Латентність спокою

Існує категорія жінок, які шукають собі чоловіків серед в'язнів. Ця тема, безперечно, мусила досліджуватись спеціалістами, що визначили основні внутрішні механізми такого потягу: віктимність і мазохізм, низька самооцінка і нездатність вирватись за межі пережитих травм; фантазії про те, що любов здатна вилікувати чудовисько, видобути з його покаліченого нутра поклади тепла і ніжності, зробити з нього людину. Може, такі стосунки видаються їхнім шукачам парадоксально безпечнішими від інших: все найгірше вже сталось і відомо, чого можна сподіватись у майбутньому. Може, цих шукачів приваблює перспектива розкривання партнера зі зворотнього боку: виявивши у сподіваній бочці дьогтю несподівану ложку меду, тим більше цінуєш її смак.

Але річ не тільки в цьому. Злочинець, який визнав свою провину, притягує не тільки через ірраціональну потребу людини милуватись потворністю чи розгледіти в ньому відображення власних темних проявів, але, можливо, й через заздрість до нього. Люди, які входять у контакт із тими, хто відбуває покарання за скоєні злочини, часто відчувають навколо таких осіб глибокий, незворушний спокій. Спокій, у який хочеться зануритись, який хочеться перейняти.

Цей стан описує Еманюель Каррер у своєму романі “L’Adversaire”, що розповідає реальну історію чоловіка на ім'я Жан-Клод Роман. Герой усе життя вдавав із себе когось іншого, брехав дружині і найближчим родичам, старанно розігруючи театральну виставу. Врешті, втомившись від удавання, він знищив тих, перед ким прикидався, убив найрідніших осіб — і опинився за ґратами, ставши нарешті собою. Із успішного, багатого, щасливого лікаря, якого вдавав, він став шахраєм, облудником, боягузом, зрадником і вбивцею, яким був насправді.

Інший крайній вияв спокою жахає і гіпнотизує в романі Джонатана Літтела “Les Bienveillantes”. Нехай прототип головного героя, офіцера СС, і не існував насправді, але багатослівна й докладна манера його оповіді про події Другої Світової війни і внутрішній досвід виконавця наказів зверхників змушує повірити в достовірність описаних психологічних механізмів. Надривна девіантність Максимільяна Ауе не дозволяє сприймати його як середньостатистичного есесівця, що був у реальності ближчим до “банальності зла”, але одна з найбільш промовистих думок роману могла б відгукнутися читачеві: ніхто не може мати цілковитої певності того, що в той чи інший спосіб у певних обставинах він виявиться здатен не скоїти злочину.

Кілька років тому в Австрії нашуміла історія одного серійного вбивці, якого арештували, назбиравши значну кількість непрямих доказів його провини. Цей чоловік володів вродженим талантом викликати в інших приязнь до своєї особи: він був приємним і симпатичним, дивився на людей відкритим поглядом розумних очей, умів уважно слухати і випромінював живу емпатію. В’язницю оточили натовпи обурених жінок із транспарантами про несправедливе правосуддя. Камеру ув'язненого засипали лавини любовних листів. Громадськість перемогла, і невдовзі (адже докази провини були непрямими) героя випустили на свободу.

Він написав роман про свій тюремний досвід, і книжка негайно стала бестселером. Автора запрошували на телебачення і літературні фестивалі, де він незмінно зачаровував прихильників. Аж доки під час одного з фестивалів не знайшли труп. Цього разу докази виявились прямими. Чоловік повісився за кілька днів у себе в камері. Спокій його підвів.

Згідно з людськими уявленнями про добро, мораль і вищу справедливість, злочинці ніколи не мали б знати спокою, таким повинно б бути їхнє покарання. Але можна припустити, звідки саме він походить у їхньому випадку: “все найгірше вже сталось, і найгірше — це я”. Так звільняється місце і для спокою, і для людяності.

Якби уявити, що Ісус Христос міг бути егоїстом, відкрилась би ще одна версія його смерті за гріхи всього людства: він отримав би для себе весь спокій. Безмірно ідеалізований, він прагнув би присвоїти собі всі гріхи, щоб нікого не розчарувати.

Незручно і боляче, повіривши в ідеалізований після Євромайдану і в ході війни збірний образ сучасних українців і з ним ідентифікуючись, зазнавати критики, виявляти чиїсь незагоєні (може й — знову розколупані) рани. Повіривши в себе і перетворившись із жертви на непогрішного героя, нестерпно довідуватись, що хтось бачить у тобі злочинця. Хоча жертва, герой і злочинець — це одна й та сама людська істота.

Розповідаючи про неможливість одужання і життя після Голокосту, відстоюючи власне право на ресентимент, Жан Амері писав: “Той, хто хоче розповісти про свій біль іншим, сам повинен перетворитись на ката”. У своїх есеях він нарікав на те, що спільне почуття провини німців після Другої Світової війни виявилось тільки видимістю. Надто швидко надійшло раціоналізування і перекладання відповідальності на інших — на старше покоління, на молодше покоління, на керівництво Рейху, на жорна історії.

У своїй праці “Після 1945 року. Латентність як джерело сучасності” Ганс Ульріх Ґумбрехт досліджує неперетравлені сили, породжені Другою Світовою війною, які продовжують впливати на хід історії. “Чи коли-небудь можливо буде визначити кордон, який однозначно відокремить нас від латентності, що панує після Другої Світової війни? Чи труднощі, які супроводжують цей процес — процес, який став долею мого покоління — є особливістю “нашого” історичного періоду, чи вони, радше, становлять проблему всіх культур і часів, коли ті намагаються залишити позаду власне минуле?”