Може-б і нїколи одним навіть словом не згадав я про Щавницю, бо ся місцевість заселена майже самими Мазурами, наколи б і нашому не одному чоловікови десь-колись серед горячого лїта не прийшло повандрувати в ті високі замаєні зеленим вінцем леліові гори, щоби підратувати своє здоровлє. Сама їзда зелїзною дорогою [шляхом державним], що гадюкою від самого Хирова вьє ся помежи високі, хмар досягаючі гори, манить та тягне чоловіка до себе, а сі русла рік, що то знайшовши свій початок на недвижимім хребтї гір, розбігли ся в розличні сторони та замиготїли до ясного світла огненного сонїчка наче розсипані дорогі жемчуги та бисери і не одно око заманили ид собі чарівною силою. Я не знаю, чи знайшовсь би в світї такій талановитий чоловік, котрий би чи то пером, чи пензлем, чи вкінци яким инчим способом зумів віддати всю красу гір, зумів показати людям всї сі чудові образи і страшні собою, і мягкі та легенькі, наче нїжна пісонька дївчини. Длятого й не буду описувати величности та краси тої сторони, бо й так у фейлєтонї "Дѣла" описав єї прегарно Нечуй-Левицкій, але зверну увагу на се, що безперечно буде обходити єсли вже не загал, то бодай кождого чоловіка, котрий чи то з приятности чи з конечности схоче пережити якійсь час в Щавници.
Признаю ся, я не бачив ще жадного заведеня купелевого за границею нашого краю, але звидїв я кілька заведень купелевих на нашій земли, — однак такого недбальства про людей, котрі шукають поради на свої недуги, як в Щавници, я справдї нїгде не бачив. Уже скоро тілько чоловік опустить купе на стації зелїзничої дороги в Старім Санчи, зараз не мило ударить єго се, що єму приходить ся довго-довго торгуватись з фіякром, котрий шість миль возом має єго доставити до Щавницї. Сі пани, нераз пізнавши чужосторонного чоловіка, добре натягнуть єго, звелївши собі заплатити зо 20 до 30 зр. за шість годин їзди. Я не розумію, чому не постарано ся о то, щоби докладно означити цїну за тую їзду, за котру деколи 8—9 разів стілько потреба заплатити, що за їзду зі Львова до Старого Санча. До того єсли подорожний не обізнаний з проворностію фірманів, мусить ще докинути зо 2 або зо 3 зр. за баґажі, котрі з собою везе.
Дорога з Санча до Щавницї рівна, тверда та добре удержана, вьє ся вузенькою кітлиною чорного Дунайця у стіп високих неботичних гір, підносячись звільна усе висше та висше, а ріка журчить та клекотить по великих камінях та скелях, наче-б то стогнала то реготалась страшним реготом. На цїлій просторони від Санча аж до самої Щавницї по-при Дунаєць розкинулись то по горах то по невеличкій ровени мазурскі оселї з своїми невеличкими деревляними хатами, — а хати сі десь-не-десь наче ластівячі гнїзда попричіплювались до високих гір поораних маленькими кусниками та засїяних ярим житом, вівсом, голомшею та картофлею. Сама Щавниця розсипалась у самих стіп жерела Чорного Дунайця та обтулила ся так зі всїх сторін високими горами, що куди глянеш, все спочине око коли не на одній, то на другій горі. Особливо від західної сторони розкрив ся прекрасний образ гір сторчачих одна по-за другою пірамідально та піднимаючись усе висше та висше, а споглядаючи на них неначе чув ся их стогін під тягаром тих вічно зелених ялиць та смерек, що густим рястом покрили ихні верхи; лише самі чуби гір зі сторони полуднево-західної повідлупували ся та потріскали, вказуючи всїм своє біле каменисте нутро, неначе свідоцтво боротьби зі страшеною силою природи. Се найкрасше місце Щавницї, се Чорний потік, се правдива святиня природи, се мовчаливе але много говоряче таїньство землї, до котрого майже кождий интеліґентний чоловік, звиджуючи Щавницю, воліче ся, щоби залюбуватись красою, величію і чудом природи.
Щавницке заведенє купелеве дїлить ся на дві части: на гірне і на "Мєдзюсь"; гірне положенє у стіп і на горбках всхідних гір пишаєсь прекрасними деревляними часом о двох або й о трех поверхах домами, закладом ингаляційним та своїми жерелами; "Мєдзюсь" має тілько одно жерело Ванди, заклад гідропатичний, кілька красних домків та прекрасний парк.
Мешканє, житє та удержанє в Щавници страшенно дороге, особливо в другім сезонї, а видатки на лїченє ростуть наче лихва жидівска. Після мого погляду кождому терплячому на горло і на нежить легких велику пільгу може принести ингаляція. Цїле веденє ингаляційне в Щавници урядив покійний д-р Яноха на взір подібного заведеня в Ґляйхенберзї та подїлив єго на ингаляцію солянкову, що надаєсь тілько на хороби горла, і на ингаляцію з дерев четинястих. Заведенє се стоїть під совістною управою львівского лїкаря д-ра Ґлюзиньского і вже за другим або третим разом чує хорий як флєґма розпускаєсь та викидує ся без натуги.
Щавницю відвідyють найбільше наші і россійскі жиди, з котрими зустрінесь на кождім кроцї. Жиди замешкують середину села, волочать ся по огородах, улицях та по-при жерела; россійскі жиди відзначують ся тим, що не мають пейсів, носять великі з широким дном каштети та не вміють шваркотати жарґоном наших жидів, лише вживають россійскої бесїди, особливо в розговорі між собою. Перебуває ту також велике число Поляків з Варшавского, єсть і кількох Великороссів, котрі ходять одиноком та шукають за товариством, до котрого могли би прилягти.
Троха здоровшого чоловіка хорі в Щавници прикро вражають. Майже на кождім лици малюєсь страшне терпінє, a сі постати з запалими в підлібє очима, з вистаючими щоками, з захриплим голосом, з тяжким віддихом, що наче страшні марева пересувають ся поперед очи, скорше, бачить ся, належать до другого світа, нїж до сего. З Русинів рік-річно перебуває в Щавници кількадесять осіб, але майже кождий Русин чуєсь тут осироченим та відосібненим і длятого глядає товариства, в котрім би міг розмовити ся своєю бесїдою та подїлити ся своїми думками. На чужинї доперва не оден пізнав велику цїну рідної мови.
Сама Щавниця єсть власностію краківского університету, але університету здаєсь, більше о нїчо не дбає, як тілько о се, щоби з Щавницї тягнути як найбільшій хосен, длятого побудував множество красних віль та домів дво- та три-поверховних, за котрі каже собі добре платити, бо жадає за келійку з одним вікном місячно нї більше нї менше, тілько 60, 70 або й 80 зр. без постелї та услуги.
Так само дїєсь і з другими урядженями. Сего року н. пр. спроваджено до Щавницї музику, на котру кождий хорий мусить зложити 3 зр., але не мину ся з правдою, єсли скажу, що при виведеню розличного poда увертур та довших утворів музичних згаданою орхестрою, треба було затикати собі уха та втікати, щоби охоронитись від немилого вражіня диссонансу. Одни тілько давно забуті вальси виходили ще яко-тако.
В домах заведеня на прислугу платить гість окремо означену суму, а прецїнь, особливо особи з закордону, дуже нарікали на сю прислугу. Прислуга, знаючи добре, що люде чужосторонні, необізнані з місцевими відносинами, не будуть знати, де мають о своє упімнутись, поступала собі з ними не по людски. Менї оповідала Антонина Антонієвна Д., жена инспектора шкіл з Одесси, що она занедужала в Щавници в своїм мешканю, звонила і звонила на слугу, але тая не показалась, а коли якось раз прийшла до хати хорої, а ся зачала просити, щоби пійшла та принесла їй з реставрації де-що зьїсти, то прислуга упоминалась о осібну платню і порученя не хотїла виповнити.
Ба заведеню навіть про се байдуже, як хорі проводять довгі лїтні днї. А прецїнь се майже кождому відомо, що хорі на легкі найбільше думають про свою хоробу, а думаючи про неї, тратять гумор, веселість та живий настрій, котрий знов дуже відбиваєсь на их силах, — длятого конче треба хорого чоловіка чим-небудь заняти, щоби відвернути єго від того. Щавниця мабуть не знає про се, бо крім гір та дерев, крім свого гарного положеня, не дасть хорому вибору часописей, не дасть книжки, не дасть якоїсь игри, ба навіть той клюб щавницкій, до котрого треба осібно вписатись, на пpимip не має крім Dziennik-a Polsk-oгo жадної львівскої польскої часописи... Коли-ж дощ, тогдї кождий мусить сидїти в своїй норі, та й не показуватись навіть нїгде на світ, бо Щавниця не має жадного критого хідника, по котрім би можна в часї слоти прійти ся.
Я знаю кілька купелевих заведень в Галичинї, де заряд в кождім сезонї дає одному хорому священикови лат. обряду а одному греко-кат. обряду даром мешканє, услугу і купелї, обовязуючи єго за те що дня відчитати тиху службу Божу в каплици заведеня. Так н. пр. поступає собі заряд купелевий в Любіни і тим способом бувають заспокоєні вірні в своїх духових потребах. В Щавници сего нема, ба, менї здаєсь, що латиньскі священики, котрих тут на купелях перебуває може більше нїж 10, звязали ся між собою, щоби руского священика не допустити до престола. Наші люде, перебуваючи в Щавници і хотячи вислухати служби Божої в такі великі свята, як на св. Ивана Хрестителя, на св. Петра і Павла, удавали ся з прошенєм до наших священиків, — але що? — латиники оден по другім ставали на службу Божу, а нашому "попови" [як наших священиків тут лат. духовеньство зове] прийшлось би ждати до 12-ої години, щоби відчитати литургію. Наші Ординаріяти в интересї вірних нашого обряду, повинні удати ся з представленєм до університету краківского, щоби він в тім дїлї зaвiв якійсь лад та порядок, тим більше, що в Щавници нема рускої церкви анї постійного руского священика, а дуже часто буває й так, що хорого чоловіка в далекій чужинї зустрічає смерть, він би перед смертію бажав ще перед своїм священиком висповідатись, та ба, не знати, до кого удатись та кого о се просити...
[Дѣло]
15.07.1891