Левко КВЯТКОВСЬКИЙ

Як відомо з геології, найбільш сейсмоактивними зонами планети є стики тектонічних плит. Ці території приречені на перманентні землетруси та виверження вулканів. Те саме в історії. Вона дає нам приклади, коли такі ж катаклізми відбувалися (а деякі й досі відбуваються) на стику етносів і цивілізацій. На одній із таких «ліній фронту» раніше чи пізніше мусили з’явитися Окопи…

 

 

Небезпечний стик цивілізацій протягом трьох сотень років (з кінця XV століття до кінця XVIII-го) пролягав по Дністру. Тут християнська Європа межувала (коли посередньо, коли напряму) з ісламським Сходом, і це сусідство породжувало конфлікти. Політично це був кордон Речі Посполитої з Османською імперією, і дві великі держави періодично «з’ясовували стосунки». Піком конфронтації стала остання третина XVII століття, коли тут відбулися дві польсько-турецькі війни. Ареною цих подій стали українські етнічні землі, зокрема, Руське та Подільське воєводства, і вже не вперше українці воювали по обидва боки.

 

До 1939 року в Окопах був пам'ятник Яну III Собєському

 

 

На початку 1672 року османська армія форсувала Дністер біля Жванця і рушила на Кам’янець, найбільшу фортецею на південно-східних околицях Речі Посполитої. Після двотижневої героїчної оборони Кам’янець капітулював. Турки опанували твердиню, отримавши прекрасний плацдарм для наступу вглиб польсько-литовської держави.

 

Станіслав Ян Яблоновський (1630-1702) – фундатор Окопів Святої Трійці

 

 

Протягом наступних двох десятиліть Речі Посполитій ціною надзусиль вдалося не лише вистояти перед турецьким натиском, а й повернути під свій контроль чимало подільських замків. Проте Кам’янець відбити так і не вдалося, турки додатково укріпили місто, крім того, тут стояла чисельна залога (5-7 тисяч жовнірів) і артилерія (близько 250 гармат і рушниць – для порівняння, в Королівському арсеналі Львова 1650 року зберігалось близько 60 гармат). Тож стало зрозуміло, що значно ефективніше буде не штурмувати Кам’янець, а блокувати його. Саме тому восени 1692 року з відома Яна ІІІ Собєського, коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Ян Яблоновський засновує бастіонову фортецю Окопи Святої Трійці.

 

Щодо Яблоновського – через три роки він прославиться обороною Львова від татар, за що вдячні львів’яни навіть встановили йому пам’ятник.

 

Цю мапку можна оглянути у збільшеному вигляді

 

 

Місце для укріплення було більш ніж вдалим – розташоване на високому плато, на перешийку, стисненому долинами Збруча й Дністра (по цих ріках пролягав фактичний польсько-турецький кордон). Кількома кілометрами нижче Збруч впадав у Дністер. Крім того, за 5 км на схід лежав Жванець, а за ним – Хотин, обидва контрольовані турками (там простягалася дорога на Кам’янець).

 

Первісний вигляд фортеці.

 

 

Лише через два тижні після початку будівельних робіт фортеця була готова до оборони, хоча будівництво тривало роками: укріплення постійно вдосконалювали, насипали все вищі вали, викопували рови, на заміну дерев’яним будівлям поставали муровані.

 

Протягом наступних років фортеця відігравала важливу роль у протистоянні з турками, її залога при нагоді блокувала постачання «захари» (тур. – провіанту) до Кам’янця. Окопи також були плацдармом для діяльності польських військ на окупованому турками Поділлі.

 

Після Карловицького миру 1699 року та повернення Поділля до складу Речі Посполитої значення фортеці зменшилося, її трактували як додаткове укріплення – придаток Кам’янецької фортеці. У 1700 році фортеця отримала міські права, проте охочих тут оселитися було небагато. Через 69 років Окопи знову опинилися в епіцентрі воєнних дій – тепер уже пов’язаних із відомою Барською конфедерацією. Але про це – далі.

 

Славнозвісний півень піє й нині, тепер на три області. Світлина – panoramio.com

 

 

Після переходу цих земель під владу Габсбурґів (1772) фортеця остаточно втратила оборонне значення та перетворилася на прикордонне село. Як і сто років перед тим, тут закінчувалася Європа. Землі за Збручем і Дністром до кінця Першої світової належали до Російської імперії. У міжвоєння польські на той час Окопи межували з Українською РСР від північного сходу та з Румунією – від півдня. Ще й досі в селі живуть оповідки про корчму біля впадіння Збруча у Дністер та про півня, який тут «на три держави піяв».

 

Щодо етнічного складу місцевої людності, то, згідно з відомим колись путівником по Галичині Мечислава Орловича, 1919 року (а радше перед війною) в Окопах (разом з присілком Козачівка) мешкали 550 українців, 180 євреїв і 20 поляків. Треба врахувати, що Окопи були прикордонним селищем, тому тут несли службу прикордонники з різних кутків спочатку Австро-Угорщини, а потім, Польщі. Тож етнічний склад цієї частини населення постійно змінювався. Після 1939-1940 років («визволення» совітами Галичини та Буковини) Окопи втратили свій прикордонний статус. Нині в селі близько 550 мешканців, під час останнього перепису 100% населення вказали рідною мовою українську.

 

Кам’янецька брама. Світлина 1933 року.

 

 

Кам’янецька брама нині

 

 

Нині Окопи можуть похвалитися чималою, як на звичайне село, кількістю історичних пам'яток. Більшість із них пов’язані з воєнними подіями різних часів. Перш за все, варто звернути увагу на залишки земляних валів, які збереглися в центрі села. Тут же, біля шосе Борщів-Жванець-Кам’янець, стоїть Кам’янецька брама, побудована 1705 року. Її назва походить від дороги, яка через неї провадила на Кам’янець-Подільський. Це двоярусна будівля з бійницями та слідами звідного мосту.

 

 

У 1874 та 1905 роках браму реставрували «коштом краю, старанням консерваторів давніх пам’яток і Мечислава графа Дунін-Борковського». Вочевидь, сто років тому щойно створена система охорони пам’яток функціонувала ефективніше, ніж тепер.

 

Львівська брама

 

 

На західній околиці села, за півкілометра від Кам’янецької брами, поруч із високими валами стоїть Львівська брама. Вона дуже подібна на Кам’янецьку, тоді ж збудована і реставрована. Щоправда, тут не зберігся фронтон, зате є залишки каміну для вартових. У стіну вмурована пам’ятна таблиця на честь засновника фортеці Станіслава Яблоновського та керівника будівництва Марціна Контського, генерала коронної артилерії. Загалом архітектура обох брам доволі сувора, пов’язана з суто утилітарним призначенням будівель. Відчуйте контраст, наприклад, із Чернелицею.

 

Відновлений костел, дзвіниця і скорботний Ісус

 

 

В центрі села, недалеко від Кам’янецької брами на мандрівників, які «не в курсі» або давно не були в Окопах, чекає приємне здивування. Невеличкий костел, який ще кілька років тому виглядав безнадійною руїною, нині не лише відбудований, а й функціонує за призначенням, хоч римо-католицька парафія в Окопах не чисельна.

 

Костел перед реставрацією. Світлина – panoramio.com

 

 

Відбудову храму кам’янецькі та місцеві римо-католики розпочали 2013 року коштом Міністерства культури та національної спадщини Польщі. Храм освятили в червні 2014-го.

 

Ще кілька років тому тут тримали сіно…

 

 

Крім сакральної функції, храм виконує роль музею – тут є інформаційні стенди та пам’ятні таблиці на честь Яна ІІІ Собєського й загиблих тут барських конфедератів.

 

Ліворуч – пам'ятна таблиця на честь Яна III Собєського, праворуч – у пам'ять про святого Зиґмунта Фелінського, архієпископа Варшавського (останні роки провів у селі Дзвиняч, тепер Заліщицького району); беатфікований Іваном Павлом II (2002), канонізований 2009 року.

 

 

Костел заснували на початку XVIII століття як гарнізонну капличку Св. Трійці, згодом вона правила за парафіяльний костел, 1749 року його розбудували. Сумну славу костелу приніс 1769 рік. У січні того року кілька сотень барських конфедератів під проводом Казимира Пуласького (Пулавського) зайняли фортецю в Окопах, одночасно брати Пуласького, Францішек і Антоній, зайняли замок у Жванці. З Окопів повстанці атакували російські залоги в Заліщиках і Товстому, відбираючи провіант, призначений для польських коронних військ, дислокованих у Кам’янці. В березні москалям увірвався терпець, тож вони оточили Окопи та Жванець і почали штурм. Маючи чисельну перевагу, невдовзі росіяни зайняли обидва вали Окопів. Всередині фортеці розігралася кривава драма. Тоді загинуло чимало конфедератів, дехто потрапив у полон, але 200 оборонців на чолі з Казимиром Пулаським вийшли з оточення долиною Дністра. Згодом Казимир Пуласький еміґрував до Америки, де загтнув у боротьбі за незалежність британських колоній і тепер є національним героєм США.

 

Казимир Пуласький. Малюнок Яна Стики

 

До речі, після облоги москалі втопили у Дністрі 6 гармат конфедератів. Хтозна, можливо, вони й досі лежать на дні ріки?

 

Меморіальна таблиця в костелі на честь загиблих тут барських конфедератів

 

 

Останнім пунктом опору конфедератів став місцевий костел. Усі вони загинули, а їхні тіла були поховані в невеличкій крипті під храмом (1864 року їх перепоховали на місцевому цвинтарі). Під час боїв костел зазнав значних руйнувань і до 1903 року (за іншими даними, 1888-го) пам’ятка простояла в руїні. Її відбудовою опікувався вже згаданий граф Дунін-Борковський, голова Борщівської повітової ради. У радянський час храм був зачинений і, ймовірно, його використовували як склад. Відтак він знову перетворився на руїну.

 

 

Поруч із костелом встановлено кам’яний хрест. Напис на табличці свідчить, що тут поховано німецьких вояків часів Другої світової війни. Після 45 років радянської влади таких поховань збереглося небагато.

 

Могили німецьких вояків

 

 

З іншого боку храму відновлено дерев’яний стовпчик зі скорботним Ісусом (згадуємо каплицю Боїмів у Львові).

 

 

Ідучи від костелу, на головній вулиці села ми зустріли пані Анєлю, 90-річну мешканку села. Вона розповіла, що її батько народився в околицях Кракова, а в Окопах служив у австрійських прикордонних військах, згодом одружився і залишився тут. Пані Анєля показала родинні світлини і нарікала на те, що давно не отримувала жодних звісточок від родичів у Польщі.

 

Пані Анєля зі світлинами батьків

 

 

З північного боку села над високим берегом Збруча збереглися залишки мурованої вежі, яка водночас була фірткою, – т. зв. вежа Пуласького. Звідси й нині в долину Збруча провадить стежка до довжелезного пішохідного мосту. З руїн відкривається панорама на Збруч і Велику Україну. Є легенда про те, що в міжвоєнний період місцевий хлопець сконструював собі крила і намірився перелетіти Збруч. Пусковим майданчиком була вежа Пуласького. Кажуть, що при цьому парубка підбадьорювали радянські прикордонники з протилежного берега. Але дива не сталось, і хлопець розбився.

 

Т. з. вежа Пуласького над Збручем. На світлині, зробленій до 1939 року, видно прикордонника.

 

Вежа Пуласького нині

 

 

Неподалік від вежі стоїть щось, що на перший погляд, нагадує залишки фортечних воріт, далі в західний бік простягається невисокий вал. Як виявилося, це не фортифікації, а залишки не добудованої росіянами 1915 року залізниці. Для її побудови навіть розкопали частину валу та бастіони біля обох брам. «Ворота» – це залишки недобудованого мосту, а «вал» – залізничний насип. Один із мостів для цієї ж залізничної гілки все ж збудували над рікою Жванчик.

 

Залишки недобудованого залізничного мосту в Окопах

 

 

Міст через Жванчик у Жванці (мав бути залізничним). Світлина Д.Полюховича

 

 

Зі сходу за межами давньої фортеці лежить колишній присілок, а тепер частина Окопів – Козачівка. Назва ця походить від т. зв. Козацького Броду через Дністер. Тут неподалік Кам’янецької брами стояла будівля прикордонної застави, побудована близько 1928 року, яка своєю архітектурою нагадувала давні сторожові вежі.

 

Головна вулиця Окопів. Вдалині видно Кам’янецьку браму, вежу прикордонної застави й… автобус. Світлина 1928-1939 рр.

 

 

Місцеві мешканці на тлі прикордонної застави. Світлина 1928-1939 рр.

 

 

Крім того, тут є мурована церква Св. Юрія Змієборця, про яку, на жаль, не вдалося нічого дізнатися, крім дати будівництва. Вікіпедія подає 1780 рік. Ймовірно, це помилка, бо над входом до храму зазначена інша, хоч і подібна дата – 1870 рік. Ймовірно, муровану святиню звели на місці давнішої дерев’яної.

 

Церква Св. Юрія Змієборця. 

 

Славнозвісні абрикосові сади в Окопах. Світлина 1915-1928 р.

 

 

Пишучи про Окопи не можна не згадати про те, що в міжвоєнний час Поділля вважалося краєм, «молоком і медом омитим». Починаючи від Заліщиків і далі на схід місцевий клімат нагадує клімат Середземномор’я. Зокрема, Окопи славилися своїми виноградниками, лише тут в межах тодішньої Польщі росли абрикоси. Мечислав Орлович зазначив що в Окопах було 35 тис. кущів винограду і 2,5 тис. абрикосових дерев.

 

Нині Поділля славиться своїми помідорами, але це вже зовсім інша історія. І навіть не історія, а сьогодення.

 

 

​Кладка через Збруч і його заплаву

 

 

 

Світлини автора

 

 

 

28.08.2015