Євген НАХЛІК. Від преромантизму до постмодернізму: Сильветки письменників. Літературно-критичні статті та рецензії. Екскурси до класики. Теоретико-компаративістичний уступ. / НАН України ; ДУ «Інститут Івана Франка. – Львів, 2016. – Сер. «Літературна критика й есеїстика». Вип. 4.
Цю книжку було спочатку задумано просто як збірку написаних у різні роки рецензій та літературно-критичних статей «Доторки до краснослова». Однак завдяки фундаментальній шухляді досвідченого науковця Євгена Нахліка вона обросла новими, несподіваними «закрутами» і фактично перетворилася на добротне монографічне дослідження. А рушієм такого авторського поступу були, власне, філологічні загадки (скажімо, про те, як виник псевдонім Хвильовий), які, поєднавшись із особистими загадками давніх та сучасних поетів («Нащо писать байки?» – про дилеми Левка Боровиковського або «Що на душі в політика?» – про поетичний доробок Василя Куйбіди), одягнулися в нові, неповторні форми дослідницького письма: «сильветки», «доторку», «розмислів», «екскурсів» чи навіть «теоретико-компаративістичного уступу».
Зокрема, несподівано авторським освітленням опромінено постать, що відкриває книжку і загалом усю нову українську літературу, – Григорія Савича Сковороди. Власне, Сковороді Нахлік надає цю роль «одного з далеких предтеч модернізму» (у чому нас свого часу переконав і Валерій Шевчук). Однак на відміну від барокового обличчя Сковороди у Шевчука, Євген Казимирович репрезентує цього поета-філософа як «преромантика європейського рівня». Відтак, це допомагає дослідникові у подальших студіях знайти ключ до романтичних байкотворців Павла Білецького-Носенка та Л. Боровиковського, а також розшифрувати автобіо- чи психографічний шрифт письменницької індивідуальності від малодосліджених поетів ХІХ – початку ХХ ст. Віктора Забіли та Олексія Плюща до модерних прапервнів ліричної свідомості Б. І. Антонича та постмодерних карнавально-іронічних алюзій в Івана Лучука. У цю сильветкову послідовність трохи, правда, не вписується постать поета-політика Василя Куйбіди, в якого дослідник несподівано відкриває потенціал Є. Маланюка й навіть несподівано зараховує його до кращих представників екзистенційної лірики та майстрів верлібру…
У портретах-сильветках фактично представлено увесь спектр літературознавчого аналізу, що його винесено в назву книжки Нахліка «Від преромантизму до постмодернізму». Отож, надалі дослідникові залишаються лише «доторки» як потреби шукати взаєморозуміння із духом сучасної йому літератури. Тому критик береться насамперед «розшифровути імена» призабутих і маргінальних, як правило, поетів, які дебютували у вісімдесяті (Світлана Жолоб, Дмитро Іванов, Ольга Кушнір, Тетяна Яковенко, Юрій Буряк, Тетяна Крижанівська, серед яких виокремлюється і прозаїк Антон Морговський). Тут в автора книжки, звісно, переважає історико-літературний підхід до краснослова, коли не можна викинути із суспільного процесу жодної титли чи коми. Однак поруч із низкою цих імен, критик не забуває про «заповітні кутки» тих, які станом на сьогодні займають нішу класиків – про «небо і площі» Ю. Андруховича, «травневий іній» О. Забужко та про перших «дітей» з «господарем» Г. Пагутяк. Далі автор книжки шукає духовної близькості з новим поколінням, вчитуючись у «прозоре мовчання» «Панфіли» Оксани Смерек і вже зовсім як дипломований компаративіст не може залишитися осторонь футурологічної загрози, яка спричинила цілий літературний армагедон завдяки «алюзійній гротесковості» романів про майбутній час Тараса Антиповича та Юрія Щербака.
Дослідник дуже майстерно підбирає заголовки для своїх рецензованих об’єктів, які, як правило, виконують функцію квінтесенції прочутої у слові ліричної душі. Однак, деякі зі своїх доторків чи екскурсів (напр., рецензію на збірку С. Жолоб та на монографію Стефана Козака) Нахлік з невідомих причин залишає без заголовка, чим названі студії значно програють у загальній структурі книжки.
Євген Нахлік – дуже специфічний як рецензент. Він з однаковою філологічною пильністю дуже серйозно підходить і до спадщини Г. Сковороди, і до сучасних віршотворців. У кожній своїй статті дослідник практично виходить за межі звичних критичних суджень про текст, а осягає його на універсальному рівні через увесь творчий доробок того чи того митця, шукаючи для кожного, навіть пересічного, свого особливого місця в літературному процесі. Однак як науковець він не може уникнути проблеми «бі(полі)лінгвізму» критика, а тому в його дослідницький приціл потрапляють не лише поети, а й поезієзнавці, більшість з яких – колеги по академічному перу. Так, із особистих дискурсів та дисертаційного спілкування з власними аспірантами і витворилася ще одна ніша в цій книжці – «розмислова». Шукаючи ультраоригінальність поезієзнавства тепер уже Лучука-дослідника, самодостатність і самоцінність докторських постулатів Тараса Пастуха чи контекстуальних смислів в есеїстиці Богдана Рубчака як претендента на Шевченківську премію, Євген Казимирович водночас захоплюється і новими кроками своїх колишніх аспірантів Ігоря Котика та Марії Котик-Чубінської, які заявили про себе як сумлінно-витривалі дослідники творчості Юрія Тарнавського.
Далі під маркою «екскурси до класики» виносить мовби за дужки свої зацікавлення любовною лірикою українських поетів ХІХ – початку ХХ ст., джерелами українського преромантизму (за монографією С. Козака), українською пресою в Україні та світі ХІХ – ХХ ст., «сакрально-сексуально-нецензурним» досвідом Леоніда Ушкалова, образними кодами прози Михайла Яцкова (через дослідження ще однієї своєї аспірантки Оксани Мельник), багатоголоссям біографії М. Коцюбинського (завдяки книжці М. Слабошпицького). У такому всеохопному науковому вирі поза конкуренцією директор Інституту Івана Франка залишає для себе раннього Куліша в комплексному дослідженні Василя Івашківа, «Марію» Тараса Шевченка та краківське антологійне видання про перспективи сучасної компаративістики. При цьому йому також вистачає снаги, щоб краєчком ока підглянути такі літературні цікавинки та «суперечки» про поетичні дебюти 80-х років.
«А філологізація критики?..» – хіба не залишається наболіло актуальною проблемою, яка тільки загострилася в новому тисячолітті у зв’язку з пристосуванням критичного мислення до вимог інтернет-простору? Є. Нахлік, задумуючись над дискусіями про естетичну самодостатність поезії 80-х на шпальтах українських часописів, пропонує свій ефективний рецепт для усунення недоліків у критичному середовищі:
«Гострокритичність – не мода, а органічний чинник літературного процесу. Такою вона стане тоді, коли зросте фаховий рівень критиків, коли візьмуть на озброєння не тільки вправне стилістичне вираження власних вражень од прочитаного, а й чіткі, вивірені естетичні критерії, коли оцінюватимуться художні явища з погляду багатовікового естетичного досвіду людства. Без цього критиці не перебудуватись».
Екскурсом в преромантичну стихію для читача цієї книжки слугує вдало підібрана для оформлення обкладинки репродукція картини-двовзору Олега Шупляка «Фройд, що підглядає», яка водночас допомагає побачити за видимими сенсами приховані постмодерні ключі розуміння зібраних авторських рецензій та розмислів, щоб змогти зосереджено пройти шляхом критика – від преромантизму до постмодернізму. Тому, за принципом двовзорових картин, у запропоновані тексти Нахліка теж потрібно вдивлятися подвійно: на перший погляд, вони постають ніби легкі ескізи, тобто доторки, до художніх дивосвітів, хоч, при уважному вчитуванні, звертаємо увагу на ультраоригінальне вміння критика знаходити в найменших деталях найважливіші контекстуальні смисли та розгортати найсерйозніші екскурси, незалежно від того, з яким жанром (ліричним чи аналітичним) працює дослідник. Вроджений академізм надійно оберігає Є. Нахліка як критика, переконаного в тому, що
«добротний “академізм” – не тягар літературно-критичного мислення, а його тривка основа, яка надійно вбереже від дилетантських суджень та суб’єктивістських пересад».
Загалом, цей збірник літературно-критичних досвідів Є. Нахліка цінний саме тим, що дає змогу побачити і прочути всі ті самодостатні, самоцінні «доторки до краснослова», які найбільше інтригують читачів у самих текстах сучасної літератури.
15.07.2016