Таємниці Станіслава Лема

Що про минуле геніального письменника говорять його книжки?

Про свої окупаційні льоси він вперто мовчав, але в "Едемі", "Поверненні із зірок", "Голосі Господа" і навіть в "Солярісі" та "Непереможному" зашифрував страшні спогади.

Здавалося, що його біографія не приховує загадок. Дав два цикли інтерв'ю, написав автобіографічну книжку, вийшло декілька його томів кореспонденцій і спогади Томаша Лема, його сина; про його біографію згадується в інших інтерв'ю та текстах спогадів.

Тим часом я сам багато разів пересвідчувався, що описані в цих спогадах факти не узгоджуються навіть на найпростішому, хронологічному рівні. Банальний приклад — це дата повоєнної репатріації Лемів до Кракова. В багатьох місцях це 1946 рік, Лем дійсно це суґерував, хоча при ближчому дослідженню цього питання видно, що його висловлювання були багатозначні.

Агнєшка Ґаєвська добралася до багатьох доти невідомих документів, що позволяють розв'язати такі питання. Встановила докладну дату репатріації — 17 липня 1945 р. Відтворила також генеалогічне дерево батьків письменника, тим самим вуйки і тети, згадувані Лемом, раптом набули докладних імен і дат народжень та смерті. Дати смерті припадають, як правило, на 1941 або 1942 рік. І тут ми приходимо до справжньої причини, чому Лем про свою молодість розповідав так неточно: він не хотів публічно говорити про своє єврейське походження, а значить, як наслідок, і про мученицьку смерть його сім'ї в часі Голокосту. З автобіографічних текстів можна зробити висновок, що він виховувався по-католицьки і лише під час війни усвідомив, що є євреєм. І знов — це трохи правда, а трохи неправда.

Самуїл Лем [1879–1954] і Сабіна з дому Волнер [1892–1979], батьки письменника, вважалися поляками єврейського походження. Взяли шлюб в синагозі і брали участь в житті єврейської спільноти Львова. Самуїл належав разом зі своїм братом Фредериком до товариства підтримки єврейської молоді в отриманні вищої освіти (так звані Товариства Риґоризантів).

Станіслав Лем в польській гімназії брав участь в заняттях з мойсеєвої релігії. В атестаті він отримав з неї таку саму оцінку, як зі всіх інших предметів, — "дуже добре". Всі ці факти Ґаєвська встановила на підставі документів, розшуканих у львівських і краківських архівах, — копії атестата Лема, біографії його батька, долученого до подання на роботу, архівів львівської єврейської ґміни і т. д.

Лем, отже, знав, що щось його пов'язує з цими кревними та приятелями батька, які оповідалися за сіонізм і проти асиміляції. Але це не мусить суперечити тому, що вважав себе поляком.

Формулювання типу "поляк буддистського визнання" чи "поляк протестантського визнання" не викликають в нас спротиву. Чому ми маємо таку проблему з "поляком мойсеєвого визнання?" Ґаєвська своєю книжкою торкається капітальної, ширшої проблеми: браку доброго наративу на тему долі польських асимільованих євреїв в XX столітті. На словосполучення "євреї на кресах II Річпосполитої" в нас відкликаються як правило ті самі кліше асоціацій — трохи "Скрипаля на даху", трохи Лейзорка Ройтшванця. Якісь чудернацько одягнені люди, що послуговуються незрозумілою мовою, екзотичний, незрозумілий світ котрих пропав під час війни.

Для одних замало польський, для інших — занадто

Але ж навіть серед жертв Голокосту такі євреї становили меншість. Більшість — це були люди точно такі ж самі, як поляки римо-католицького визнання. І лише терор обох окупантів (перш за все Гітлера, але і Сталін не був тут без провини) штучно відокремив, дегуманізував і вирізав із спільної пам'яті цю групу.

Особливо це прикро у випадку Львова. Польська пам'ять про це місто розІп'ята між двома крайнощами. Однією є візія довоєнного Львова як міста перш за все польського, в якому евентуальні меншості з'являлися десь на другому плані. Другою і рівно такою ж фальшивою крайністю є міф "Фелікс Австрії" — про багатокультурний рай, в якому представники найрізноманітніших народів жили щасливо спочатку під справедливим пануванням Габсбурґів, а потім у II Річпосполитій. Не було це, очевидно, таке пекло, яке зробили у Львові Сталін і Гітлер, але і не було раєм, радше чистилищем, повним невпинних конфліктів. В обох цих фальшивих візіях нема місця для Лема і його батьків. Для тої першої вони були замало польські, для тої другої — занадто, це ані Львівські Орлята, ані Тев'є Молочар.

Історія асимільованих євреїв на Кресах лишається, власне, й донині неоповідженою. Як влучно зауважив професор Бартошевський, якби Лем заповнив цю лакуну і розповів історію своєї сім'ї конвенційною прозою, мав би в кишені Нобеля.

Причини, чому він цього не зробив, на жаль, очевидні. Лем у своєму житті (1921-2006) мав багато нагод спостерегти, що в Польщі питання про чиєсь єврейське походження рідко задають "у добрій вірі". В його довгому житті це питання задавали довоєнні народовці, окупаційні шмальцівники, ПНР-івські мочаровці, а у вільній Польщі знову народовці (в 2002 р. LPR атакувала його за "сприяння цивілізації смерті").

Це, однак, не значить, що цього всього він взагалі не оповідав. Якщо відтворити окупаційну історію Лема так детально, як Агнєшка Ґаєвська, то можна зауважити, як багато є в його романах зашифрованих автобіографічних тем. І не йдеться тут тільки про реалістичний опис війни в "Шпиталю Преображення" чи в його продовженні "Серед померлих" (що його Лем заборонив потім перевидавати), а й про романи позірно чисто фантастичні — як "Едем", "Повернення із зірок", "Голос Господа" чи навіть "Соляріс". У "Голосі Господа" з'являється, наприклад, дивовижна ретроспекція професора Раппапорта, який чудом виходить живим з якоїсь масакри в руїнах палаючої в'язниці в неназваному місті Східної Європи. Сьогодні відомо, що це був так званий "тюремний погром", влаштований у Львові 1 липня 1941 р. відразу ж після вступу німецьких військ. Росіяни при відступі вимордували політичних в'язнів у львівських тюрмах, таких як Бригідки, що розташовані відразу біля кам'яниці Лемів. Українські націоналісти розраховували на прихильність нового окупанта і хотіли йому сподобатися, тому організували "спонтанічний" погром євреїв. Просто на вулиці згрібали людей, яких бойовики з якоїсь причини признали за євреїв. Серед них — Станіслава Лема.

Жертв погрому піддають поспішній селекції. Частину вбивають відразу дрюками, розбризкана кров сягала другого поверху. Молодих загнали виносити трупи з пивниць. Увечері німці раптом перервали екзекуцію. Нечисленних вцілілих відпустили. Серед них — Лема. Ніколи про це досвідчення не писав відверто, але в "Едемі" і в "Непереможному" маємо макабричні описи виносу частково розкладених трупів з космічного корабля. У "Едемі" — опис табору смерті на іншій планеті нагадує так званий Янівський табір у Львові, а в "Непереможному" жертви нападу нанороботів, котрі — якщо пропустити науково-фантастичні ремарки — поводяться як в'язні табору смерті в останні хвилини життя.

Головним героєм "Повернення із зірок" є Ел Бреґґ, астронавт, який біологічно має 39 років, а Землю залишив, коли мав вісімнадцять. Це відповідно вік Лема, що пише цей роман, і Лема, що спостерігає, як валиться польський Львів. Поки Бреґґ досліджував віддалені зірки, через айнштейнівську дилатацію часу на Землі минуло півтора сторіччя. Тому він не розуміє суспільства, що застав на Землі, а суспільство не розуміє ні його самого, ні його травматичні спогади з космосу, що є алегорією спогадів самого Лема з часів окупації. Лікар, до якого Бреґґ зголошується зі своїми психічними проблемами — що, як зауважує Ґаєвська, є двійником Самуїла Лема — говорить йому, щоби зберіг ці спогади у собі. Розповідаючи про них сучасним людям, тільки поглибить свою ізоляцію.

Основний спогад — це про смерть інших астронавтів. Вони діляться на три види. З одними просто урвався зв'язок. Інші гинули на його очах. Найгірші ж спогади — про тих, які, перш як загинути, благали про допомогу, і Бреґґ не міг нічого для них зробити.

Подібно було з кревними та приятелями Лема. Від одних просто переставали приходити звістки, так як від брата його матері Марка Волнера. Правдоподібно, що він загинув в наступному, так званому "петлюрівському", погромі, 26 липня 1941 р., але це припущення сучасних істориків. Мати Лема до кінця свого життя мала надію, що брат десь знайдеться. Лем згадував, що її нав'язливе повернення до цієї теми сприкрювало його. Сам він припускав — помилково, що вуйко загинув 2 липня того ж року в так званій "різні професорів".

Деякі гинули на його очах. Ще інші просили його о поміч, але Лем — так як Ел Бреґґ — не міг наражати себе та своїх батьків, для яких був єдиним шансом вціліти. Яко блондин з "арійським виглядом" він міг в міру безпечно ходити по вулицях з фальшивими паперами.

Коли Томаш Фіалковський порушив окупаційну тематику, розмовляючи з письменником при оказії циклу інтерв'ю "Світ на грані", його попрошено було більше про це не питати. Лем сказав, що за порушення цих питань він розплачується безсонними ночами. Станіслав Бересь у свою чергу згадує, що працюючи з ним над циклом інтерв'ю "Так каже Лем", письменник відпекувався ухильними історіями, а при спробах дотиснути той демонстративно знімав слуховий апарат (письменник мав проблеми із слухом, відколи в 1944 р. біля нього вибухнув артилерійський снаряд).

На щастя, Лем зашифрував свої спогади в книжках, і Агнєшка Ґаєвська відшукала ключ до цього шифру. Для шанувальників "Солярісу" її книжка — це обов'язкова лектура. З нею повинні ознайомитися також і всі ті, які бачать прогалину в наративі про долю асимільованих євреїв на Кресах. Це частина польської історії.

Agnieszka Gajewska
"Zagłada i gwiazdy. Przeszłość w prozie Stanisława Lema"
Wydawnictwo Naukowe UAM
Poznań