Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

 

В суспільній свідомості професія археолога – щось на кшталт скарбошукача. Цьому добре посприяли голлівудські блокбастери про Лару Кроуфт та інших індіан джонсів....  Більшість наших співгромадян щиро впевнені, що археологи лише тим і переймаються, аби віднайти яку гробницю фараона, скарби Трої, скіфську пектораль чи, принаймні, барило з золотом. Насправді ж історики аж ніяк не “Бонавентури”, і баняки з бринькачами – останнє, що їх цікавить. Знахідки вчених в очах обивателів здебільшого є цілковитим непотребом – якісь черепки, іржаве залізяччя чи позеленілі від часу мідяки (якщо не кістки якісь взагалі). Але для археологів то справжні скарби, що допомагають їм скласти черговий пазл Історії.

 

 

Так цього року вчені “зафарбували” ще одну “білу пляму” на історичній мапі Кам'янця-Подільського. 

 

Вірменський бастіон

 

 

“Ділянка біля Вірменського бастіону, де ми зараз провадимо дослідження, здавна викликала наш інтерес, – розповідає археолог, кандидат історичних наук Павло Нечитайло (саме він керує розкопками). – Це місце, як не подивися, надзвичайно цікаве. Наприклад, за історичними джерелами, десь саме тут стояли турецькі лазні, а по тому – велика гарматна майстерня. Що перше, що друге – об'єкти унікальні”.

 

Про лазню, зокрема, згадано в “Описі Кам’янця-Подільського, складеного в замку, в суботу, після свята Благочестивої Марії 1700 р. від народження Христа”, де, зокрема, йдеться:

 

“Навпроти ділянки отців кармелітів йде мур, починаючи від дворика пана Хоцимірського, і аж до замкової брами. Навпроти цього муру шанець, названий Босяцьким, що здавна належить до міста. Навпроти цього шанця ділянка, що належала колись Остапові Гайдуку, тепер турки насипали земляний шанець. Біля нього дворик його милості пана Горки. Тепер тут лазня, яку турки поставили, але зруйнована”.

 

Звісно, що розкопати такий знаковий об'єкт, як турецькі лазні (останні були наче серцем чи не кожного турецького міста) для будь-якого археолога – неабияка спокуса.

 

Розкоп іде вздовж міського муру. Роботи веде Державне підприємство "Науково-дослідний центр "Охоронна археологічна служба України" Інституту археології НАН України. Кам'янець-Подільська архітектурно-археологічна експедиція

 

 

Невдовзі по тому, як 1699 року османи залишили Поділля, на цьому ж місці звели інший, не менш знаковий об'єкт – гарматну  майстерню.

 

Справ у тому, що, відступаючи з Кам'янця, турки прихопили зі собою всі міські та фортечні гармати – майже три сотні стволів. Тож новому королівському гарнізону довелося збирати по крихті артилерію чи не з усієї Речі Посполитої. Але й це не могло задовольнити потреб оборони величезного (як на той час) міста.

 

У 1706-1737 роках за фортифікації Кам'янця відповідав англієць Арчібальд Ґловер де Ґлейден. Під орудою де Ґлейдена тоді відремонтували та зміцнили Старий та Новий Замки, а також інші мури та вежі. Але без гармат навіть найміцніші укріплення ніц не варті. Тож англієць був змушений давати собі раду ще й з питанням “гарматного голоду”. Вирішити проблему мала  власна “людвисарня” (ливарна майстерня).

 

Під час розкопок башти знайшли ще один рідкісний артефакт. Саме такими  джаганами зведено всі укріплення Кам'янця

 

 

Майстерню ще тільки облаштовували (для неї виділили одну з оборонних башт), а Ґловер уже потурбувався про сировину для гармат:

 

“1707 року Ґловер придбав у Львівського арсеналу дві партії старих гармат, пошкоджених у боях зі шведами. На загал вийшло понад 23,5 тонни бронзи, – розповів Ігор Данилов, завідувач відділу історичного музею-заповідника. – Людвисарня на той час була ще в стадії будівництва і готовою постає лише 1708 року. Вже за два роки по тому в листі до коронного гетьмана Адама Миколи Сенявського Ґловер пише про 6 шестифунтових гармат, що були відлиті в Кам'янці”.

 

Загалом людвисарня де Ґлейдена протягом 1708-1736 років виготовила 25 гармат. Одна з них збереглася у Варшавському військово-історичному музеї Війська Польського. Це шестифунтова гармата завдовжки близько 2,3 метри. 

 

Експлікації до планів Кам'янця XVIII століття точно вказують, де містилася гарматна майстерня часів полковника Ґловера. Вона стояла біля Францисканського костьолу над скелею з північно-західного боку міста. По смерті англійця людвисарня  припинила свою діяльність. Гарматне виробництво в Кам'янці відновили щойно у 1769-1772 роках – за часів, коли комендантом міста був відомий генерал Ян де Вітте, і, можливо, зовсім в іншому місці. Тоді виготовили ще 61 гармату. Загалом протягом XVIII століття у Кам'янці відлили  близько сотні гармат.

 

Всі давні плани одностайно пов'язували людвисарню саме з невеликою 4-кутною вежею, розташованою на протилежному березі каньйону, навпроти Старої Фортеці (див. плани – Z).

 

План Кам'янця Кипріяна Томашевича, 1672.

Джерело – kamienec.livejournal.com.

 

Старший науковий співробітник місцевого музею-заповідника Ігор Старенький вважає, що розкопану археологами башту зображено на гравюрі-мапі Кипріяна Томашевича 1672 року.  На цій ділянці добре видно двоповерхову квадратну в плані вежу – і саме в тому місці, де нині заклали розкоп.

 

Розкопана вежа на плані Томашевича, великим планом (її обведено червоним кружечком)

 

 

На пізніших мапах саме цю вежу вказано як гарматну майстерню-людвисарню.

 

Як свідчать документи, у другій половині XVIII століття башта-майстерня вже лежала у руїнах. Після 1800 року вона взагалі зникає з усіх планів і карт. У ХІХ столітті цю місцевість ще й  засипали землею, аби облаштувати бульвар для прогулянок поважного панства. Бульвар назвали Люб’янівкою – на честь подільського губернатора Федора Луб’яновського. Тож усе, що залишилося до нашого часу від легендарної вежі, знову побачило сонце лише цього літа.

 

Серед стародавньої купи будівельного “сміття” око швидко виділило цеглу-”пальчатку” (або ж “пальцівку” – як кому подобається). Її масово виробляли у XVI-XVII століттях (подекуди ще й на початку XVIII-го). ”Пальчатку” ні з чим не сплутаєш. На поверхні такої цеглини завжди є ряд слідів-борознин від пальців (звідси й назва). Майстер щільно набивав дерев’яну форму глиною, потім проводив зверху пальцями і зчищав зайву. Борозни залишали навмисно, аби цегляна кладка була міцнішою на зсув.

 

Плитка для підлоги.

 

 

Наявність такої специфічної цегли – пряме свідчення того, що споруда дійсно досить давня. Її поважний вік підтверджували й кам'яні квадратні плитки (на око – десь 20 на 20 см). Такими традиційно мостили підлогу в спорудах XVII – початку XVIII ст.

 

Уламки яскравих полив'яних кахлів належали до того ж часу. Все це разом красномовно свідчило, що перед нами матеріал з одного комплексу.

 

 

 

Фрагменти полив'яних кахлів.

 

 

На думку Павла Нечитайла, кам’яна плитка та кахлі походять з другого, житлового ярусу вежі.

 

Час зведення вежі допоможе визначити й монета, знайдена на її фундаменті. Її виявили якраз у той момент, коли кореспондент “Збруча” витріщався на розкоп. Раніше артефакт не помітили, бо він був заліплений ґрунтом. Але напередодні пройшла злива й відмила монетку.

 

Павло Нечитайло показує на монетку, що “прилипла” до фундаменту.

 

Монета в культурному шарі – завжди в радість для археологів, адже дає можливість точніше його датувати. Тим більше, коли вона “приліплена” на певному рівні до фундаменту споруди.

 

Тож знахідка давньої згуби викликала неабиякий ажіотаж. Одразу ж зі “штабу” археологів викликали співробітницю з фотоапаратом, самі ж історики почали ретельно заміряти місце та рівень знахідки – як від “денної” поверхні, так і від дна розкопу. Лише провівши  необхідні маніпуляції та зазнимкувавши все необхідне, монетку обережно видлубали та помістили у спеціальний пакетик. На жаль, знахідка виявилася дуже окисленою, тож атрибутувати та датувати її вдасться ще не скоро.

 

Перш ніж видлубати монетку, провели цілий комплекс замірів та фотофікації.

 

Знайдену монетку треба ще довго чистити

 

 

На загал відкопаний “будівельній” матеріал виявився до певної міри “стандартним”, але трапилися й абсолютно унікальні знахідки:

 

“Під час розкопок ми знайшли два мідних казани, – розповідає Павло Нечитайло. – Один – більший, другий – десь вдвічі менший. Наші жартівники одразу ж висунули версію: чи не залишки це “інвентарю” згаданої в історичних документах турецької лазні? Можливо, саме ці посудини й використовували яничари під час омовінь?”

 

Археолог Ганна Ніколаєва демонструє великий казан.

 

Щойно знайдений менший казан (світлина П.Нечитайла)

 

 

“Казани саме такої форми мені ніколи не траплялися, - продовжує розповідь пан Павло. — І моїм знайомим — теж. Тож я розіслав їх фотографії всім археологам материкової України які спеціалізуються на пізньому середньовіччі. Може, комусь щось подібне траплялося?”.

 

Незабаром відгукнулася співробітниця Аккерманської археологічної експедиції Ірина Станкевич, яка повідомила, що аналогічний мідний посуд їй траплявся і що казан дійсно має турецьке походження. Завдяки підказці пані Ірини вдалося віднайти абсолютний аналог кам'янецької посудини. Як виявилося, його брат-близнюк (тільки в кращому стані) зберігається в колекції турецького мідного посуду XVII-XVIII століть Будапештського музею.

 

А це казан-близнюк із Будапештського музею.

 

 

Із предметів османського походження вчені відкопали також люльку. Її турецьке походження засвідчувала як специфічна форма та декор, так і клеймо майстра, виконане вибагливою арабською в'яззю. Завдяки арабісту та кандидату філологічних наук Богдану Горвату той напис вдалося  прочитати. Як виявилося, майстра-люльочника звали “Амін”.

 

Правда, всі ці “османські” знахідки аж ніяк не свідчать, шо згадані у давніх документах лазні були саме тут. Казани виявилися звичайнісінькими кухонними а не “банними”. “У них куліш варили чи шурпу. А, може, бограч, – жартує Павло Нечитайло. – А от хто – невідомо. Може, й турки. А, може, наші трофейний посуд використовували”.

 

Турецька люлька.

 

Фрагменти полив’яного посуду  XVII- XVIII ст.

 

Фрагмент керамічного кубку.

 

 

Поки не знайшлося і прямих свідчень, що башту використовували під гарматну майстерню — ні шлаку, ні інших слідів металургійного виробництва виявити не вдалося. Але розкопки ще не завершено. Крім того, ливарне виробництво цілком могло бути трішки осторонь,  на ще не дослідженій території. В самій ж башті, швидше за все лише висвердлювали стволи (тоді цей процес міг тривати місяцями). Враховуючи ж той факт, що після людвисарні  вежу активно використовували принаймні ще добрих півстоліття, то сліди виробництва могли банально знищили ще у другій половині XVIII cт.

 

У цьому двоповерховому будинку розміщено “штаб” археологів і археологічний музей. Будете в Кам'янці, обов'язково відвідайте!

 

 

На цей час свої дослідження археологи ведуть під південною стіною вежі. Там вони “сіли” на шар гальки. Вона трапляється в кам'янецьких розкопах повсюдно, і під нею зазвичай нічого вже немає. Абсолютно несподівано під  цією галькою виявився недоторканий шар початку 17 століття! Таке трапляється досить рідко, бо у старовинних містах зі щільною забудовою різновікові шари зазвичай “мішані”. Адже при кожному новому будівництві культурний шар порушується.  

 

“За нашою гіпотезою, – розповідає Павло Нечитайло, – цією галькою свого часу підсипали майданчики біля башти для облаштування артилерійських батарей. На картах першої половини XVIII століття ці батареї позначені впритул до нашої вежі. Якщо це спостереження підтвердиться, будемо мати унікальний закритий археологічний комплекс початку XVII cт. Без домішку предметів з іншого часу. Це було би дуже “круто”. Таких “еталонних” шарів обмаль, і вони мають виключно важливу роль для наступного  датування інших археологічних об'єктів і типів посуду в пам'ятках пізнього середньовіччя”.

 

Тим часом кам'янецькі краєзнавці та шанувальники історії сподіваються, що рештки відкопаної вежі після завершення досліджень не знищать і не поховають знову під землею, а  музеїфікують, і вона стане ще однією родзинкою стародавнього Кам'янця.

 

 

 

Світлини автора.

 

 

 

 

 

13.07.2016