Перші совєти очима Станіслава Лема

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка польського журналіста Войцеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї землі» – перша в Польщі біографія великого фантаста і футуролога, і перша з часу незалежності України біографія українською мовою народженого у Львові Станіслава Лема.

У книжці докладно йдеться про те, як Лем пережив Голокост у Львові; його ставлення до комуністичної ідеї, мотиви виїзду до Польщі в 1945 році; чому Лем не став лікарем, хоча закінчив повний курс медичної академії; як відбувалося становлення молодого письменника в роки сталінщини в Польщі; чому Анджей Вайда так і не екранізував «Соляріс»; історію доносу Філіпа Діка до ФБР на Лема, буцім той агент КДБ; стосунки Лема з краківським єпископом Каролем Войтилою; багатолітню творчість; приватне життя на тлі епохи.

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.

Zbruč публікує ще один фраґмент з книжки.

18 вересня 1939 року в околицях Львова з’явилися перші радянські війська. Містяни та захисники не знали, як це розуміти. Дехто вважав, що СРСР увійшов на терени Польщі, щоб допомогти їй воювати з Німеччиною: пакт Молотова-Ріббентропа, згідно з яким обидва божевільні диктатори розділили між собою Східну Європу від Румунії до Фінляндії, тоді ще залишався таємницею. На подив польських захисників, 20 вересня німці почали передавати свої позиції росіянам, які мали тут значну перевагу. Німці атакували Львів силами однієї гірської дивізії, росіяни ввели на цю територію Східну групу військ, що складалася з трьох кавалерійських і двох піхотних дивізій та ще трьох танкових бригад на додачу. Далі захищати місто не було сенсу.

Львів капітулював 22 вересня — перед росіянами, а не німцями, що мало трагічні наслідки для офіцерів і солдатів, яких взяли в полон росіяни. Формально це називалося не полоном, а інтернуванням, оскільки СРСР і Польща не перебували в стані війни. Росіяни пообіцяли полякам, які здавалися в полон, що звільнять їх після капітуляції, і в певному сенсі таки звільнили, хоча потім намагалися усіх виловити. Тих, хто не втік одразу ж, коли це було ще можливо, знищили в Катинській бійні.

Вісімнадцятирічний Станіслав Лем спостерігав за капітуляцією з помешкання тітки й дядька на Сикстуській. Він описував це Фіалковському, як «свій найжахливіший досвід»: напрочуд сильно сказано на тлі того, що Лем уже встиг пережити впродовж перших трьох тижнів війни (і того, що на нього очікувало згодом). Адже в самій цій сцені нічого особливого не сталося. Росіяни, які, за спогадами Лема, мали вражаючі «монгольські фізіономії»,* просто роззброїли польських солдатів і сказали їм «пашол вон». Тож ті покинули Цитадель (до якої від центру міста провадила вулиця Коперника, паралельна Сикстуській) безладною колоною. Лем згадував:

Вони наказали нашим солдатам зняти ремені, залишити ящики [з набоями], гармати — і все, йти собі геть. Це було страшно: бачити, як гине Польща, бачити це насправді. Страшніше, ніж програна битва, бо все відбувалося в якійсь цвинтарній тиші: ми всі стояли мовчки і плакали, я теж — у брамі двадцять дев’ятого [будинку].

Так почалася перша з трьох окупацій у житті Станіслава Лема. Він описував її як суміш жаху й гротеску. Радянські окупанти були культурно нижчими за львівських містян. Уперше в житті вони бачили на власні очі капіталістичні крамниці, вишукані ресторани чи навіть ванні кімнати з проточною водою, але комуністична ідеологія не дозволяла їм у цьому зізнатися.

Популярною розвагою у Львові в ті часи було втягування росіян для розваги в розмови про те, як у Радянському Союзі все є — і, звісно, воно більше, ліпше і чудовіше, ніж у Львові. Лем згадує це в такій версії: «А копальні гарусу у вас є?» — на що кожен росіянин буцім автоматично відповідав: «Звичайно, що є».

Ванда Оссовська та Кароліна Лянцкоронська той самий жарт описують у версії: «А є у вас Копенгаген?» — «Да, канєшна, у нас многа капенгагена». Натомість Барбара Менкарська-Козловська цитує довший діалог, у якому львів’янин від відносно змістовних запитань на зразок: «А цитрини у вас є?» — переходив, кепкуючи з росіянина, до: «А холера у вас є? А раптова смерть із бурячками?» — на що той автоматично давав ту ж відповідь: «Та є!».

Росіяни накинулися на львівські крамниці. Офіцери намагалися поводитись ввічливо і платили за себе, проте траплялися також регулярні грабежі. Однак спільним для всіх окупантів було те, що їх вражали товари, які вони побачили вперше у житті, і не знали, для чого ті потрібні.

Лем, посміюючись, згадував, як росіяни намагалися їсти косметику чи нафталінові кульки, бо ті були апетитні на вигляд, а іноді навіть приємно пахнули, тож вони вважали їх солодощами. В інших спогадах я читав про те, як червоноармійці вперше побачили дитячі брязкальця, зубні щітки чи сантехніку. Львів’ян смішили дружини радянських командирів, котрі дефілювали містом у шовкових нічних сорочках, які вони вважали вечірніми сукнями.

Росіяни також були зацікавлені в послугах польських лікарів, що виявилося дуже істотним для родини Лемів. Медицина в СРСР була, як і майже все, на низькому рівні. Приїхавши до Львова, окупанти, які належали до адміністрації, армії чи спецслужб, хотіли лікуватися і лікувати свої сім’ї у польських лікарів, тому ставилися до них як до привілейованої групи. Хоча поляків часто силоміць виселяли з привабливих помешкань, щоб звільнити їх для високопоставлених функціонерів, «помешкання лікарів були недоторканними», згадує Лянцкоронська. Щонайбільше, когось можна було «ущільнити», проте на відносно цивілізованих умовах.

Так трапилося з Лемами. До них підселили енкавеесівця на прізвище Смірнов, який не ставився до своїх господарів як окупант. Коли він уперше з’явився на Браєровській, Сабіна Лем викинула його за двері. Замість того, щоб силоміць увірватися в квартиру, Смірнов просто чемно зачекав, аж доктор Самуїл Лем повернеться з роботи і пояснить дружині непорозуміння.

До кінця вересня нові пожильці, подібні до Смірнова, з’явилися в тисячі чотирьох помешканнях, переданих у розпорядження Червоної армії та НКВС. Зазвичай попередніх власників гнали в шию, тим паче, що коли в них було привабливе помешкання, то вони за визначенням належали до «класових ворогів». У середині грудня відбулася масова націоналізація львівських кам’яниць.

Разом із нерухомістю у мешканців також відбирали рухоме майно, велике й мале, від біжутерії до фортепіано. Жертви конфіскацій іноді посилалися на радянську конституцію, яка захищала принаймні такі форми власності. Їм відповідали, що конституція може діяти лише на тих територіях, де панує лад, а позаяк його у Львові ще не навели, то й конституції катма.

Тому Лемам дуже пощастило з «їхнім» енкавеесівцем, який задовольнився тим, що зайняв найкращий покій на Браєровській — кімнату для забав, де ще не так давно малий Сташек будував манекени з батькового вбрання і конструював експериментальні машини. Коли Смірнов утік зі Львова від наступу німецьких військ, Леми увійшли до кімнати і знайшли там безліч аркушів із рукописними віршами, яких Станіслав, утім, не встиг прочитати. Тоді у нього вже були нагальніші клопоти.

Першу радянську окупацію сім’я Лемів пережила відносно безболісно, ймовірно, саме через те, що Самуїл Лем багато років тому обрав медичну кар’єру, відмовившись від літературних прагнень. Він начебто вчинив це за наполяганням батьків, принаймні так про це згадував згодом Станіслав Лем. Якщо це так, то цикл повторився в наступному поколінні.

Станіслав Лем мріяв навчатися у Львівській політехніці, і війна не змінила його планів. Проте в умовах радянської окупації ці плани стали ще більш нереальними: йому відмовили з огляду на буржуазне походження. Тож батько скористався своїми знайомствами на медичному факультеті університету Яна Казимира, щоб син став студентом першого курсу.

Становище львівських вишів під радянською окупацією було складним, позаяк, з одного боку, нова влада ставила за мету якнайшвидшу совєтизацію та українізацію Університету й Політехніки. З іншого боку, вона не хотіли змарнувати нагоди навчати лікарів та інженерів у вишах, які ще зовсім недавно були одними з найкращих у світі.

Тому, поки на гуманітарних напрямах тривали брутальні чистки у сталінському стилі, а теологічний факультет просто ліквідували, політехніка та медицина до кінця першої радянської окупації залишалися переважно під контролем поляків. Вони навіть отримали дофінансування та нове обладнання. Радянська влада також провела численні ремонти, які в незалежній Польщі відкладали на невизначений час через брак коштів.

Це не означає, що точні науки зовсім уникнули терору совєтизації. Звісно, він дався взнаки і там, хоч і був трохи м’якшим, якщо такі порівняння доречні. Загалом на цих напрямах заарештували трьох професорів (Едварда Ґайслера, Станіслава Фризе та Романа Ренцького — останній став жертвою розстрілу гітлерівцями львівських професорів, а перші двоє пережили війну й розвивали науку в ПНР). Тимчасом до квітня 1940 року лише на юридичному факультеті університету Яна Казимира у Львові заарештували сімох професорів та чотирьох асистентів.

Щоб заохотити радянських студентів навчатися саме у Львові, їм там виплачували порівняно високі стипендії, а вищу освіту залишили безкоштовною (сьогодні в це важко повірити, проте навчання у вишах було у Другій Республіці безкоштовним, зате в СРСР за нього доводилося платити). Лем розповідав Фіалковському, що «всі студенти першого курсу отримали стипендію в розмірі 150 рублів». Історик Ґжеґож Грицюк пише, що не всі, лише близько 75%, і що розмір стипендії становив 130 рублів. Так чи інак, Лем за першу стипендію придбав собі «трубки Ґайслера» (примітивні неонові лампи, що світяться різними барвами), а це свідчить про те, що сім’я наразі ще не відчувала бідності.

Про фіаско совєтизації вишів точних спеціальностей свідчить статистика кадрів: наприкінці радянської окупації в медичному інституті працювали тридцять польських професорів і лише п’ять радянських. Одним із них був викладач фізіології Воробйов, з яким Лем-студент співпрацював як асистент-волонтер.

Лем розповідав Фіалковському про студентів зі свого курсу як про «дику мішанку» поляків, українців та прибульців із глибини Росії. У його спогадах вирізнявся «такий собі Синельников, обвішаний значками на кшталт “Готов к труду и обороне”» та «однокурсниця на прізвище Кауфман», яка «розмовляла незрозумілою єврейською говіркою» (тобто послуговувалася майже мертвою нині мовою — єврейською говіркою польської мови, від якої вціліли тільки окремі звороти у специфічному єврейському гуморі).

Статистично це виглядало так: на першому курсі медицини було триста сорок студентів (а не чотириста, як Лем розповів Фіалковському). 48% становили українці, 32% — євреї, 16% — поляки, 4% — інші, переважно «радянські громадяни ». Мені важко з усією певністю сказати, до якої групи зараховували Станіслава Лема, але, мабуть, не до поляків.

________________

*Це узгоджується зі спогадами інших свідків вступу росіян до Львова: як рефрен у цих описах звучить здивування жалюгідним виглядом переможців та їхніми рисами обличчя, охарактеризованими як «монгольські» або «калмицькі».

***

Войцех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник.

За освітою хімік, закінчив Варшавський університет.

З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів «Екскурсії в дискурс» і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології.

Сценарист фільму про Станіслава Лема «Автор Соляріса» (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника «Що таке сепульки. Все про Лема» (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora.

Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки «Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана» (2019).