Богданівка

(Спогад)

Стояла край села на горбі та згори дивилася великими вікнами на Черче: на вузькі смуги селянських полів, на сріблясті жита, на золото пшениць та на парк з муравлиськом людей, що з'їзджалися сюди задля "славного" болота або задля розради та пригод. "Богданівкою" її звали.

Стільки років проживав її власник та чужині, далеко від зелених лугів, золотистих нив та хвилястих горбів рідного Поділля! Стільки років слав за ними свою сердечну тугу, засновував їх павутинням своїх спогадів та ніжно, з великою любов'ю змальовував на своїх полотнах. Він, поет і маляр, вмів, пишучи, малювати.

Читаючи його твори, ми так і бачили стару попівську хату у розлогому садку, з невеличким гайочком, густо оброслим диким виноградом, великий запашний квітник перед нею та кріслаті, медом пахучі липи біля старої дерев'яної церкви. Довго тужив Богдан за такого хатиною і, врешті, діждався її у своя 60-річчя.

На ювілейний дар українське громадянство закупило шматок поля у "славному" Черчі та збудувало Богданові Лепкому невеличкий дімок. Треба було йому й власних грошей докласти та роками ждати викінчення. Але потім, кожного року, як лиш кінчалися виклади в університеті, ще тої самої днини він з своєю ріднею виїздив з Кракова в далеке Черче. Доглядав ще будови своєї хати, викрашав її, заводив квітник та всяким квіттям засаджував. Були там і айстри на великому круглому кльомбі, і пахучі левкої, і рядком червоні гвоздики, що ними залюбки обдаровував своїх гостей, і біля вікон зелена резеда та ніжноквітна матіоля.

— Щоб увечерї пахло та Жуків нагадувало, або Циган — говорив, коли ми, його гості повними грудьми вдихали запах його квіток.

Пам'ятаю, як у кутку города будував альтану та обсаджував виноградом. — Як приїдете за кілька років, то вже в альтанці будемо грати преферанса — говорив, як я востаннє була в Богданівці.

Та не довелось йому бачити свою Богданівку на вільній, рідній землі, не довелось заграти улюбленого преферанса в затіненій альтанці, як давно, колись...

А любив його грати. Бувало, щоранку, в 10 годині сходив із своєї Богданівки. Стрункий, елегантний, завжди всміхнений, з малою фаєчкою в зубах, зустрічав знайомих, друзів, вітався, розмовляв, відбирав на пошті листи, свіжі газети та книжки.

Сідав тоді в купелевому парку на лавочці, прочитував усе, а потім, вертаючись додому, поступав до "Палатки". Часом хтось не купався, або вже раніш виповнив той свій "обов'язок", тоді інколи й до обіду зібралася партія на одну пулю. А до себе запрошував своїм притишеним голосом —

— Цілую руки, а не забудьте пополудні обов'язково на Богданівку прийти. І ми завжди йшли, і ті, яких просили, і ті, які хотіли йому віддати привіт і поклін, як небуденному українському поетові.

Кожного пополудня роїлося на Богданівці від гостей.

З широких вікон своєї кімнати вітав їх усіх привітним усміхом та добрим словом. "Просимо, просимо, Богданівка завжди гостям рада" — і запрошував сідати поруч себе за великий стіл, що стояв в одному куті його кімнати між трьома великими вікнами, прикритий вишиваною скатеркою. Скрізь були квіти, і на столах, і на вікнах, і перед портретом його недавно вмерлої дружини, який він сам малював.

— Пусю, а подай нам каву! — звертався до своєї молодшої дочки, що від смерти матері заступала йому господиню.

— Дуже дякую, ми вже по каві — говорили ми нераз.

— Е, там у вас не така кава, як на Богданівці, у нас ще попівська, з кожушком та зо свіжою булкою — сміявся. І ми всі мусіли пити другу каву з доброю домашньою булкою. — А потім ми сідала до преферанса.

— Тільки — в нас забава, а не газард! — застерігався професор, як який новик прилучався до гри і не був ознайомлений з давніми звичаями Богданівки. Серед гри Богдан Лепкий розказував своїм цікавим, мальовничим спогадом епізоди з попівського життя, або затягав тихим голосом пісню.

Інші підтримували його і котилася тужлива пісня про безкраї степи України. Це була його улюблена пісенька. А потім, з'являлися звідкись і співаки, і гітара, і летіли пісні геть далеко, на Черче.

І знову преферанс... — Хто хоче два аси? — питався, як роздавав карти і тішився дуже, як справді в купні вони знаходилися.

А як доходила 8 година, кінчали гру та розходились до своїх пансіонів на вечер'ю, а потім... потім кликала ще музика та манили своєю романтикою черчанські джерельця. — Заходьте ще по вечері! — запрошував, — але ми рідко заходили. Стільки було ще в Черчі інших приємностей! Не знали, що не доведеться нам більше побувати в Черчі, що Богдан Лепкий гостить нас у своїй Богданівці вже востаннє...

[Українські щоденні вісті]