Берлін, початок липня 1941.
На сторінках бюлетеню одної з найбільших німецьких пресових аґенцій появилися дві замітні статті д-ра Павла Рорбаха, президента б. Німецько-Українського Товариства в Берліні, найстаршого сучасного та безумовно найкращого знавця української справи поміж усіма зацікавленими нею німецькими публіцистами і науковцями. В першій статті п. з. "Україна" читаємо:
"Роблено мені в різних краях честь, називаючи мене "тим, що відкрив Україну", тому, що я з кількома приятелями ще перед світовою війною, а вже цілком поважно в часі того великого змагу, звернув був увагу на факт, що українці — не москалі, і дійсно ще тридцять років тому можна було без якогось надзвичайного парадоксу поставити питання: "Де в Европі цей 40-міліоновий народ, якого ніхто не знає?"
Треба добачувати в тому факті, що таке питання можна було нераз почути, великий осяг послідовної методи уряду царської Росії, за якого ніколи не говорилося про українців, зате завсіди про "малоросів". Тих останніх називали завсіди, як одну з не дуже то важних віток загальноруського народу, і їх мову вважали викривленим діялектом російської мови. Але самі українці задивлялися на це зовсім інакше. Що торкається української мови, то у 1905. р. Петербурська Академія Наук, згідно з дійсним станом, мусіла признати українську мову мовою самостійною, побіч мови російської, польської, чеської, болгарської і т. д. Про це може переконатися кожний, хто намагається порозумітися з українським селянином по московськи. Селянин його не зрозуміє, ні він селянина також. Одначе хто вміє по українськи, матиме змогу переживати радощі і насолоду прегарної народньої поезії і великої, поетичної літератури.
Як сказано, нараховують до 40 міліонів українців, більшість яких перед світовою війною жила під російським, меншість, у Галичині, під австрійським скиптром; врешті бокова вітка на території тодішньої Угорщини, себто пізніше в Карпатській Україні. Можна було в Росії друкувати книжки й часописи в російській, польській, німецькій, латвійській, естонській, грузинській, вірменській, татарській, чи Бог його відає якій мові, лише не в мові українській! "Коли по першій, російській революції 1905. р. створено парлямент, прозваний Думою, тоді у другій Думі виявилося понад 60 українських послів, які обєдналися в одну фракцію. Петербурзький уряд так цього налякався, що навіть змінив виборче право в такий спосіб, щоби селянські вибори була майже неможливо практично перевести. Тому, що "гора" в Україні у велитенській кількості складалася з прибувших москалів, зрусифікованих українців і поляків, можна вже було не боятися "небезпечних" українських виборів. Літом 1914. р. стояли під памятником Шевченка у Києві салдати з баґнетами і проганяли кожного українця, що хотів відвідати памятник свойого поета. В австрійському Львові хотіли українці мати свій народній університет. У відповідь на це написало "Новое Время", найвпливовіший тоді російський щоденник, коротко і виразно: "Оснування українського університету у Львові означало би для Росії воєнний стан з Австро-Угорщиною".
Коротко перед розвязанням Думи домагалася українська фракція, гострими виступами проти московської політики гнету, національно-української адміністраційної автономії. Не вільно було ні словом згадати про це в діяріях Думи, щоб Европа не могла довідатися про існування якоїсь України й українського народу.
Початки українського народу треба шукати в первісній руській державі 9-го століття. Вона повстала зі сполуки норман і словян в старій Київській державі. Щойно по кількох віках пізніше, повстав у сьогоднішній середущій і північній Росії другий політичний центр, до речі: завдяки словянським колонізаційним здобуткам на території, що її тоді замешкували фінські племена. З того центру згодом виросло московське царство. В 17. столітті цар Олексій, батько Петра Великого у війні з Польщею, здобув східню частину України, а понад сто років пізніше, при поділах Польщі, прилучила Катерина також і північно-західні землі Західньої України до своєї держави.
Україну здеґрадували московські царі до "Малоросії'', заборонили вживати мову, не терпіли українських шкіл, а український національні почування засуджено, згідно зі старою російською рецептою, на нелєґальне "підпольне" істнування. Та чия була правда, виявилося по заяві української незалежности в Берестейському мирі 1918. р., коли то Україною принеслась одна велитенська хвиля ентузіязму.
Коли большевики захопили владу, зiштовхнули по кривавих боях Україну до союзної держави, цебто СССР, але це коштувало їх ще багато років боротьби, поки вони знищили українську опозицію. Тепер вже від багатьох років поступають вони згідно зі старими царськими московськими системами. Російська мова стала знов єдиною урядовою мовою, а практично про самостійну Україну не було вже більше мови. Те, що власне Україна та її народ втратили в роках 1921-22. і від 1932. до 1935. багато міліонів людей, які померли з голоду, викликало між совєцькими можновладцями в Москві тихе вдоволення. Але цим вони не зломили української національної волі.
Українська земля сягає від Карпат по Кавказ. Вона виповнює Понтійську Европу. Нa врожайному чорноморському чорноземi має Україна найбільший уділ, але руїна аґрарного господарства України колхозами, зредукувала також в Україні видайність жнив. Теперішня неволя селян під московським режімом далеко гірша від старої російської політики експлуатації. З хвилиною, коли одного дня український селянин осягне свою правду і волю, тоді Україна знову стане житницею східньої Европи. Вона багатша також вуглем, залізом і вартісним шляхотним манґаном від якоїбудь іншої европейської країни. Народ, що її заселює, багатий і живий духом, любить свої села і сади, плекає городи зовсім інакше ніж москаль у своїх лисих московських "деревнях". Цей народ співає, якщо має тільки що їсти. Своїм числом, своєю землею, на якій живе і своїм характером, відповідає він усім вимогам на національне самостійне існування".
Не треба хіба додавати, що наведена стаття през. Рорбаха викликала в берлінських кругах помітне зацікавлення. Зміст другої статті про ролю Росії та України у Східній Европі, передамо в одному з чергових чисел.
[Краківські вісті]
12.07.1941