Зачіпати за живе

Відомий режисер-лялькар Михайло Урицький віднедавна на тривалий час затримується у Львові – ставить у Театрі естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» виставу Еріка-Емманюеля Шмітта «Діти Ноя».

 

Варто додати, що у доробку Майстра, досвідченого практика і ґрунтовного теоретика, викладача Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, лауреата багатьох міжнародних театральних фестивалів і премій  – понад півсотні вистав у столиці України і не тільки.

 

Постановку Урицького у Київському театрі ляльок «Оскар, або Рожева пані» за щойно згаданим Шміттом, за підсумками «Київської пекторалі», визнали кращою виставою 2015 року, а постановника – кращим режисером.   

 

Про лялькові вистави для дорослих, про Емманюеля Шмітта, Шекспіра та Андерсена, а ще – про «Чумацький шлях», контрактну систему у театрах та любов до української мови – далі у розмові з режисером.

 

Режисер Михайло Урицький.

 

–  Нам усім звикло, що ляльковий театр – дитяча прерогатива. Але є в Україні кілька людей, котрі розвивають сферу лялькових вистав для дорослих. Ви – серед найактивніших…

 

– Ляльковий театр для дітей – це з легкої руки Сергія Образцова. А взагалі-то це не так. Давньогрецька трагедія починалася з театру ляльок. 

 

– Це ви зараз говорите про людей «підкутих», підготовлених. А щодо розуміння пересічного споживача лялькових театрів, то якраз так, як я кажу, і є. Ляльковий театр – для дітей. Ну погодьтеся!  

 

– Так, у нас чомусь така хибна думка, що ляльковий театр – суто дитячий. Відповідно – лялькові вистави – суто дитячі. Але ж можна робити все!  І дуже важко привчити глядача до цього…

 

– Про що і йдеться!

 

– Колись я вчився і працював у Харківському театрі ляльок, і там була історія, коли упродовж п’ятдесяти років ішли вистави для дорослих. І часто на виставу для дорослих неможливо було купити квитки.

 

– А що показували?

 

– І Швейка, і «Божественну комедію», і «Прекрасну Галатею», і «Чортів млин», і «Четвертый позвонок». І зараз там чудова історія з виставами, бо Оксана Дмітрієва робить неймовірні речі! А в нас на загал так сталося тому, що наш глядач забув, що театр ляльок – це передусім театр. Це моя особиста думка. Я вважаю, що не може бути театру опери, балету чи ляльок. Театр або є, або його нема. А щодо іншого, то йдеться про засоби, які використовують у театрі. Отже, ляльки – це засіб, це виразність така. І нам зараз знову потрібно привчати дорослого глядача до ляльок. У цьому плані дуже добру справу робить директор львівського театру «І люди, і ляльки» Олекса Кравчук.

 

 

 

– Назвіть, будь ласка, ваш «дорослий» доробок… Знаю, що ставили «Оскара і Рожеву пані» Шмітта, де показували дванадцять щирих, щемливих і кумедних листів невиліковно хворого хлопчика… Що ще?

 

– Також двічі ставив Шекспіра. Одна вистава була за сонетами, друга – «Сон літньої ночі».

 

Вистава «Оскар і Рожева пані». Режисер Михайло Урицький.

 

– Стосовно «Оскара».  Знаю, що не відразу пішла доросла публіка на цю виставу.

 

– Нам допомогло «сарафанне радіо». (Сміється).

 

– А скільки таке радіо працювало, щоби?..

 

– Півтора, а може, й два роки.

 

– Потрібно ж було мати терпіння, щоби грати у напівпорожній, а то й порожній залі.

 

– Спочатку воно, звісно, ображало. А потім ми сказали собі, що гратимемо навіть для одного глядача, бо це – наша повага для людини, яка прийшла до нас на виставу.

 

 – Зараз ви приїхали до Львова, щоби ставити «Діти Ноя» Шмітта. Додам, що у Львові Шмітт – на видноті, бо є його постановки і в Першому театрі («Оскар»), і в Театрі Заньковецької «Фредерік». Поясніть мені, що є такого в Шмітті, що його доволі часто ставлять?

 

– «Оскар» і «Діти Ноя» – з одного циклу «Невидимі». Це невеликі твори, які Шмітт називає романами. І я розумію, чому. Тому що на декількох сторінках – сага, ціле життя. Тому й роман. Цикл «Невидимі» приваблює мене тим, що він – про дуже складні речі, і про ці складності Шмітт говорить дуже просто, з гумором, легко. Це нібито в якомусь сенсі – розважальна література, але після того, як ти легко це прочитаєш, кілька ночей не спиш. «Оскар і Рожева пані» – розповідь про те, яке прекрасне життя і як ми маємо його цінувати.

 

Начерк до вистави  «Діти Ноя» за Шміттом, прем'єра якої запланована на 11 квітня. Режисер Михайло Урицький. Художниця Уляна Кульчицька.

 

«Діти Ноя» – це історія про Голокост. Хоча в загальному сенсі – навіть не про Голокост. Ми зараз проговорюємо у театрі «І люди, і ляльки», про що ставимо виставу. А ставимо – про спасіння. У глобальному сенсі – спасіння себе, спасіння людства, спасіння народу під час війни. І спасіння своєї душі. І принагідно скажу, за що я люблю Шекспіра. (Сміється). Тому що будь-який твір Шекспіра – про все! «Короля Ліра» можна ставити як виставу про дурня-батька, про невдячних дітей, про недолугу владу, про що завгодно. Те саме – Шмітт, з якого обираєш те, що тобі важливо. І коли є оті шари непрості, можна у них закопуватися і відкривати шар за шаром.

 

– Не всі глядачі обізнати з матеріалом, котрий ідуть дивитися. Крім того, письменник у творі закладає свої сенси, сценарист – свої, режисер – свої, а про акторів годі говорити, бо що не вистава, то нові сенси. На вашу думку, треба читати твір перед тим, як ідеш на виставу? Чи варто сприймати таким, як його подають режисер і актори?

 

– На мою думку, доречно читати. Але ж ми розуміємо, що більшість цього не робитиме. А театр – це така річ, яка має бути зрозумілою тут і зараз. Тому ми можемо грати на смаки публіки, але відриватися ми теж не можемо. Абсолютно відриватися. Маємо бути попереду на кілька кроків, водночас маємо бути зрозумілі для публіки. Тому все ж таки я не хочу ставити ребуси-загадки для глядачів.

 

– Але ж це ваше особисте ставлення до постановок?

 

– Так. Моє особисте. Ребусів я не хочу – я хочу зачіпати за живе. Хочу, щоби я і моя вистава спричинювали емоції. Тут і зараз.

 

Начерк до вистави  «Діти Ноя». Режисер Михайло Урицький. Художниця Уляна Кульчицька.

 

 – Театр загалом – це дуже умовне мистецтво. Ляльковий, та ще й для дорослих, – це ще додаткові умовності. То в який спосіб, якими засобами за стількох умовностей долаєте оті бар'єри?

 

– Погоджуюся. Лялька – це умовність, знак, символ, метафора, які мають бути зрозумілими глядачеві. Щодо дітей, то лялька – незвичний для неї образ. До речі, я вперше працюю з молодою талановитою художницею Уляною Кульчицькою, і, можливо, навіть для мене дуже сміливо те, що вона запропонувала.

 

– Але ж ви погодилися.

 

– Так. Я опанував себе. І думаю, що молодь – просунутіша за наше покоління, міркує іншими категоріями, і я хочу підтягуватися до них. Це своєрідний спротив з мого боку, але я долаю його. Думаю, що для глядача це теж буде досить несподівано – ляльки і та історія, що ми її показуватимемо. Театр – візуальне мистецтво. Що бачу – то бачу. Але те, що бачу, ще й відчуваю. Ми на першому курсі робимо зі студентами імпровізацію руками. Сьогодні я робив те саме з професійними акторами. Знаєте, в чому різниця? Студенти намагаються взяти кількістю і різноманітністю рухів, а актори – змістом, емоцією. Тобто є максимум виразності за мінімуму виразних засобів.    

 

Вистава «Дюймовочка» за казкою Андерсена. Режисер Михайло Урицький.

 

– Чи знаєте, скільки в Україні режисерів вашого, ляльково-дорослого, профілю?

 

– Володимир Підцерковний, Олексій Кравчук, Сергій Брижань, Микола Лапунов, Ігор Федірко… Зараз починається потроху.

 

– Але ж все одно вас – обмежене число! Чому? І чи це не пов’язано, припустимо, зі скрутою у репертуарі?

 

– Ні! З репертуаром – жодної скрути, бо все, що можна поставити на сцені, можна поставити й у ляльковому театрі.

 

– А що в репертуарі колег?

 

– Наприклад, Федірко поставив чудову виставу «Кайдашева сім'я». Зараз робить «Ромео і Джульєтту». В Миколаєві йде «Ханума». Я в Миколаєві ставитиму «Ревізора».

 

Вистава «Кайдашева сім'я» за повістю Івана Нечуй-Левицького. Режисер Ігор Федірко.

 

– Основна ваша робота зараз яка?

 

– Викладацька. І також працюю в театрах за гостьовими контрактами.

 

– Хочу  спитати про ваше ставлення до контрактної системи. Бо в нас в тому плані – гаряче. Знаю, що й ви пережили цей момент (Урицького звільнили з Київського муніципального театру ляльок. – Т.К.)…

 

– Так, пережив! І цей момент був дуже неприємний. На мою думку, контрактна система – украй необхідна. Причому доречно говорити про контракт, а не про строковий трудовий договір. Не може такого бути, щоби директор – художній керівник мав необмежені, феодальні повноваження. А вони зараз – феодальні! У нас сенс контрактної системи зведений до того, щоби бути лояльним до директора  художнього керівника, і це – запорука того, що ти працюватимеш в театрі.  Ця контрактна система розрахована на абсолютно порядних, абсолютно талановитих керівників. І такі керівники, на щастя, є. Вони живуть долею свого театру. Але будь-який закон повинен мати запобіжники. У контракті повинні бути прописані не тільки обов’язки – права теж. А права людини – не за тарифною сіткою отримувати зарплату, а стільки, скільки ти коштуєш. Тобто в контракті мають бути прописані кількість вистав, в яких грають актори, додаткові репетиції, гастролі, творчі відпустки, бо колись треба і навчатися, треба щось читати, дивитися, кудись їздити. От, на щастя, маю тепер можливість їздити за кордон подивитися якусь виставу… Тобто наміри впровадження контрактів – добрі, але вона не продумана до кінця. Тому, повторю, закон України «Про театри і театральну справу» авторства Ірини Подоляк, поза сумнівом, був необхідний і мав би поліпшити ситуацію у творчих колективах, але через недосконалість, непродуманість призвів до проблем. І станом на нині наші контракти – це рабовласницька система. А щоби вдосконалити контрактну систему, потрібно радитися з людьми, котрі працюють у театрах. Ситуацію потрібно вивчати й оцінювати не з чиновного крісла. А зсередини театру.

 

Вистава «Принцеса на даху» за твором Еленор Фарджон. Режисер Михайло Урицький.

 

– Останнім часом доволі часто стикаюся з тим, що неможливо розмістити ґрунтовного матеріалу стосовно культури і мистецтва, і в тім числі – театрального життя, у засобах масової інформації, які вже не один рік «загострені» на політику і скандали, а ще – кримінальну хроніку і всяке-різне до неї дотичне. І? Що далі?

 

– Зараз я чую такі думки, що в Україні нема театральної критики, нема театральних видань… Критики є і вони – чудові, але їхні рецензії ніхто не хоче друкувати. Звісно, я можу підійти, приміром, до Сергія Васильєва і запитати його враження про свою виставу. Чи до Майї Гарбузюк. Чи до Ірини Чужинової. Наші видання театральні закрили, а святе місце ж порожнім не буває…  Тому це перетікає в Інтернет, у блогерство. І це теж вихід з положення, бо там – широка аудиторія. Шкода, що не спеціалізована.

 

– Принагідно запитаю, яка ситуація з ляльковим театром для дорослих за кордоном?

 

– Краще, ніж у нас.

 

– Там традиція відновилася чи не ламалася?

 

– Не ламалася через коліно, як у нас. І зрозумійте мене правильно. Я нічого поганого про систему Образцова не можу сказати. Вона на свій час була прогресивною. Але тоді було розуміння, що на дітях легше заробляти. І перестали докладати зусиль, щоби займатися мистецтвом лялькового театру для дорослих. І ляльки для дітей, і ляльки для дорослих – важлива справа. Можливо навіть, що ляльковий театр для малечі й важливіший, бо це перший театр, до якого приходить глядач. Зверніть увагу: я не говорю «дитина» – говорю «глядач». І це перша сходинка – і до драматичного театру, і до театру опери та балету.

 

Повертаючись до вашого питання щодо лялькових театрів за кордоном…Наприклад, минулого року я бачив у Вроцлаві виставу «Буря» за мотивамип’єси Шекспіра. На афіші було зазначено, що це постановка для дітей п’яти років.

 

– І як воно? Купюри ж, напевно, робили?

 

– Чудова вистава! Так, вони адаптували постановку для дітей. Перенесли дію в космос, але Шекспір з його глибоким и думками і неймовірним сприйняттям світу у виставі залишився, й оце мені дуже сподобалося!

 

Вистава «Стійкий олов'яний солдатик» за казкою Андерсена. Режисер Михайло Урицький.

 

– У Львові ви вперше ставите?

 

 – Так. Але Олексія Кравчука знаю давно – разом вчилися у Харкові, в Інституті мистецтв імені Котляревського. Ми однокурсники. Олексій закінчував драму, а вже потім, через багато років,  прийшов у театр ляльок, а я отримав диплом «Актор театру ляльок».

 

– А-а-а! Тобто ви в нас – лялькар з лялькарів!

 

– Можна і так сказати! (Сміється). Я дуже довго працював актором у театрі ляльок. А вже потім вчився на режисера в Київському університеті ім. Карпенка-Карого. Я від самого початку мріяв про цю професію, ще 17-літнім. Поїхав тоді до Москви. А мене не пускали навіть на консультації, бо були вікові обмеження – на режисуру брали після армії. Поїхав до Харкова і збрехав, що мені двадцять, а у відповідь почув: «От коли тобі буде сорок, тоді приїдеш вступати, бо режисура – це професія другої половини життя». Так воно, зрештою, і сталося –  я отримав режисерську професію вже сорокарічним. А раніше ця професія мене до себе не пускала. І думаю, що правильно не пускала. Бо режисер – це життєвий досвід, вміння контактувати з людьми. Я зараз своїм студентам говорю: «Щоби бути  режисером, треба мати три яскраві риси: неймовірну фантазію, художній смак і комунікабельність. І як бонус треба мати інтелект». І також варто пам'ятати про те, що можна набути досвід, розвинути художній смак і фантазію, але якщо не вмієш працювати, то нічого не вийде. Бо режисура – це важка праця.

 

– Не лічили,  скільки у доробку поставлених вистав – разом, для дітей і для дорослих?

 

– Ні, не рахував.

 

– Чому?

 

– Мені це нецікаво. (Сміється). До мого ювілею зробили у Вікіпедії сторінку. А я про це не знав, поки мені не сказали. Тоді подивився і дуже здивувався, бо кількість зазначених там вистав – велика!

 

Вистава «Чарівна скрипка». Режисер Михайло Урицький.

 

– Як, до речі, критики відгукуються на ваші постановки? Завжди схвалюють?

 

– Знаєте, я намагаюся жити за Пушкіним. «Хулу и похвалу приемли равнодушно и не оспаривай глупца». (Сміється). Похвалу мені легше сприймати, огуду – важче, тим паче від «глупца». Але розумну критику дуже хочеться послухати. Театральний критик – це та людина, яка може розказати мені про виставу більше, ніж я сам про неї знаю, розкрити у ній такі шари, про які я, інтуїтивно щось роблячи, навіть і не здогадуюся. І якщо мені щось зауважать, на чомусь закцентують, то я завжди за це подякую.

 

– А як ставитеся до акторів? Як суворий наставник, як друг?..

 

– Вони – мої співтворці.

 

– А якщо вони не підтримують вашої концепції, не слухаються?

 

– Тоді я з ними не працюватиму.

 

– Але ж трапляються випадки, коли нема взаєморозуміння?..

 

–Тут, у Львові, відразу ж, ще до початку роботи, я сказав акторам: «Не хочу бути постановником – хочу бути творцем. І хочу, щоби ви були моїми співтворцями. Хочу, щоби те, що народжуватиметься, було не моїм, а нашим». Я не приходжу до акторів з порожніми руками – у мене є концепція. Розповідаю, на чому хочу зосередитися, на чому хочу акцентуватися, як бачу той чи інший образ. А вони можуть зі мною сперечатися, висловлювати власне бачення. Ми маємо прийти до спільного знаменника. І зараз ми утворили спільну групу і працюємо над виставою всі – хтось знайшов музику, хтось – цікаві історичні факти… Тобто всі працюють на виставу. І мені дуже подобається, коли нема споживацького ставлення до режисера. Нема такого: «Ви мені скажіть, що зробити, і я зроблю». 

 

Вистава «Снігова квітка» за казкою Сергія Козлова. Режисер Михайло Урицький.

 

– А не хочеться самому виходити на сцену?

 

– Ні! (Сміється). Награвся! І я вже перестав робити режисерський показ, бо вже не володію на всі 100% акторською майстерністю. Боюся показатися не дуже компетентним у цьому питанні.

 

– Що в планах? Хай далеких, але дуже бажаних?

 

– У кожного режисера – свій цвинтар ідей. (Сміється). І дуже не хочеться, щоби ті ідеї на цвинтарі залишилися… Я люблю Андерсена. Обожнюю! Буду ставити і казку Андерсена, і, можливо, роман автобіографічний. Також обожнюю Шекспіра, дуже люблю Брехта, хочу поставити «Мертві душі» Гоголя… Хочу звернутися до казок, але… Мені хочеться показати красиву, романтичну Україну – не шароварну, як у нас звикли за Радянського Союзу. Ми, приміром, зробили зі студентами чудову виставу «Чумацький шлях».

 

– А хто автори?

 

– Ірина Уварова і Сергій Брижань.  Ірина – не просто художник, вона – філософ театру ляльок. Це була її  ідея – зробити таку красиву легенду. Сергій Єфремов мав поставити цю п’єсу у Львівському театрі ляльок. Це було років із тридцять тому. І п’єсу тут загубили. А потім Сергій Брижань поновив сценарій. На жаль, ця п’єса була поставлена лише раз – у Хмельницькому театрі (Сергієм Єфремовим). А коли мені захотілося як дипломну роботу зробити зі студентами суто український матеріал, то поставив саме «Чумацький шлях», і це щастя з таким матеріалом працювати! Зараз шукаю щось схоже. Хочеться.

 

– Маю зробити вам  комплімент – ви дуже добре володієте українською мовою, хоча точно знаю, що виховувалися не в україномовному оточенні…

 

– Я кримчанин. До сорока років геть не володів українською мовою. І коли переїхав до Києва і почав працювати в інституті, то, напевно, був єдиним викладачем на нашій кафедрі, хто спілкувався зі студентами українською.  Це попервах виглядало дуже смішно, і я просив: «Виправляйте мене, будь ласка!»…

 

– Хочу дещо з'ясувати. В Києві ж ніхто нікому не дорікає за спілкування російською. Це я точно знаю! То що означає ваша українська: патріотизм, законослухняність?..

 

– Ні! Патріотизм і законослухняність – загальні слова, які я не дуже люблю. Згадаймо відому фразу: «Патріотизм – останній прихисток негідника». Можливо, моя інтуїція підказала мені, що я цього хочу. Мені цього захотілося! Зрештою, що більше мов знає людина, то вище її культурний рівень. Ти не знатимеш культури, якщо не розумітимеш мови. І це не стосується тільки української мови. Інших – також!

 

Режисер Михайло Урицький навчався разом із "курбасівцями" Олексою Кравчуком та Олегом Стефаном.

 

– Чим підсумуємо розмову?

 

– Освідченням Львову! Тут – неймовірна атмосфера! Тут пахне кавою і… інтелігентністю. Своєрідною інтелігентністю. Вона відрізняється від київської, харківської, всіх інших! Хороше місто! Красиве! Тут живуть неймовірно талановиті люди, яких я дуже люблю. Ми вчилися разом з Олексою Кравчуком. Також – з Олегом Стефаном (донедавна – актор львівського Театру Курбаса, тепер – актор київського Театру на лівому березі. – Т.К.), з яким навіть жили в одній кімнаті в гуртожитку. Товаришуємо багато років. З одного боку, я тішуся з того, що Олег переїхав до Києва, з другого – трохи сумую. Хоча він обіцяв Львова не полишати… І ще хочу сказати про ваш Театр Курбаса – там особлива атмосфера. І більше ніде такої атмосфери нема!

 

 

Розмовляла Тетяна Козирєва.

 

Фото: відкриті джерела.

 

25.02.2020