Розмаїтість інтелектуальної спадщини Станіслава Лема вражає.
ЛЕМ – не лише Літератор, Експериментатор та Містифікатор, тобто це не лише літератор, який нерідко вдається до експериментів і містифікацій.
Існує чимало підстав говорити про нього і як про глибокого інтелектуала, мислителя, філософа. Власне, для нас, сущих у ХХІ сторіччі (початок якого, втім, Лем застав), важливо звернути увагу на те, що саме робить його філософом, вельми актуальним для наших часів інтелектуалом, що саме в доробку Лема залишається актуальним донині (зокрема щодо інформаційної чи біотехнологічної революцій), що з його прогнозів реалізувалося, а що – ні, як розвиток Лема-інтелектуала обумовлювався його дитячо-юнацьким львівським досвідом.
Лекцією Андрія Дахнія є частиною програми "Місто і травма: розмови у рік Лема" організована Центром міської історії та Café philosophique Lviv у Львові в рамках відзначення 100-річчя Станіслава Лема.
Андрій Дахній,
доктор філософських наук, завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.
Особисто мене Станіслав Лем перш за все цікавить як філософ, мислитель, інтелектуал. У Львові досі немає жодного топоніму, який би пов’язував нас із Лемом, – ані вулиці, ані скверу… Тим часом Лем – дуже львівський. Навіть прізвище співзвучне з назвою міста, яка була в австрійські часи – Lemberg (первинно назва звучала як Lehmberg – глиняна гора, проте згодом літера «h» зникла). І Станіслав Лем не міг не знати цієї назви, хоч в його часи це був Lwów. А ім’я Лема співзвучне з тодішньою назвою ще одного великого міста Західної України – Станіславів. Я фокусую увагу саме на цьому, бо це дійсно дуже болісна, травматична історія. Лем до 1945 року живе у Львові, це його рідне місто, місто, в якому він був щасливий, але, разом з тим, покинувши його, після переїзду до Кракова, він більше ніколи сюди не повернувся.
Він неодноразово відвідував Радянський Союз, і йому пропонували поїздку до Львова, але він категорично відмовлявся, так само, як і пізніше – в часи незалежної України, у 1990-ті роки. Часто постає питання, чому він це робив? І найчастіше згадується його ж метафора: чоловік живе з дружиною, дружина знаходить іншого, в них народжуються діти… то чи схоче цей перший чоловік хотіти бачитися з нею і чи буде в них якась тема до розмови? Лем цією метафорою показував, наскільки Львів став інакшим, став чужим, і наскільки він не хоче повертатися туди, де того його міста вже не існує.
Велике значення у цьому відіграє складність його життя. Перші «совєти», потім нацисти, єврейські погроми – ми знаємо, що у Лема залишилися неушкодженими батько і мати, але практично вся решта родини була знищена. І ця історія увесь час тяжіла над ним, хоч він не часто її торкався у своїх працях.
Я згадав, що Лем неодноразово бував у Радянському Союзі, зокрема і у Москві. В середовищі радянських інтелектуалів він був дуже популярним, з ним зустрічалися і Сергій Капіца, і Володимир Висоцький – дуже багато дуже різних людей. Слава Лема в Радянському Союзі була велика і була ще посилена відомою екранізацією «Соляріса» Андрієм Тарковським. Так от, стосовно неповернення Лема до Львова: це, очевидно, пов’язане із розумінням часу Лемом. Є певний простір, який лишається тим самим, а от час, який минув, і ті покоління, які пов’язані з тим місцем, повністю змінилися: змінився повністю уклад, змінилася країна, цивілізація змінилася. І Лем це прекрасно усвідомлював. І тому, кажучи метафорично, це «згарище» Лем відвідувати не хотів.
Ця історія насправді трагічна. Лем, на загал, – людина, яка складно знаходила себе. Ми знаємо, що родина Лемів в Кракові попервах прожила дуже тяжкі часи, бідувала, це були практично злидні. Лем там втретє робить спробу вчитися на медицині – дві попередні спроби були у Львові, але Друга світова війна перекреслила багато планів. Є багато досліджень, досить заяложених, що Лем буцім то хотів продовжити справу батька і стати медиком. І це, очевидно, міф. Лем хотів вступити до Політехніки, але туди його не прийняли внаслідок «поганого походження» – це був 1939 рік і радянська влада критично сприймала вихідця із дрібнобуржуазної родини. І через зв’язки свого батька Лем зміг влаштуватися на медичний факультет університету. Медицина для Лема важлива, але справжнє його покликання – інженерна сфера. І коли ми читаємо його «Кіберіаду», чи щось інше з великої кількості його текстів, коли він пише про роботів, про цих Трурля й Кляпавція, то бачимо, наскільки це дорога для нього тематика.
Момент, який стосується радше літературознавчих матерій, але я хочу його торкнутися: коли ми говоримо про творчість письменника, то мусимо усвідомлювати, що вона часто пов’язана із наявністю «наскрізних» персонажів. Якщо узяти детективний жанр (а у ньому Лем також працював – його твір «Слідство» – це абсолютно детективний, особливий текст), то дуже часто у різних творах він передбачає наявність тих самих персонажів: у Сіменона – комісар Меґре, в Агати Крісті – Еркюль Пуаро чи міс Марпл, у Фрідріха Дюренмата – комісар Берлах, в Ільфа і Петрова – це Остап Бендер (хоч це інша – радше авантюристична історія). Зазвичай у письменника таких персонажів один чи максимум – два. В Лема їх більше, це Трурль і Кляпавцій, пілот Пірс, Йон Тихий і інші. Це така цікава авторська манера, але це також бажання торкатися теми «людина і техніка». Ми пам’ятаємо, як у «Високому замку» Лем писав, що дуже полюбляв ламати іграшки, механізми, розбирати їх, намагатися зібрати їх знову. Цей інженерний хист, цей інтерес до науки і особливо до техніки був іманентно властивий Лему від його дитячих років – він був вундеркіндом, дитиною раннього розвитку – пригадуєте, як він іронічно хвалився, що вже в чотири роки написав перший маленький твір – це був лист батькові зі Сколе. Очевидно, що це не той «Лист до батька», який написав Франц Кафка – це зовсім інший текст, але Кафка, до речі, був одним із улюблених авторів Лема.
Станіслав Лем на світлинах Єльжбети Лемпп. Краків. 1997 рік
Так от, Лем добре усвідомлював наскільки ці сфери – техніки, механізмів, інженерії – загалом є для нього близькі. Це видно з його творчості. І Політехніка – це той виш, який його манив, але до якого він так і не вступив. І у досить пізньому його творі «Сума технології», назва якого у Лема трансформувалася із «Суми теології» Томи Аквінського, читаємо наскільки – на відміну від науки – технологія має більш прикладний характер. «Наука про себе саму, про свій розвиток у прогностичному сенсі, – пише Лем, – нічого сказати не може». А от щодо техніки, то тут є більша «предметність», і більша прив’язаність до насущних, нагальних потреб. І саме це вабило Лема, це було йому дуже близьким.
Наступний момент, який хочу відзначити, – це епоха, до якої належав Лем. Цей проміжок часу від 1921 року, коли Лем народився, і до 1939 року – це так званий «польський Львів», і це та інтелектуальна атмосфера, в якій він виростає. На той час Львів, як відомо, – це фактично польсько-єврейське місто. І на той час тут у духовній культурі дуже багато твориться тими інтелектуалами, які нерідко мають юдейське походження, але які занурені чи то в польську, чи в німецьку мову. Мусимо відзначити тодішню присутність у Львові таких двох потужних інтелектуалів, як мікробіолог Людвіг Флек і філософ, феноменолог Роман Інґарден, і маємо усвідомлювати, наскільки серйозно вони апелюють до засад науковості, раціональності, наскільки їх цікавить наука і наскільки ця інтенсивна наукова атмосфера є важливою і для Лема. Хоча не забуваймо і про український контекст, і не забуваймо, що Лем завжди його визнавав. Лем дуже добре знав українську мову, яку вивчав в гімназії Кароля Шайнохи і вже в радянські часи на медичному факультеті університету. В одному зі своїх інтерв’ю він розповів, що багато читав журнал «Всесвіт» (до речі, з 60-х років у «Всесвіті» інтенсивно публікували переклади Лема).
Стосовно витоків, хочу відзначити ще деякі моменти, які, на мій погляд, не можна обійти увагою. Вважається, що саме в часи окупації Львова нацистською Німеччиною Лем, працюючи в гаражі помічником механіка і зварювальником, намагаючись відволіктись від свого осоружного життя, задумував свої перші фантастичні сюжети. І далі, коли він уже жив у соціалістичній Польщі, його дуже мало приваблював цей лад, цей побут і політична реальність. І він ніби ховався у іншу сферу – сферу наукової фантастики. А перші зерна були посіяні у Львові, львівський бекграунд важливо пам’ятати. У цьому відношенні Лем, з одного боку, мав би сприйматися як дуже різнорідний письменник, що постає не тільки як автор детективних історій, автобіографічних творів, сатиричних робіт, але перш за все у соціальній свідомості від асоціюється із поняттям наукової фантастики.
Втім, такий образ його достатньо гнітив, і це було помітно особливо в останні роки його життя. До речі, багато хто з дослідників підкреслюють, що Станіслав Лем не був удостоєний Нобелівської премії не останньою чергою тому, що багатьма сприймався як письменник-фантаст, а фантастам «нобелівку» не дають. Водночас у Лема було чимало іронії щодо Нобелівської премії. Він якось відзначав, що людина, яка отримує Нобелівську премію, прирікає себе на нестерпне існування, стає жертвою лавини журналістів, жертвою публічності. Хоча ми розуміємо, що це теж певний парадокс, бо якщо візьмемо нобелівських лауреатів польського походження: чи то Генрік Сєнкевич, чи Віслава Шимборська, чи Ольга Токарчук, чи Чеслав Мілош, то бачимо, що тиражі Лема є вищими. Світова відомість Лема є більшою. І тим не менше, на відміну від цих своїх знаменитих співвітчизників, Нобелівської премії він не удостоївся. Зрештою, можемо іронічно відзначити тезу, що історія присудження Нобелівських премій є ніщо інше, як історія помилок. Але не думаю, що Лем від цього факту невизнання дуже страждав, у нього було достатньо самоіронії. Ми ж пам’ятаймо, що він – автор, який здобувся на світову відомість і славу. Промовистим є бодай той факт, що Лем на сьогодні перекладений 57-ма мовами.
Кадри із екранізацій творів Станіслава Лема
Так от, коли ми кажемо про зацікавлення Лема технікою, його бажання показати існування світу, альтернативного до нашого – це значною мірою втеча від непривабливої для нього реальності соціалістичної Польщі, від соціалістичного табору. Проте хвилі відлиги в 1960-х роках докотилися з Радянського Союзу до Польщі, і саме ці роки виявилися найпліднішими у творчій біографії Станіслава Лема.
Отже, ми говоримо про Лема як про мислителя, як про філософа, причому філософа ХХІ сторіччя. Я спробую торкнутися питання Лемових прогнозів і того, наскільки його осмислення реальності людини і людства випередило час. Дослідник Ніколай Глінскій наводить 13 «розкиданих» у різних текстах Лема пророцтв. І це, власне, та ситуація технічного середовища, в якому ми живемо. Лем – це та людина, яка осмислювала, що відбувається з людиною, яка дедалі більше технізує свій простір, своє середовище. Банальна річ, але варто це відзначити: закономірність розвитку техніки полягає в тому, що вона дедалі більше «мініатюризується». Але разом з тим ми можемо сказати, що закономірність розвитку людини полягає у тому, що вона дедалі більше «технізується». Рухається в напрямку зрощення із технікою. Це дивовижно, але в 50-60-ті роки ХХ століття Лем ці всі речі дуже добре схоплював і передбачав, як це відбуватиметься. В його фантастичних творах ми знаходимо певні сюжети і події, які потім стануть реальністю. Це неймовірно, це справді вражає.
Ось деякі речі, з якими ми сьогодні стикаємося і які є чимось сьогодні мало не рутинним, але які в своїх творах передбачив Лем.
В 1961 році у романі «Повернення з зірок» Лем говорить про «оптом» – пристрій подібний до сучасного планшета чи електронної книги. Він взагалі описує книжковий магазин, в якому немає книг. Книг вже не друкують – є «оптом», в якому від кожного доторку з’являється наступна сторінка тексту. 1961 рік! Як ці моменти можна було побачити і випередити?!
Аудіокниги у тому ж романі «Повернення з зірок». Лем називає їх «лектони». Люди у нього надають перевагу лектонам і можуть навіть задавати темп читання.
Реальність інтернету знаходимо у «Діалогах» (це 1957 рік). Лем пише про поступове накопичення інформаційних машин і банків пам’яті. Він, власне, констатує існування державних міжконтинентальних і міжпланетних мереж.
Google. У романі «Магеланова хмара» (1955 рік) Лем передбачає реальність, в якій у всіх людей буде швидкий доступ до гігантської бази даних, яку він називає тріоновою бібліотекою. Тріони – це такі собі крихітні кварцові кристалики, які працюють як сучасні флешки.
Смартфони. Теж у «Магелановій хмарі» Лем говорить про невидиму мережу. Каже, що будучи чи в Австралії, чи на Місяці, можна виймати кишеньковий приймач і викликати центральну тріонову бібліотеку. Лем писав це у ті часи, коли середньостатистичний комп’ютер був розміром із гігантську кімнату! Отже розуміємо, наскільки він передбачив «мініатюризацію».
Дещо пізніше, у «Кіберіаді» (1966 рік), Лем пише про нейронний пил і про електронного барда – самоорганізовані, розміром із піщинку, комп’ютери. Згадаймо це, коли тепер говоримо про нанотехнології і про експериментальні програми для складання віршів чи написання музики. Ми зараз знаємо про їхнє існування. Лем писав про усе це в 1960-х роках!
Віртуальна реальність. В «Сумі технології» (1964 рік) Лем описує фантоматичний генератор, спроможний створювати альтернативну реальність.
«Футурологічний конгрес» (твір 1971 року) – тут йде мова про матрицю, про безпосередній вплив на мозок за допомогою хімічних субстанцій.
Роман Лема «Голос Господа». Дозволю собі з нього коротку цитату: «Значущий факт тоне в повені фальсифікатів, а голос істини в оглушливому гаморі. І хоча він звучить свобідно, почути його не можна. Розвиток інформаційної техніки призвів лише до того, що найліпше чути лише тріскучий голос, хай навіть і найбрехливіший і найоблудніший». Це те, про що ми багато говоримо в останні роки. Це про постправду! Лем пише це в ті роки, коли не було ні соціальних мереж, ні тієї лавини фейкових новин, з якою ми стикаємося зараз.
Трансгуманізм. Лемова п’єса 1955 року «Чи існуєте, ви, містере Джонс?». Тут ідеться про правовий статус людини, чиє тіло і органи, в тому числі мозок, у результаті численних операцій практично повністю складається з протезів. Компанія, яка фінансувала лікування, подає на цього персонажа в суд, бо вважає його своєю власністю.
Біотехнології. «Зоряні щоденники Йона Тихого». Лем прогнозує завоювання технологіями людського тіла, що це, мовляв, лише справа часу. Головний герой приземляється на планеті Дихтонія, і тамтешні жителі, завдяки науці, здатні змінювати своє тіло безмежну кількість разів.
І ще один момент, на якому я завершу (щодо тематики Лемових пророцтв): клонування. У 2001 році, вже на схилі своїх років, Лем давав інтерв’ю журналістам «Дзеркала тижня», в якому висловив свою позицію щодо клонування. Напевно, не тільки у цьому інтерв’ю, а й в інших ситуаціях він говорив, що може вважати цілком прийнятним клонування тварин. Однак щодо клонування людини у Лема була зовсім інша думка. «Буде абсолютно абсурдно, якщо знайдеться ідіот, який ступить на цей шлях». Таке вельми критичне висловлювання. І це при тому, що в «Солярісі» загибла кохана з’являється знову, він відправляє її у космос, а вона знову повертається, з’являється на космічній станції. І вона у Лема може прочитуватися як клон тієї земної жінки. Лем вказує нам на можливість такого повторення, такого клонування. Але, тим не менше, коли заходить мова про таку реальну можливість, його думка є вкрай критичною.
Отже, з одного боку, ми можемо констатувати геніальні вміння Лема випередити час, але, з іншого боку, він дуже скептичний і критичний щодо безмежного розгортання людських можливостей. Лем закликає до більшої обережності. І ми можемо відзначити, що він на боці Блеза Паскаля, якого згадує у своїх і художніх, і публіцистичних творах. Паскаля, який завжди закликав до стримуючих моментів і до певного самообмеження людського розуму.
Кадри із фільму "Соляріс", зрежисованого Тарковським
Насамкінець кілька тез щодо «Соляріса». Річ у тім, що цьому творові, який є особливим, пощастило найбільше. Ми можемо сказати про своєрідну міфологію «Соляріса», про те, що це – чи не єдиний твір, за яким були створені опера, балет, симфонія, який мав дві екранізації, створені у дуже різний час і в дуже різних країнах. Це два напрочуд різні прочитання «Соляріса», і вони обидва однаково були неприйнятними для Станіслава Лема. Автор дуже довго сперечався з Тарковським, і ці дебати закінчилися реплікою Лема «Ви – дурень!» і припиненням спілкування. Хоча Лем відзначав, що Тарковський – геніальний режисер, який створив власний твір. Тобто що це окрема реальність, окремішня, створена генієм Тарковського, сутність.
Так само, вже на схилі його років, коли Лему було понад 80 років, американці вирішили знімати «Соляріс». Лем розумів, що для Голівуду є дуже важливою love-story, і що саме цей аспект роману буде розвинуто найбільше, і що не буде серйозної прив’язаності до тексту. В цій екранізації теж багато іншого, чим Лем також був незадоволений.
Джордж Клуні у "Солярісі", знятому Стівеном Содербергом
Та попри все, тут дивовижна історія: «Соляріс» – це той твір, який, так би мовити, «попав у точку», це дуже точна Лемова спроба. Якщо кажуть, наприклад, що Сервантес – це автор «Дон Кіхота», Стендаль – автор «Червоного і чорного», то я би наважився сказати, що Лем – це автор Соляріса. При цьому «Соляріс», як на мене, це не стільки наукова фантастика, скільки філософія. Думки дослідників розходяться: хтось вважає це науковою фантастикою, хтось – психологією. Я ж схильний вважати цю річ саме філософським текстом.
В «Солярісі» ми бачимо глибинні філософські проблеми, які постають на порядок денний: зіштовхування людини з невідомим, бажання проникнути в таємницю чогось абсолютно не-людського, розширити свої власні людські межі. Лем дуже добре схоплює оці моменти абсолютизації людського. Ми все хочемо завоювати, розширити свої впливи. Втім, для Лема як особистості це далеко не основне, радше навпаки. Океан Солярису виявляє в людині її найбільш ниці сторони. Ми бачимо двійників, оцих гомункулюсів, цю велетенську потворну дитину та інших персонажів, які з’являються як результат земного минулого героїв. І коли герої намагаються піддати Океан рентґенівському опроміненню, ми бачимо, з наскільки неподоланною перешкодою вони стикаються, наскільки ми психоаналітично виявляємо їхні «скелети в шафах», ми виявляємо щось потворне в них самих… Тобто люди долають велетенські відстані, йдуть на серйозні жертви, піддаються значним випробуванням, аби знайти контакт з невідомим, а натомість знаходять… самих себе.
