Дора перед війною.
Війна заскочила мене у гірськім селї Дорі між Делятином і Яремчем. Гадаю, що забирав би я Читачам непотрібно богато часу описом місцевости загально знаної, літниска, що в послїдних роках тїшило ся великим числом лїтних гостий і то майже самих Українцїв. Впрочім підчас війни була й так дуже добра нагода пізнати як слїд усї околицї з часописних битв у ріжних сторонах а передусїм в наших горах, бо там від довшого часу вели ся найзавзятїйшї бої...
Колись наші професори ґеоґрафи матимуть значну полегшу при виучуваню ґеоґрафії рідного краю, бо молоде поколїнє, що з жадобою читає всїлякі описи, тямити-ме раз на все усї ті місцевини, де відбували ся битви.
Чому як раз Дора мимо того, що не є найкращим місцем в наших горах станиславівських, тїшила ся такою симпатією наших Українцїв, на се складалися всїлякі причини.
По перше її положенє в сусїдстві місточка Делятина, де всього можна було дістати, і де були соляні купелї, з котрих могли користати недужі на гостець і инші споріднені хороби. По друге сусїдство Яремча, що притягало людий в недїлї і свята своїми музиками циганськими, кінами і т. д. А в кінци найбільшою і найважнїйшою причиною була аґітація деяких наших людий, у котрих душі зродилась дуже гарна ідея, наданя нашим горам української закраски. А що Дора є першим селом гірським, робота в тім напрямі розпочалась від неї. Завдяки невсипущій праци желїзничого радника М. і місцевого пароха мале сїльце гірське, що недавно нїчим не ріжнилось від инших, в послїдних роках змінилось до непізнаня. Нарід перестав пити, в селї позавязувались всілякі просвітні і економічні товариства, а число лїтників зростало з кождим роком. Українцї, що приїздили туди на лїто, йшли на руку згаданим в горі провідникам і побіч гроша, що лишали в селї, старали ся також піднести Гуцулів під зглядом моральним і просвітним.
Два роки тому основано людовий унїверситет для Гуцулів. Виклади відбували ся в недїлї і свята, інодї по два в днину. Послїдного лїта повстало богато нових плянів, як би роботу над піддвигненєм Гуцульщини поширити.
Вечерами в читальни "Просвіти" відбували ся сходини, а на них вела ся оживлена гутірка і над всїлякими народними справами. Побіч сїдоглавих гофратів і радників можна було тут бачити послів, професорів, редакторів і дописувачів всїляких часописий наших, ріжних партий і відтінків. Всї вони якось години ся, жили з собою і брали участь в народній роботї. Нїщо не заколочувало дружнього пожитя дорянського товариства, а як були які непорозуміня, скажім, між вілею "Оленою" і вілею "Мокриною", то вони для загалу не мали жадного значіня.
Найважнїйшою справою, що не сходила з порядку нарад читальняних сходин, було Шевченківське свято, що його задумала відсвяткувати українська громада в Дорі. Вже в тій цїли вибрано було комітет, вже виготовлено величаву програму, вже відбували ся проби, котрими незвичайно щиро заняв ся був композитор проф. Філярет Колесса.
І місце під могилу і памятник підглянено, найкрасше і найбільше впадаюче в око.
Стрімка, лиса гора одним боком звернена до Делятина а другим до Яремча. Зветь ся вoна Камянецькою, у її стіп пливе річка Камянка, що впадає таки в Дорі до Прута. По під горою вєть ся желїзничий шлях з Яремча до Делятина.
(Далї буде).
[Дїло, 03.08.1916]
(Дальше.)
Всякий, хто їхав би гостинцем чи желїзницею, мусїв би був кинути оком на Камянецку гору і поклонити ся незабутньому Тарасови. Плянами висипаня могили і здвигненєм памятника мав занятись інж. Ст. Заяч, а сипати її мали усї інтелїґенти і Гуцули, мущини, жінки і дїти.
З часом біля могили мав повстати парк з широкими алєями, що мав бути місцем проходу для наших лїтників. Так то задумали пошанувати память найбільшого свого ґенїя Українцї в Дорі і такі то пляни лелїяли в своїх серцях. Та не вдало ся їм перевести тих плянів в дїйсність, не вдало ся висипати могили і взнести високого хреста.
Між тим на Камянецкій горі явили ся менші могилки, в котрих зложено на вічний сон тїла славних наших ополченцїв, що сповнюючи заповіт Тараса пійшли в бій, щоб здобути волю.
Мобілїзація.
Хто може забути ті сильні вражіня, які мусїли повстати з серцї кождого під сю хвилю? Хто не тямить того великого зденервованя, тої загальної горячки, що опановувала не лише одиницї, але й цїлі маси. У всякого було тодї на устах: рішило ся, інакше не могло бути. Навіть темний, непросвічений мужик натискaв кулак і гнав проти завзятого ворога, що важив ся непокоїти його спокійне житє у тихім селї...
Тямлю як нинї. Тиха лїтня ніч, густі хмари закрили зорі. Темно що й оком не приглянеш, лише з віконець гірських колиб блимають слабі світла і лише одна одеська лукова лямпа освітлює площу перед малим двірцем...
У горах й темні ночі криють в собі щось приманчивого. Часто густо любив я пересиджувати підчас такої пітьми на ґалєрійцї гуцульської гірської колиби та розмовляв з родиною, що рівнож по одному висувала ся зa мною з комнати.
Бувало вже цїле село спочиває у твердому снї а ми все ще гуторимо або слухаємо голосу сопілки з високої Маковицї. Звичайно старий вартівник церковний Іван давав нам знак своєю трембітою, що вже пора на сон...
І тоді 31. серпня сидїли ми як звичайно передше на своїх місцях на ґалєрії. І вже доволї наслухались сопілки і по приказу Івана вартівника збирались йти в стебло, коли ненадїйно дав ся чути глухий гомін дзвона з церковної дзвіннички. Голос дивний і загадочний. Серце дзвона било о одно крисо мов підчас пожару, але якось не так. Здавало ся, що сей зелїзний язик дріжить, мов з якогось зворушеня, наче би хотїв сказати: слухайте люди, я так нїколи не дзвонив і дзвонити не буду... Прийшла велика хвиля, хвиля, якої від віків не було...
Гомін дзвона продирав темноту ночи і відбивaв ся від гірських вершків. Серед тишини, що ще недавно залягала село, дало ся чути з першу жалібне витє псів, відтак поодинокі голоси людські, опісля що рaз їх більше у ріжних сторонах, а там і спів, і крик, і плач і усе разом. Цїла тота филя людського крику переливала ся в сторону зелїзничого двірця. Пробуджений наш ґазда Семен з ґаздинею Марусею виходять до нас і питають перестрашені, що стало ся. Не знаємо Семене, але легко можемо довідати ся. І вже біжимо зі стрімкого горбка по камінних східцях, що їх властителї до своїх віль побудували.
(Далї буде).
[Дїло, 04.08.1916]
(Дальше.)
Полетїв десь як то кажуть на лїси і гори, не стояв під вікном разом з дрімотою і не засипав маком очий, співаєть ся в піснї. Сильні вражіня і душевні потрясеня не заколисували тої памятної ночи нїкого мабуть до сну...
Години минали лїниво. Вибила перша, друга, трета. О четвертій здавалось прийшла дрімота в гостї, одначе не довго забиралась, бо зараз єї на зустріч вибіг страх, що заєдно здавалось шептав до уха: а уважай, не заспи, бо спізниш поїзд...
О пятій був я вже на ногах. Випивши склянку горячого молока, вийшов з хати, прямуючи в сторону двірця. Дворець не далеко, видко його мов на долони. Перед двірцем дуже добре бачу тих самих людий, що ще вчера злагодились їхати, та поїзд не був в силї усїх забрати. Цїлу ніч пересидїли бідняги на своїх клуночках, не ївши і не пивши. Крім вчерашних є тут і свіжі подорожні. От стрічаюсь з грубим резервовим куратом, їде зголошуватись до війска. Журить ся сердечний, що такий грубий. На кони їздити не уміє, а пішки в таку спеку, чиж се можливо? То Вам на здоровлє вийде Отченьку — відповідаю жартом. Проти нас йде професор. Склонив голову тай щось бурмоче під носом. Гей, а що Ви там пане розправляєте самі з собою, кличемо разом з куратом, що вже потроха успокоїв ся. Де їдете професор? Їду, відповідає, до Львова по гроші. Наскладав бачите дещо на лиху годину. Ну і лиха година прийшла, підхоплюю, значить ся не застали Вас не приготованими. Та воно нїби так — але тут друга журба наставляє голову. Якаж? А така. Біда без гроший, біда й з грішми. Чому? Без гроший тяжко жити, а з грішми страшно. Ет та що Ви там таке видумали професор… Нї, нї, дуже прошу, дуже прошу, то не жарти. Довідають ся люди, що маю гроші, нападуть, замордують... Вже забирали ся ми з великим запасом арґументів успокоювати перестрашеного професора, та тут як на те затуркотів поїзд із за Камянецької гори, треба було заняти як найвідповідніше місце, щоби дістатись до вагона.
Ще підчас вчерашної блуканини по перонї, приглядаючись як тиснули ся люди до возів, запримітив я, що найлекше можна добити ся до середини возів з противної сторони, бо там нїкого з подорожних не було і кондуктори зовсїм не звертали уваги, що дїєть ся по за возами. Свій плян піддав я своїм товаришам подорожи, вони одобрили його з цїлковитим признанєм і ми вже в дуже короткім часї без крику, просьб і грозьб зі сторони кондукторів дістались до воза.
Не було тут розумієть ся нїде вільного і вигідного місця, але все таки була надїя, що заїдемо до Станиславова. Навіть були ми на стільки щасливі, що могли від часу до часу заглянути через вікно і з вдоволенєм дивитись як то другі мусять зуживати богато труду і енерґії, щоби зайти там, де ми вже стояли...
(Далї буде).
[Дїло, 06.08.1941]
(Дальше.)
Поїзд рушив а богато ще з тих, що вчера в ночи вибирались їхати, лишилось на місци, присїдаючи на своїх клунках.
Поїзд їхав звільна, як їдуть війскові поїзди, хотяй ще таким не був. Одначе з огляду на се, що їхало ним дуже богато будучих вояків, таким в дїйсности міг назвати ся. Рух у возах дуже оживлений. Розмови, крик, галас вказували на те, що незвичайні якісь справи спонукали подорожних до їзди. Десь і скрипка знайшла ся і сопілка, тож співи переплїтались заєдно з грою. Співали молоді, а репертуар їх пісень був невичерпаний... Чуло ся піснї, в котрих пробивала ся любов до рідного краю, до родини, до милої. Але найбільше гомонїли народні гимни, переспівувані з якимсь нечуваним завзятєм. Ті, що вже не могли співати, бо хрипка відібрала їм голос, сїдали і розправляли палко. Дуже цїкаві і забавні інодї були ті розмови. "Дмитре, чую з одного кінця, Дмитре, Бігме Боже, десять Москалїв бю." Дмитро усміхнувшись почав торгуватись зовсїм як по ярмарку. Завзятий вояк не хотїв спустити анї одного москаля і грозив, як не діпне свого, то не поверне до дому. В другім кінци сидїло двох леґінїв в червоних шапках, мабуть служили при уланах. Оден перед другим вихвалює свою силу в руках і певність в їздї на кони. Щоби яка гадюка, казав, а я її укоськаю й вже тодї й чорт менї не дасть ради, цїлу сотню козаків гнатиму мов кріликів... Присєсто Боже...
Співи звільна втихали — розмови натомість оживляли ся. Їх темою розумієть ся була війна і все, що з нею лучило ся. Лиш старші сидїли мовчки, палили папіроси або пакали люльки. На їх лицях малювала ся повага, на чолї засїв якийсь вираз неспокою, журби, туги... Мабуть гадки їх ще заєдно блукали серед рідних піль, ґаздівства і родини. Всякий без труду міг би відгадати їх журбу, дійти до жерела задуми. По тяжких роках дав Бог гарний урожай, усе удало ся нема що казати. І збіже, і бульба, і пашнї доволї, лише би зібрати та дякувати Милосердному за його ласку для людий. А тут таке зложилось, що треба лишати усе та йти там, де кличе горожанський обовязок, боронити з мечем в руках справи народної святої...
Чи знайдуть ся добрі люди, чи поможуть сусїди, як обіцювали підчас прощаня, що толокою зберуть ся і усїм жінкам, котрих мужі пійшли у бій, допоможуть зібрати з поля а з осени зорють і засїють? Серед такої задуми дивились на молодших від себе і неначе завидували їм, що вільні як птахи, що їх нїчо не спинює, не мають жадних инших обовязків, лише сей оден: "добути або в дома не бути".
Поїзд задержав ся на малій стації. Вже з далека бачимо велику громаду людий: чоловіків, жінок і дївчат. Усї одїті в святочну ношу, бо то недїля. В селї здаєть ся нїхто не лишив ся, хиба немічні старенькі і маленькі дїти.
(Далї буде).
[Дїло, 09.08.1916]
(Дальше.)
Але й тих послїдних богато запримітити можна на руках у материй. Лепечуть своїми маленькими язиками та наставляють рученята до своїх батьків, що вже між тим повсїдали до возів. Батьки з слїзми в очах споглядають на них та просять жінок в послїдне, щоб доглядали та опікувались тим надорожшим їх скарбом. Оден таки не витримав, пірвав ще раз дитину з рук матери, почав цїлувати та притискати до грудий.
Ся сцена викликала загальний плач жінок, що поки-що на силу вдержувались від нього. Мати дитини заголосила й собі, розляла ріки слїз і почала заводити так, як то лиш вміють плакати наші жінки у гірських околицях. "Бідкож моя бідко, горенько моє нещасне, на когож ти мене бідну полишаєш", виводила тоненьким як шнурок голосом. Їй помагали инші жінки, а той плач перенїс ся також і до возів поїзду і спонукував до слїз рівнож і мущин, що рідко коли у їх очах являли ся слези. Образ був дїйсно незвичайно зворушуючий і нагадував ту вічно свіжу сцену з безсмертного гомерового твору: прощанє Гектора з Андромахою. Заводженє і голосїня не втихали.
Поїзд стояв довго на місци, наче зачарований, мов брав участь в загальнім смутку. Урядники стаційні, кондуктори і зелїзнича служба не звивали ся, як то звичайно роблять, лиш приглядали ся спокійно, наче би співчували з другими. Але як усе має свій конець, так і тому плачеви мусїв прийти край. Перші обтерли очи батьки. По хвили вже якийсь радісний блиск явив ся в їх очах, мов погідна веселка по нагальнім дощи. Така то вже наша народня вдача, серед великого плачу сміх, серед смутку радість. З послїдних возів поїзду дались чути голоси: "пане начальнику, а пускайте пєц, най жінки не киснуть".
Пан начальник із щирої душі рад був сповнити просьбу, але не міг сього зробити, бо в тім місци виминали ся поїзди. На щастє тим разом не довго треба було ждати на ту виміну. По якімсь часї засвистала льокомотива зі сторони Станиславова і ми рушили в дальшу дорогу. Між подорожники запанувала знов веселість, лише один подорож ний, той сам, що недавно був причиною загального сумного настрою, стояв тепер у вікнї, опертий о раму шиби і блудними очами споглядав на шлях, котрий лишав за собою довжезний поїзд. До потопаючого в задумі приступив якийсь подорожний, мабуть ґазда із того самого села і почав розраджувати зажуреному. "Кинь журбою об землю — говорив, розкладаючи руками. — Хибаж то оплатить ся так розщибатись та клопотатись жінкою. От бачиш, я такий сам був нерозумний, так само тужив, плакав і заєдно лиш роздумував над тим, що там моя бідна робить, чи дає собі раду з дїтьми і в ґаздівстві. Як покликали мене до Боснїї, три чи чотири роки тому; знаєш, як була тота заверюха з Сербом, то не було дня, щоби я до неї листа не вислав не було тижня, щоби не післав гроший. Ладний ґрейцар призбирав я тодї, думав посплачувати довги, прикупити худоби, тай зажити красним житєм.
(Далї буде.)
[Дїло, 10.08.1916]
(Конець).
На перонї стрічаю доброго товариша ще зі шкільної лавки. Колись разом мешкали, разом на унїверситет ходили, в кінци разом служили в одній ґімназії. Перед шести лїтами розійшлися; він лишив ся на місци, а я перенїс ся в инші сторони. Тепер стрінули ся серед тої воєнної заверюхи і не мали часу потїшити ся собою.
Дороги наші розходились. Прикро зробило ся менї, коли мусїв попращати ся з добрягою Іваном, але рівночасно почув я жаль до нього, коли серед розмови довідав ся, що він цїлий місяць сидїв в Яремчу, чи як Гуцули кажуть в Яремчатах і не був цїкавий заглянути до Дори, хотяй то дуже близенько, всього чотири кільометри. Треба справдї бути професором, сказав я на пращанє, щоби на стілько не бути цікавим і не розвідатись, де хто живе і не відшукати своїх людий в найблизшій околици. Поїзд, що мав відійти о пятій, відійшов з тригодинним опізненєм о семій. Їхало ним дуже богато людий в гори на Угорщину і до Відня. Майже самі жиди. На кождій пачцї, на кождім більшім клунку прилїплена картка: nаch Wien. Думаю собі: Милий Боже, деж то там в тім Відни усе як слїд приміститься. Не припускав я тодї, що і мене доля зажене туда, правда, о пів року пізнїйше...
В возах було переповненє, але не таке як при ранїшнім поїздї. Увійшовши до середини воза, почав я розглядатись за відповідним приміщенєм. Не знаю, чи всї подорожні люблять сидїти підчас їзди при вікнї, але я дуже. Тому й тим разом, хоч се вимагало чимало труду, вишукав я собі місце під самим вікном і дивив ся на поля, що ними переїздив поїзд. Не було тут вже нїчого замітного. Мраки опадали, на дворі темнїло що раз більше, до вікон почав напливати вечірний холод. Минула недоспана ніч, відтак цїлоденне умученє спроваджувало дрімку, а монотонній гуркіт колїс о рівцї не щільно получених шин приколисував до сну. Оперши голову о стїну воза, заснув я твердим сном.
Стації минали незамітно. Лише на більших, коли повставав живійший рух, протирав я очи і розглядав ся усюда, що на світї дїєть ся. Так переїхав Надвірну і опинив ся в Делятинї. Тут треба було видрухатись, бо слїдувала вже Дора. Позбиравши свої клуночки, вийшов я на плятформу і ждав хвилї, коли буду міг зіскочити із східців. От вже тартак а там млинок, каміньоломи в кобаках, і стація. На перонї ще богато людий. Деякі сидять як сидїли на пачках, щось заїдають і попивають чаєм. Мабуть призвичаїлись і погодились з судьбою. Крім подорожних гурток лїтників, які постановили сидїти на місци і не утїкати нїде. Поміж нашими запримічаю свою рідню. Дїти з радости летять напроти мене, а жінка й собі за ними. Українська громада як передше збиралась до поїздів так і тепер бачу, збившись у гурток, гуторить щось дуже голосно.
Була вже одинайцята в ночи. Поодинокі родини стали розходитись до своїх колиб, треба було й нам іти вже на спочинок...
[Дїло, 17.08.1941]
17.08.1916