Лялька, людина, Львів

У спекотні перші три дні липня Львів приймав гостей та учасників ІІ Міжнародного фестивалю театрів ляльок «І люди, і ляльки». Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» (директор – Олексій Кравчук) разом з міською та обласною радами впевнено зміцнюють нову платформу професійного спілкування лялькарів, даруючи не надто активному поки що львівському глядачеві можливість зустрічі із справжнім дивом.

Олексій Кравчук

Організатори фестивалю поставили собі на меті презентувати мистецтво театру ляльки таким, яким воно має і може бути: парадоксальним, філософським, поетичним, радісним, ніжним, людяним, безкінечно вигадливим. Звісно, не всі 22 вистави колективів з України, Литви, Білорусі та Грузії були у цьому сенсі показовими, однак кожний день мав своїх беззаперечних лідерів. 

Заглядаючи в обличчя смерті

Лише вдруге – і лише завдяки цьому фестивалю – приїздять до Львова зі своїми виставами імениті харків’янки: режисер Оксана Дмитрієва та сценограф Наталя Денисова. Цього разу вони показали роботи, здійснені зі студентами Харківського національного університету мистецтв ім. І. Котляревського. «Антігона» Софокла та «Матінка Кураж» Б. Брехта – приклади справжнього авторського театру, де людина та її навколишній предметний світ проходять жорсткий добір, перш ніж опинитися перед глядачем у цілком новій, перетвореній мистецькій якості. Звернімо увагу на вибір драматургії – зрозуміємо, що болить сьогодні митцям зі Сходу України. Пісок, вогонь, дерево, метал, солдатські берці і шоломи, сучасні горнятка китайського виробництва та поношені жіночі червоні мешти, еластичні стрічки та велетенські полотна тканин, списи, маски, пісочні годинники, гасові ліхтарі і ще багато-багато інших – принципово автентичних – речей стають справжніми акторами у епічному театрі життя й смерті, у той час як людина перетворюється на іграшку, предмет, непотріб у руках влади та історії.

«Матінка Кураж», Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського 

Кожна з вистав, по-своєму моделюючи і досліджуючи стосунки людини і світу, простору й знаку, актора й предмета, кричала про це. Як і про те, що кожен з нас завжди має вибір: ось спалахує живим вогнем паперовий палац царя Креонта, Антігона всупереч усім заборонам засипає піском фігурку загиблого брата, німа Катрін відчайдушно б’є малесенькими ляльковими ручками у велике відро-барабан, щоб врятувати від смерті мешканців сонного містечка, її ж матінка, поховавши  трійко дітей, знову поспішає уздовж лінії фронту на торг: «Війна не буде чекати!». В якийсь момент брехтівського спектаклю гострота сценічної інтонації досягає такої сили, що здається – ось-ось з іграшкового фургона маркітантки, котра мріє лише про те, аби війна тривала якнайдовше, посипляться впізнавані цукерки… Однак нічого такого не стається: постановники та виконавці не прагнуть відкритої публіцистики. Тендітні жінки-мисткині та юні, але навдивовижу майстерні виконавці, по-чоловічому мужньо, і по-дорослому рішуче заглядають крізь дзеркало сцени в обличчя смерті. Разом з ними ми бачимо там страх, цинізм, брутальність, нестихаючий біль, але й здатність опиратись злу, війні, безвиході, відвагу залишатись людиною – також.   

«Ілюзія дійсності», Театр маріонеток  «Мрії Марії», Харків

Розмовляючи з Богом

Справжній фестиваль у фестивалі – три сценічні версії «Оскара та Рожевої Пані» Е. Е. Шмітта, показані театральними колективами з Харкова, Києва та Львова.  Різні прочитання не конкурували, а радше доповнювали одне одного, доводячи, що майстерно складена автором, безвідмовно зворушлива та беззаперечно повчальна історія хворого хлопчика, котрий, помираючи, відкриває для себе Бога, має безліч трактувань. Актриса Майя Струннікова (режисер – Антон Меженін, Харківський Відкритий Театр) оповідала історію блискавично, без жодних пристосувань перевтілюючись в персонажів твору: слабнучого Оскара, літню Рожеву Пані, безпорадних батьків, невеселого лікаря Дюссельдорфа, блакитношкіру дівчинку Пеггі Блу, товстуна Поп-корна. Хлопчакувата завзятість, психологічні злами, відчайдушні виплески енергії, поступова втома, нетутешній мудрий спокій: її «Оскар» – це віртуозне лицедійство та глибоко особиста сповідь водночас, збудовані на великій внутрішній силі та яскравій індивідуальності актриси.

«Оскар і Рожева пані», Харківський Відкритий Театр

А от добре знана львів'янам вистава Першого українського театру для дітей та юнацтва (режисер – Олексій Кравчук, простір і костюми – Дарія Зав'ялова, пластика – Нінель Зберя, проекція і світло – Володимир Стецькович) не передбачає гри як такої. Актриси Олена Крилова та Леся Шкап’як радше медитують, артикулюючи авторський текст, співаючи авторські пісні, читаючи поезію, легко змінюючи ролі та персонажів. Сидячи поруч на сцені, ми спільно з ними проживаємо шматок такого реального й нереального водночас життя, щоб врешті-решт, коли раптом за спиною відкриється завіса і розімкнуться візуальні та смислові горизонти,  усвідомити: Бог – це Любов.

«Оскар та Рожева Пані», Перший український театр для дітей та юнацтва, Львів

Звісно, і третя вистава – про те ж. Хоча постановники Київського муніципального академічного театру ляльок (режисер – Михайло Урицький, сценографія – Ольга Філончук) обирають свій шлях. Теоретично та практично безмежні можливості ляльки тут отримують ще й дивовижно етичний вимір: нежива матерія сконструйованого театрального персонажа зосереджує на собі увесь біль історії, залишаючи безкінечний простір для роздумів, внутрішньої свободи глядача й актора. Три білі екрани легко рухаються сценою, перетворюючись на підвіконня лікарняної палати, стіну каплички, двері до помешкання Рожевої Пані. Лікарняне ліжечко теж зазнає безліч дієвих трансформацій – разом із його маленьким господарем, котрий за останні дванадцять днів свого земного шляху проживає 120 років життя з усіма радощами та клопотами юної-дорослої-зрілої-старої людини.

«Оскар та Рожева Пані», Київський муніципальний академічний театр ляльок 

Сповнене драматичної напруги, міцно замкнене виконавцями енергетичне коло актор-лялька-глядач-актор мов блискавку «притягує» пісні Земфіри, звучання яких доводить емоційний градус вистави до майже нестерпного краю. Його можна подолати тільки ще потужнішою силою любові: проникливі сцени Оскара й Пеггі Блу, вирішені режисером і зіграні молодим акторським дуетом (Ігор Федірко, Юлія Шаповал) щемно, світло, мудро, повертають нам, дорослим, зраджену не раз пам’ять про первісну чистоту людського світу, про незайману дитинність наших потомлених, постарілих душ. Майже взаємовиключні сили взаємодіють у виставі «на розрив аорти»: чим ближче до смерті герой оповіді, тим світлішою, прозорішою вона стає. У руках молодого актора «яйцеголовий» полисілий хлопчик, спілкуючись з Богом, люблячи і страждаючи,  визнаючи свої провини і радіючи світу, насправді приймає на себе всі наші сумніви, помилки, страхи. Можливо, ще й тому, а не лише за сюжетом – він помирає? І кожного разу, коли ляльковий герой знесилено засинає у ліжечку, дбайливо поправивши ковдру та підбивши подушку, актор договорює його думки, побажання, мрії, звернені до Всевишнього. Саме так: уклавши ляльку спати, театр тихо розмовляє з людиною про сенс її буття.    

Радіючи життю

І все ж незамінна робота театру ляльок – оповідати веселі історії та казки, викликати посмішки та дарувати зустрічі із добрими дивами. На фестивалі цю місію з честю виконували різні за жанром, типами ляльок, віковим цензом глядачів і навіть мистецькими якостями вистави: «Ілюзія дійсності» (Театр маріонеток «Мрії Марії», Харків), «Хохлик» С. Ковальова (Івано-Франківський академічний театр ім. М. Підгірянки), «Пригоди Саламурі» Д. Тедорадзе (Батумський державний театр ляльок та юного глядача, Грузія) та інші. 

«Пригоди Саламурі», Батумський державний театр ляльок та юного глядача, Грузія 

Учасників фестивалю можна було зустріти і у Львівському палаці мистецтв на виставці «Тіні забутих предків». З особливим світом цієї мистецької акції  дивовижно резонували кілька вистав самих лялькарів: «Стара вітряниця» за Г. Х. Андерсеном з її подільською автентикою (режисер та сценограф Сергій Брижань, Хмельницький академічний театр ляльок); «Дві сестрички на кінцях містка», де вишукано переплетено японські та литовські народні оповіді, традиційну ужиткову та музичну культури (режисер – Саулє Дегутіте, Настільный театр, Литва). Як не згадати і про «Ріка… Життя…» Н. Сікачина за мотивами біографії і творчості Олександра Довженка (режисер – Олександр Ковшун, сценографія – Ольга Філончук, Чернігівський академічний театр ляльок), де довжелезною блакитною смугою «розливалась» у зал зачарована Десна і жовтобока груша, мов причастя, освячувала простір дідової хати-човна...

«Хохлик», Івано-Франківський академічний театр ім. М. Підгірянки

Прикметно, що львівські театри, окрім згаданої вже «Оскар та Рожева Пані», були представлені роботами молодих митців: це «Білосніжка» за мотивами казки братів Грімм (режисерський дебют актриси Львівського драматичного театру ім. Лесі України Анни Єпатко) та вистава господарів фестивалю «Снігова королева» Є. Шварца (режисер Роман Козак).

Три дні, три театральні майданчики, понад двадцять вистав не залишали навіть найпрудкішому глядачеві можливості побачити все. Подейкували, мовляв з  Високого Замку було добре видно розжарену від сотень ніг пішохідну трасу Фредра-Курбаса-Городоцька, де розташовані муніципальні театри, що гостили фестиваль… Хочеться подякувати організаторам: за некондиціоновані і переповнені до задухи – а часом і  напівпорожні, на жаль, – зали, за виснажливу втому і збиті ноги, за червоні очі і купу мокрих хустинок через неможливість не плакати щодня з радості, суму, розчулення, захоплення; і навіть за випадково включений «на обігрів» кондиціонер. Знаєте чому? Бо коли всього цього не помічаєш, дихаючи в такт із дивовижним світом ляльок і людей – це і є справжнісіньке свято!      

«Ріка… Життя…», Чернігівський академічний театр ляльок

P.S. Насправді настрій лялькарів був зовсім не святковим: вже від осені цього року відповідно до нового Закону всі кадрові рішення у театрах прийматимуть директори. Адміністративні керівники відтепер підписуватимуть (або не підписуватимуть) контракт з митцями, а отже, визначатимуть на свій смак та подобу творче обличчя театрів. Здається, режисери, художники, композитори, актори, увесь цей неозоро-тендітний світ театру завис і колишеться на тоненькій ниточці. В руках Карабаса Барабаса? Вже незабаром побачимо.

ФОТО: Володимир Підцерковний