Кримський блеф

Росія готує повномасштабну війну проти України? До такого припущення вперто підштовхувало активне роздмухування кремлівською пропагандою кримського інциденту цього тижня. Російський президент Володимир Путін звинуватив Україну, що та «переходить до терору». «З російського боку є втрати: вбиті двоє військовослужбовців. Ми, безумовно, повз такі речі проходити не будемо», – пригрозив він Києву. 

Що ми знаємо про інцидент у Криму у ніч на неділю, сьомого серпня? Нічого конкретного, лише суперечливі повідомлення російських пропагандистських ЗМІ та незрозумілі порухи російських силовиків. Так наступного ранку російські прикордонники на адміністративному кордоні Криму припинили  пропускати на окуповану територію півострова автомобільний транспорт. Водночас поблизу кордону було помітно  пересування військової техніки. Свідки в цей час бачили рух армійських колон з глибини Криму в напрямку континентальної України. Потім у соціальних мережах з’явилися повідомлення про стрілянину в районі кримського міста Армянська.

Щойно у середу, 10 серпня, у російських ЗМІ з’явилося повідомлення з покликом на ФСБ про «загибель російського військовика у перестрілці з групою українських диверсантів».

«При затриманні терористів унаслідок вогневого контакту загинув співробітник ФСб Росії. На місці бойового зіткнення виявили: 20 саморобних вибухових засобів сумарною потужністю в понад 40 кілограмів у тротиловому еквіваленті, боєприпаси і спеціальні засоби ініціювання, штатні протипіхотні і магнітні міни, а також ґранати і спецзброю, яка перебуває на озброєнні спеціальних підрозділів ЗСУ", – йдеться у повідомленні ФСБ, поширеному російською пресою.

Згодом російська спецслужба повідомила ім’я затриманого «командира диверсійної групи ГУР ЗСУ» ним виявився Євген Панов, 1977 року народження, мешканець Запорізької області. Було оприлюднено відеозапис, де Панов, нібито, зізнається у всьому скоєному. Хоча вже першого погляду на Панова вистачало б, щоб зрозуміти, що з нього такий диверсант, як, за перепрошенням, з гівна куля. З такою комплекцією чоловік і ста метрів не пробіжить, не засапавшись.

Ще більше переконували у фальшивості цього інциденту оповідання російських спецслужбовців про те, що «диверсанти», нібито, прибули до Криму на ґумових надувних човнах, зуміли проскочити повз щільну прикордонну охорону та ще й провезти зі собою зброю та купу вибухівки.

Міністерство оборони України зразу ж спростувало інформацію, поширену ФСБ, щодо диверсій за участю підрозділів головного управління розвідки МОУ на території Криму. «Такі заяви з боку ФСБ є нічим іншим, як спробою виправдати передислокацію та аґресивні дії військових підрозділів Російської Федерації на території тимчасово окупованого півострова», – наголошувалося у заяві Міноборони.

Не повірили у казки ФСБ ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні. У Європейській Унії назвали звинувачення Росії на адресу України бездоказовими. «Важливо констатувати, що твердженням російської влади досі немає незалежних підтверджень», –  заявила речниця верховного представника Європейської Унії зі закордонних справ і політики безпеки Федеріки Моґеріні.

Зі схожою заявою про відсутність підтверджень діяльності українських диверсантів на півострові виступив і Державний департамент Сполучених Штатів. Речниця зовнішньополітичного відомства США Елізабет Трюдо теж заявила, що такі закиди Москви не повинні відволікати від реальних проблем, пов'язаних як з російською окупацією і анексією Криму, так і з продовженням агресії на сході України. «Наша позиція щодо Криму добре відома. Крим є і завжди буде частиною України. Ми засуджуємо російську окупацію Криму і закликаємо до її негайного припинення. Наші санкції, пов'язані з Кримом, будуть зберігатися, допоки Росія не поверне півострів Україні», – запевнила Трюдо.

Тож увесь світ розуміє, що інцидент в Криму – це явна провокація ФСБ. Питання лише в тому: чому славні російські чекісти організували її так незґрабно, що фальш видно навіть неозброєним оком? Існує версія, що перестрілка з використанням стрілецької зброї дійсно була, щоправда українська армія до неї не має ні найменшої причетності. Мова могла йти, приміром, про втікачів-дезертирів з російської частини. З гучного інциденту у вірменському місті Гюмрі, коли російський солдат розстріляв цілу родину, включно з немовлятами, ми вже знаємо, чого можна очікувати від вояків з триколором на шевронах.  

Тож, відбувся непередбачуваний інцидент з дезертирами або з втікачами з колонії, чи просто злочинцями, а Кремль вирішив цю проблему перетворити на козир. Він занадто поспішав, тому й результат видався не надто непереконливим.

Але відступати Кремлеві вже не було куди. Перестрілку зі злочинцями він видає за збройну сутичку з українською диверсійною групою. Який Москві з цього зиск? Різноплановий. Зокрема, з’явився зайвий чинник нагнітати терористичну істерію на півострові. Перекидати туди нову військову техніку, особовий склад. Вже подейкують і про можливість перевезення до Криму ядерної зброї.

Це також зайвий козир Росії у пропаганді для суто кримського використання. Кримчани останнім часом чимраз голосніше нарікають на своє соціальне становище, на брак прав і свобод після приходу «визволителів». Уже й невеликі мітинги на цю тему почали організовуватися. А тут – бац: «Надзвичайна ситуація!», «Україна готується напасти!», «Хто ваз захистить окрім нас?».   

Звісно, кримський пропагандистський чинник – це так,  дрібна частка попутного використання «диверсійного інциденту». Головний же месидж спрямовувався на Захід. Гра на підвищення ставки. Залякування ескалацією, зривом перемовин у «нормандському форматі», ледь не новою війною. Все це виключно з однією метою: домогтися поступок від Брюсселя й Вашингтона в замін за невеличкий крок у напрямку розрядки напруженості. Прийом державного шантажу добре знаний ще з ХІХ століття.

Та все ж: чи готувала таким чином Росія й плацдарм для інтервенції в Україну? Можна припустити, що, як мінімум, промацувала ґрунт для цього. Не даремно ж у російських ЗМІ зявилися повідомлення, що «диверсантів прикривала українська артилерія». Цілком тобі південно-осетинський прецедент. Потім з повідомлень прибрали артилерію, бо стало очевидним, що довести брехливість цієї тези не складно й залишили «стрілецьку зброю з бронетехніки». Згодом і це твердження зникло з російського інформаційного простру. Але осад, як то кажуть, залишився.

Ще одним аргументом на користь «інтервенційної версії» слугують заяви Кремля про намір розірвати дипломатичні стосунки з Україною. Що логічно у випадку війни. Пролунала навіть заява прем'єр-міністра Росії Дмитро Медведєв, що, мовляв, РФ піде на розірвання дипломатичних стосунків із Україною, «якщо іншого варіанту не залишиться». І навіть нагадав при цьому прецедент з Грузією 2008 року. Важко собі уявити пряміший натяк.

Постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба на своїй сторінці у Facebook висловив припущення, що Росія свідомо нагнітає конфлікт з Україною й готує casus belli: «У повідомленні ФСБ ключове – це не сам факт ДРГ, а обстріл з території України і загибель російського солдата. Не забувайте, що офіційно танки поїхали на Грузію, тому що в Південній Осетії загинули російські миротворці. Путін діє "по накатаній". І це його слабкість. Але вибору у нього все менше – і це його смертельна сила».

Чи варто нам перейматися ймовірним розривом дипломатичні відносини з Росією. De facto вони й так напіврозірвані. Російське посольство в Києві так і не отримало керівника, Україна забракувала ймовірного наступника Михайла Зурабова. Ним мав стати Михайло Бабич кадровий чекіст, але Київ уперше в своїй історії сказав: «Ні!».

У Москві також вже протягом багатьох місяців більше немає українського амбасадора. Останній повноцінний керівник тамтешнього посольства Володимир Єльченко ще з грудня минулого року працює в Нью-Йорку представником України при ООН. Київ резонно не поспішає відряджати до Москви наступного посла.

Тим не менше версія війни після кримського інциденту прокотилася цілою низкою західних видань Оглядачі висловлювали побоювання, що російський президент Володимир Путін розв’яже в серпні маленьку регіональну війну. Так, щоб впоратися до 18 вересня, коли в Росії пройдуть вибори до Державної думи.

Адже Путін від перших днів свого перебування в Кремлі головним електоральним аргументом вважав саме війну. Так було восени 1999 році, коли він ще прем’єр-міністром розпочав другу чеченську війну, аби потім легко здобути посаду президента. Далі він суттєво підвищив свій рейтинг війною в Грузії 2008 року. А окупація й анексія Криму в березні 2014 року то й взагалі закинула рейтинг кремлівського шефа на небувалі висоти. А ще підпер він свій успіх невеликою війною в Сирії. І хто б то в Росії на тлі цих військових перемог звертав увагу на те, що упродовж останніх двох років економіка країни перебуває в стані рецесії.

Отже серпень, пора відпусток, Олімпіада в Ріо. Барак Обама в Сполучених Штатах давно перетворився на «кривеньку качечку». На крісло в Білому домі претендує прихильний до Путіна Дональд Трамп. Європейська Унія ще не отямилася від Brexit’у, напливу біженців та терактів. А Туреччина з російського «ворога» знову перетворилася на «друга».

Тим часом Росія провела масштабні військові навчання під назвою «Кавказ 2016». Під цей «шумок» перекинуто російські війська з сотнями танків і важкої артилерії в напрямку Донбасу і Криму.

Тобто, нібито все свідчить, що casus belli реальний, і Росія от-от розпочне інвазію. Але більшість експертів у Пентагоні й штаб-квартирі НАТО переконані, що нічого схожого не станеться. Вони дивляться на це спокійніше, розсудливіше й професійніше. Так, кажуть вони, Кремль нагнітатиме протистояння, передовсім на лінії розмежування на Донбасі, тримаючи Україну й Захід у постійній напрузі. Вони точно знають, що Росія не має достатнього запасу військової міцності, аби не те що окупувати Україну, але й пробити такий бажаний для неї сухопутний коридор до Криму.

Ще одним непрямим доказом того, що Путін не має поважних планів на війну, є те, що він у п’ятницю, 12 серпня, звільнив главу своєї адміністрації Сергія Іванова. Останній же вважався переконаним «яструбом», котрий саме й пасував би до можливих воєнних подій. На його посаду призначено Антона Вайно, що з 2012 року обіймав посаду заступника керівника адміністрації президента. Вайно вважається суто мирною людиною (наскільки взагалі «мирним» може бути близький співробітник Путіна) таким собі зразковим технократом. 

Тож повертаємося до версії шантажу Заходу. Експерти неодноразово згадували 2017 рік, як рік фатальний для російської економіки, коли накопичений у вдалі «нафтогазові роки» тлущовий запас виснажиться. Санкції відчуваються чимраз болісніше. Якщо чинному режимові не вдасться переламати ситуацію, то потрапить у дуже скрутне становище. І тепер все що потрібно Вашингтону й Брюсселю – витримати суворий погляд Москви й не мругнути першим. А враження складається, що в глобальних центрах ухвалювання рішень вже зрозуміли, що Кремль здатен лише блефувати.