахові лікарі Чернівців: Євген Кобринський, Володимир Гузар, Євген Омельський… Останній, до слова, працював у лікарні у Відні. На перспективу цей заклад мав стати народною лікарнею.

 

Науковець зізнається: досліджуючи жіночий рух Буковини, вималювала для себе такий образ Ольги Гузар: гарна жінка, люблячий чоловік і діти.

 

– І, крім того, людина, яка одержима національною ідеєю, – додає пані Оксана. – Одержима ідеєю комусь допомогти, просвітити. Гузар завжди пропонувала щось дієве, щоби допомогти бідним, убогим. І своїх дітей так виховала. Взагалі, це окрема тема – родина активістів, де всі щось означають. Це були родини однодумців. Ольга  Кобилянська сказала: “Коли людина приходить на цей світ, то природа їй не каже: ось ти, жінка такого-то і такого-то чоловіка. Природа каже: ось ти, будь сама собі ціллю”. Бо тільки успішна, вільна жінка зможе виховати достойних дітей. До речі, розповідають, що Ольга Гузар навіть у тюрмі завжди посміхалася…

 

А попри виховання дітей, участь у громадській роботі, Ольга Гузар встигала дописувати до газети “Час”, де вела колонку “Жіноче діло” і перекладала із німецької та французької мов. Її виступи у пресі завжди були сміливі. “Мусимо покинути стару і недбалу мовчанку, а взятися до тяжкого відвічального діла, з котрого користь буде і нам, і нашим дітям”, – писала Ольга Гузар у 1928 році. Свої статті Ольга найчастіше підписувала “О.П.Г”, тобто, Ольга Павлюх-Гузар.

 

Варто додати, що і перекладацькою роботою Гузар займалася досить серйозно й фахово. У своїй науковій дисертаційній роботі “Українська проза початку XX століття в перекладах німецькою мовою: лінгвокультурний вимір” Оксана Матвіїшин пише про те, що найкращу нашу літературну класику до європейського читача доносили і західноукраїнські перекладачі, серед яких і Ольга Павлюх-Гузар.

 

Неординарною, багатогранною і так само активною людиною був чоловік Ольги – Володимир Гузар. Він був насамперед лікарем – у першій міські лікарні,  знаним у Чернівцях і дуже фаховим. А ще ні часу, ні грошей не шкодував на громадську роботу.  Він походив із знаної на Галичині родині Гузарів. І його дід,  і батько були греко-католицькими священиками.

 

 

Батько лікаря Гузара був знайомий з митрополитом Шептицьким

 

Марія Рипан, племінниця Блаженнішого Любомира Гузара, донька його рідної сестри Марти, збирає йі досліджує всю історію своєї великої родини. Рік тому побувала у Чернівцях, аби більше дізнатися про своїх чернівецьких родичів. Народжена у США, зараз пані Марія мешкає в канадійському Торонто. Вона є відомою мисткинею жіночих прикрас із бісеру, інструктор з їх виготовлення, автор  книг-інструкцій, а також навчальних програм з бісероплетіння. А ще досліджує українське народне мистецтво. Часто буває в Україні з різноманітними майстер-класами та презентаціями.

 

Марія Рипан досліджує родовід великої родини Гузарів.

 

 

- Моя мама на 6 років старша від вуйка Любка, Блаженішого Любомира, – розповідає пані Марія. – Коли їхні батьки виїхали з України до Австрії, а потім до США, мій дідусь Ярослав всюди із собою ніс родинний альбом. Коли у 1944 році перебиралися до Нью-Йорка, уявіть собі: дружина, двоє дітей, а у руках – шкіряний альбом на 80 сторінок. Альбом був важкий, але він всюди його брав із собою.

 

Отець Дмитро Гузар, дідусь Володимира Гузара, був парохом села Завалова у Підгаєцькому районі Тернопільської області. У нього з дружиною Кароліною було троє синів: Володимир, Євген (батько лікаря Гузара) та Лев (дідусь Блаженнішого Любомира), і одна  донька Ольга. 

 

Отець Дмитро Гузар, дідусь чернівецького лікаря Гузара. На цій світлині він з одним зі своїх синів – Левом і внуком Ярославом (Лев і Ярослав – дідусь і  батько Блаженнішого Любомира)

 

 

– Лев був нотарем у місті Галичі, – продовжує Марія Рипан. – Із дружиною Вільгельміною у них було два сини: Олександр і Ярослав (батько Блаженнішого). З того, що мені вдалося дослідити, то родовід Гузарів починається від угорського магната, який прибув до Бучача більше 200 років тому під взятим прізвищем Гузар. 

 

Євген Гузар, батько чернівецького лікаря Володимира, був дуже діяльним. Наприкініці свого життя він служив у соборі Святого Юра у Львові. Видавав книги на релігійну тематику. Був знайомий із митрополитом Андреєм Шептицьким. Навіть є листи, які о. Євген Гузар писав Шептицькому. Той факт, що Ольга Гузар  була хресною мамою моєї мами Марти, яка народилася у 1927 році у Станіславові, свідчить про те, що Гузарі галицькі та чернівецькі підтримували контакт. Вони так і називали Ольгу та Володимира – чернівецькі Гузарі. У 2001 році, коли померла моя мама Марта Гузар, тета Реня, внучка отця Євгена Ірена Ставнича, запросила мене в Україну з обіцянкою, що все мені покаже. Вона ровесниця моєї мами, разом ходили до школи. Мама Ірени – Люба Гузар-Петрик, донька отця Євгена і сестра лікаря Володимира Гузара. Коли у 1920 році більшовики застрелили її першого чоловіка Ярослава Воєвідку, мій дід Ярослав допомагав їй і маленькому  синові. У 2001 році я побувала на могилі отця Євгена Гузара і його дружини Єлизавети на Личаківському цвинтарі. Також я змогла поїхати і на відреставровану могилу отця Дмитра Гузара у селі  Завалові. Як мені вдалося дізнатися, у цьому селі отця Дмитра дуже любили. В місцевій церкві навіть збереглася чаша, яку йому подарували на 50-ліття священства і, що цікаво, ту чашу досі вживають для причастя.

 

У селі й нині місцеві краєзнавці можуть розповісти, як у 1883 році до Завалова, до священика Дмитра Гузара приїхав сам Іван Франко. Розповідають, він приїхав якраз на Великдень. Був в церкві, співав з усіма парафіянами "Христос Воскрес", а потім ділив свячене яйце з отцем  Гузарем.

 

Львів, Личаківський цвинтар, 2001 рік. На могилі отця Євгена Гузара та його дружини Єлизавети. Марія Рипан і внучка отця Євгена, Ірена Ставнича. 

 

 

Давав гроші на українську пресу

 

Якщо погортати старі українські газети, які виходили у Чернівцях перед Другою світовою війною, можна побачити прізвище Володимира Гузара серед тих, хто регулярно жертвував кошти на вихід української преси. У 1930-х роках він був головою музичного товариства “Буковинський Кобзар”. Перед  війною товариство налічувало майже 300 членів і було відоме своїми концертами та традиційними шевченківськими святами, які проводилися у Чернівцях. Весь час при “Кобзарі” існувала музична школа, де молодь навчалася в основному грі на фортепіано та скрипці. Також Володимир Гузар був членом правління товариства “Український народний дім”, почесним членом академічного товариства “Чорноморе”, почесним членом спортивного товариства “Довбуш”.

 

Кожна подія патріотичного спрямування, що відбувалася у Чернівцях, рідко коли проводилася лише одним товариством чи організацією. Вони працювали і діяли спільно: “Мироносиці”, “Жіноча громада”, “Буковинський Кобзар”, “Запорожець”, “Чорноморе”, “Пласт”… До всіх цих товариств мала відношення родина Гузарів: Ольга та Володимир і їхні діти, зокрема, старші сини Дмитро та Любомир.

 

Про те, що Володимир Гузар був активним у громадському житті, говорить і такий  факт. Коли у 1937 році греко-католиків у Чернівцях відвідав Апостольський нунцій Андрей Касило, двоє українців, в тому числі Володимир Гузар, передали  йому скаргу з приводу втручання політичної влади в церковні справи.

 

Участь чернівецьких Гузарів у релігійному житті мало описана. Але хіба потрібно сумніватися, що ця родина ходила до церкви, вміла молитися? Зрештою, найбільший доказ цього – саме їхнє життя, підпорядковане найвищим законам.

 

***

 

Продовження – "Чернівецькі Гузарі. II." 

 

 

Світлини: з архівів авторки та Марії Рипан, із монографії Оксани Гнатчук “Українські жіночі організації на Буковині 80-і роки XIX – 30-і рр. XX ст.”, з “Енциклопедії українознавства”, а також надані Муніципальною бібліотекою ім. А.Добрянського у Чернівцях і Національним музеєм у Львові ім. А.Шептицького. 

 

 

16.08.2016