«Фредерік, або Бульвар злочинів» Е. - Е. Шмітта на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові
Неймовірна гра любові між головними героями, оповита злагодженістю ансамблевої гри всієї акторської залоги у театральній виставі, що запам'ятовується костюмами і декораціями. Саме таким вийшов новий «Фредерік, або Бульвар злочинів» на заньківчанській сцені у постановці Олексія Кравчука. Режисер зумів передати конфлікт між персонажами, а сама фабула заінтригувала розв'язкою і ще довго не відпускала мене ефектом незавершеності.
П’єса «Фредерік, або Бульвар злочинів» Еріка-Емманюеля Шмітта, відомого письменника, драматурга, філософа ХХ століття, сьогодні цікава не тільки для України, а й для всієї Європи. Постановка відкриває нам історію одного з видатних французьких акторів. Твір «Фредерік…» про легендарного французького актора XIX століття Фредеріка Леметра (1800-1876). Фредерік Леметр, або «Великий Фредерік», як називали його сучасники, прожив бурхливе і неспокійне життя. Він виступав у виставах на сценах бульварних театрів Парижа в найрізноманітніших амплуа – від гротескно-комедійних до зворушливо-драматичних.
Вистава заньківчан пронизана темою призначення актора, який покликаний самозречено віддавати себе публіці й театру.
Для сценічної реалізації художньої концепції постановки режисер запросив молоду українську сценографку Асю Кравчук. Їй, на мою думку, вдалося знайти змістову проблему, закласти конфлікт (загостренні конструкції) у візуальному вирішенні і «незавершеність – багатозначність» (за методом Данила Лідера) – тобто три крапки, які режисер разом зі сценографом залишають на роздуми для глядача. А вже кожен домислює свій фінал та можливе продовження історії.
Сценографія вирішена у мінімалістично. Сценічний простір поділено на окремі функціональні зони: авансцена та центральна зона, що обмежена геометричною конструкцією.
У костюмах головного героя Фредеріка (Андрій Козак) та Береніки (Наталія Боймук) художниця костюмів Наталія Тарасенко передала легкість та чистоту закоханих героїв. Фредерікова сорочка білого кольору з сильно розширеними рукавами надає образу природності, легкості. Своєю чергою, ця «легкість» у костюмі визначає пластику актора. Фізичні можливості молодого виконавця зумовили візуалізацію образу в тих «особистих обставинах», в яких перебуває наш герой. Це шалене кохання до Береніки (Н. Боймук) актор передає через експресію рухів. Рух звільняє емоцію, даючи їй волю, вихід. Береніка одягнена в сукню з тканини, яка кольором і легкістю відповідає сорочці героя і підкреслює ніжність і тремтливість героїні. У костюмах інших персонажів Наталія Тарасенко трохи по-іншому застосовує колірну палітру: червоний, блакитний, жовтий, помаранчевий кольори є м’якими, але насиченими.
Отож, вистава про кохання. Однак, любов не має значення, коли справа стосується інтересів держави. Треба розуміти, що для аристократів чи владців держава була перш за все, тому одружувалися переважно не з кохання, а за державними інтересами. Женитися з любові – занадто велика розкіш. Але що забороняє боротися за своє кохання? І Фредерік бореться з несправедливістю, з театральним фальшем на сцені, за краще майбутнє у світі мистецтва і, звісно, за своє кохання. Герой чітко це передає у монологах та діалогах із представниками вищої верстви.
Фінал, як вже було зауважено, неоднозначний: три крапки. У такий спосіб постановники фокусують увагу на головній проблемі – плинності часу, боротьби життя проти смерті. Символ часу підкреслений у проекції годинника, стрілки якого час від часу крутяться у різні боки – ця метафора асоціюється з марнотою минущості та швидкоплинністю нашого життя, яке неможливо повернути навспак. Відповідальність лежить на кожному з нас, інакше…
Тут немає часу на роздуми, треба рятувати цей сірий і похмурий світ. А для цього потрібна жертовність, і актор приносить у жертву свою закоханість, зрікаючись її на користь самопосвятного служіння сцені. Це підкреслюють ще два символи на проекції: білий птах – промінь надії на можливий успіх вистави. А маски на обличчях акторів у фінальній сцені підтверджують головну тему, що сцена для артиста завжди залишається понад усе.
Підсилює емоційний вплив на глядача й музичне оформлення вистави (Сергій Рудей). Музика надає динаміки й ритму дії, розкриває психологію тієї чи іншої сцени: двоє львівських гітаристів грають разом із музикантами театрального оркестру під керівництвом Богдана Мочурада, а співають акторки Леся Бонковська та Зоряна Дибовська.
Фото: із сайту Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької
10.01.2020