Червоногород – зникле місто

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Не шукайте Червоногород у списку міст і сіл України – даремна праця. На сучасних мапах знайти його теж проблематично – хіба що вони дуже докладні, з позначками чи не кожного урочища. Від колись велелюдного міста нині залишилися вежі колишнього палацу, пустка старого костелу й офіційна назва «урочище Червоне».

Дитячий табір поруч із рештками замку

Люди тут з'являються лише влітку – на території урочища діє дитячий літній табір “Ромашка” та майданчик для наметового містечка “дорослих” мандрівників. Коли літо минає, і галасливі тінейжери розлітаються по домівках, Червоногород знову огортає тиша, що її лише зрідка порушують нечисельні туристи (які, втім, більше люблять швендяти в теплий час). І що холодніше, то зайд менше.

Взимку життя взагалі завмирає. Єдині мешканці – сторож “піонертабору” та, кажуть, якийсь чернець. До речі – спробуйте-но знайти в інтернетах ЗИМОВЕ фото Червоногородського замку. Не знайшли? Так отож...

Трішки історії

Коли виникло місто, достеменно невідомо. Але люди тут живуть з непам’ятних часів. Першими, можливо, були мисливці на мамонтів. Бо в колишній наявності цих волохатих велетнів сумнівів нема. У Заліщицькому краєзнавчому музеї можна побачити уламок бивня одного з них, знайдений 1985 року при будові гіпсового заводу біля потоку Поросячка (це за пару кілометрів від урочища «Червоне»). Разом із бивнем знайшли два мамонтові зуби, фрагменти лопатки та ребра. Місцевий бульдозерист відкопав усе це добро на глибині 4,5 метра.

Світлина В.Дрозда

На урочищі «Червоне» жили носії трипільської культури (V-II тисячоліття до н. е.). Сліди їхнього поселення виявила археологи з того ж Заліщицького краєзнавчого музею на чолі з його директором Василем Олійником ¹.

Зазвичай відомості про початки Червоногорода черпають із виданого у XIX столітті багатотомного “Географічного словника Польського королівства й інших слов’янських країн”. Хтось, захований за кріптонімом B.R., пише, що це було “дуже давнє поселення, яке у хроніках називають Castrum rubrum” [“Червоний замок”] (у яких саме хроніках, B.R. не зізнається).

Стаття про Червоногород у “Географічному словнику ...”

За словами B.R., цей замок “був уже в IX столітті резиденцією руських князів,.. перед нашестям татарів у 1240 році згадується цей замок як предмет частих взаємних нападів між руськими князями”. Де саме згадується замок, автор, щоправда, не пише, не видає своїх джерел. Але чесно зізнається: “Хто його заснував, ми не маємо відомостей”.

Червона цятка на схемі – Червоногородський замок, оточений нині сухим річищем Джурина. Водоспад лежить на захід від нього (на місці перемички між двома сусідніми ділянками річища).

У ІХ столітті тут справді могло бути якесь дерев'яно-земляне укріплення (інших тоді й не будували). В тому, що тут з'явилося поселення, нічого дивного немає, бо місце надзвичайно зручне: до Дністра, потужної на той час транспортної артерії (як у наш час автобан і залізниця водночас), – 4 кілометри долиною річки Джурин. Та й сама територія навдивовижу зручна – затишний каньйон Джурина, схожий на велетенський кратер, у центрі якого височіє нівроку собі пагорб з плоскою вершиною та досить стрімкими схилами. Ця височина майже з усіх боків охоплена петлею згаданої річки. Навіть рову з водою копати не треба.

Все що залишилося від Червоногородського замку

Ще раз повернімося до трохи плутаних оповідей B.R. За його словами, Червоногород був столицею краю, владу над яким отримали від великого князя литовського Ольгерда брати-князі Корятовичі. І нібито вони десь після 1331 року заснували тут римо-католицький монастир отців-домініканців. У цьому B.R. посилається на відомого ченця-домініканина Шимона Окольського (найімовірніше, на його працю 1646 року Russia florida etc.).

Але 1340 року, за словами B.R., Червоногородом (“разом з Червоною Руссю”) заволодів польський король Казимир III (він же Казимир Великий). Виходячи з хронології пана B.R., король мав відібрати місто у братів Корятовичів. Але точно відомо, що Корятовичі володіли Червоногородом аж до кінця XIV століття. А тому історія про захоплення його королем Казимиром викликає дуже великі сумніви.

Наступна дата, пов’язана з історією давнього міста над Джурином – 1351 рік. У так званій “Хроніці Биховця” цим роком датована оповідь, у якій побіжно йдеться і про Czerleny Horod (Черлений Город).

Отже, 1351 року великий князь литовський Ольгерд вирушив у похід, аби приборкати свого небожа князя Федора Корятовича, який зайняв Поділля і відмовив послушенства великому князеві. Князь Федір утік в Угорщину, а Ольгерд позаймав усі його «городи»: «І князь великий Ольґірд первоє пришол ко Браславлю і, винемши Браславль, пришол ко Сокольцу, і Соколец винял, і пришол ко Каменцу в ночи, і Каменца добил, а потом Смотрич, і Скалу, і Черлений Город винял, і всі городи позасідал, і воєводу князя Федорова, што на тих городех бил, на імя Нестана, поймал, і по всім городом князь великий Ольґірд своі старости посажал».

Тут маємо в літопису анахронізм. Описані пригоди насправді сталися з Федором Корятовичем на 42 роки пізніше, а вигнав його з Поділля не сам Ольгерд, а його наступник – великий князь литовський Вітовт.

Ці події (але вже датовані 1392 роком) описав і український історик XVII століття Феодосій Софонович у своїй “Хроніці з літописців стародавніх”. Згідно з ним, Вітовт пішов на Поділля, захопив і ув’язнив Федора Корятовича, а водночас зайняв подільські міста, які тримали князі Корятовичі. У переліку цих міст, поруч із Кам’янцем, Смотричем, Скалою та Брацлавом, бачимо і Червоногород.

Переможець Вітовт продав увесь цей набуток польському королеві Володиславу II Ягайлу за 40 тисяч тодішніх гривень (запам’ятайте цифру!).

До теми Червоногорода Феодосій Софонович вертається, розповідаючи вже про події 1430 року – боротьбу за Поділля після смерті Вітовта між двома рідними братами – наступником Вітовта Свідригайлом і королем Ягайлом. Після смерті Вітовта “панове подольськії, особливе Бучацькиї” (польські магнати) змовилися між собою і, виманивши з Кам’янця литовського воєводу Довгерта, захопили його в полон, після чого захопили сам Кам’янець і “Смотричъ, Скалу, Червоногород з болшою частъю Подоля от Литвы взяли”. Відтак “Свидригаило, з воискомь пошовши, Виницу, Скалу, Браславль и Червоногородок взял” ².

У межичасі (1395-1400 роки) Червоногород належав відомому на Поділлі польському магнатові Спиткові з Мельштина. Місто над Джурином Спитко отримав разом із Кам’янцем, Бакотою, Меджибожем, Скалою та Смотричем на підставі жалуваної грамоти згаданого короля Володислава II Яґайла (1395). Після загибелі Спитка у великій і страшній битві з татарами на Ворсклі (1399) король Ягайло викупив Західне Поділля (звісно, з Червоногородом) у вдови Спитка – лише за 3 тисячі гривень (порівняйте, за скільки купив першого разу).

Але повернімося в 1430 рік. Хоч Феодосій Софонович у XVII столітті й твердив, що Свідригайло того року повернув Червоногород Литві, але де-факто 1430 року місто належало полякам. А саме – кам’янецькому старості Теодору (Теодорику) Бучацькому-Язловецькому (із тих самих “панів Бучацьких”, які підступом виманили з Кам’янця литовського воєводу Довгерта).

За правління Теодора Бучацького Червоногород отримав статус “королівського міста“ (1434). З утворенням Подільського воєводства з центром у Кам’янці (1435) у його складі з’явився Червоногородський повіт, який сягав від Стрипи до Збруча. Містечко протрималося в статусі повітового 340 років – до 1774 року, коли повітом стали Заліщики. А 1448 року воно отримало від короля Казимира ІV Ягелончика Маґдебурзьке право (одним із перших на Поділлі).

Червоногород. Літографія Антонія Лянге, початок ХІХ ст.

Після Бучацьких місто належало Язловецьким, Даниловичам і Скарбекам. Протягом усього ХІХ століття ним володіли Понінські. На початку ХХ століття Червоногород перейшов до князів Любомирських, які стали останніми власниками поселення. Але вони недовго тішилися своїм романтичним маєтком – незабаром почалася Перша світова війна.

Трішки порад

Потикатися на екскурсію до Червоногорода без власного авто – справа ненадійна. Від районного центру Заліщики до села Нирків (найближчого до екс-міста населеного пункту) маршрутка ходить лише 1-2 рази на день. Хоча від подільських Заліщиків (як і від прикарпатської Городенки) до мети, як то кажуть, “рукою подати”, але громадським транспортом подолати ці півтора десятки кілометрів дуже складно.

Хоча взагалі-то більшість відвідувачів дістаються Червоногорода, їдучи з Тернополя. Ті, хто сплавляються Дністром, роблять це пішки вже згаданою джуринською лісовою ущелиною.

Якщо ви дісталися червоногородського “кратеру”, обов'язково зупиніться на його краєчку, щойно вашому погляду відкриються вежі замку. І не лише тому, що тут можна (і треба) зробити чудові світлини. Поруч є ще одна місцева родзинка, про яку чомусь зовсім не згадують ні путівники, ні “звіти” мандрівників-туристів, що регулярно з'являються у соціальних мережах. Можливо, тому, що середньостатистичний турист, побачивши романтичні вежі омріяного замку, мчить до них щодуху і не дуже озирається навсебіч.

Ці скелі лише на перший погляд звичайні

Отож, вдосталь помилувавшись місцевим каньйоном, зверніть свій погляд на мальовничі скелі (вони ліворуч від дороги, що веде з Ниркова в долину). До них варто прогулятися, аби познайомитися з цим дивом природи ближче.

Місцеві скелі складаються з безлічі гіпсових кристалів.

Здалеку це скелі, як скелі. Таких достобіса, що на Тернопіллі, що на сусідній Хмельниччині. Взяти хоч би Товтрський кряж. Підійшовши впритул, розумієш, що це не звичний сірий вапняк. Ці скелі складені з безлічі блискучих напівпрозорих кристаликів гіпсу. В променях сонця вони сяють, як величезна коштовність. Аматорам екстриму настійливо не радимо дряпатися на ці каменюки, аби зробити ефектний кадр – порода ця надзвичайно крихка (кришиться навіть під пальцями). Остання обставина дозволяє привезти додому симпатичний мінералогічний сувенір. Для цього навіть не треба трощити скелі – вистачить просто глянути під ноги, і симпатична друза блискучих кристалів – у вашій кишені.

Праворуч від дороги, що веде в долину, розташований цвинтар уже згаданого села Нирків, а на ньому – дві напівзруйновані споруди. В одній легко вгадується типова для Галичини та Поділля цвинтарна капличка. А от архітектура другої – абсолютно незвична.

Про ці споруди – трошки згодом, а наразі – про походження топоніму «Червоногород». Воно стає зрозумілим уже дорогою до замку. Тут майже все червоне. І земля – червона, і мурашники, що визирають із трави – червоні. І пісковик, з якого зведено всі місцеві споруди – щоби ви не сумнівалися, червоний. Ну, не “Білгородом” же називати таку місцевість?

Від замку до палацу

Як уже зазначалося, 1430 року власником Червоногорода-Червоноґруда стає польський магнат, староста Кам’янця Теодор Бучацький-Язловецький. Він відбудовує та зміцнює старі дерев’яно-земляні укріплення, фундує домініканський кляштор з костелом Св. Миколая.

Дехто стверджує, що через 150 років (у 1576-1579 роках) на службі у власників Червоногороду нібито перебував Михайло Хмель (Хмельницький) – батько знаменитого гетьмана. Дехто стверджує ще більше (хоч джерел, як завжди, не подає) – що Михайло Хмель одружився з матір’ю Богдана саме в Червоногороді ³. Останнє аж ніяк не завадило Михайловому нащадку 1648 року взяти Червоногород на шаблю та незле його пограбувати.

Але козаки Хмельницького штурмували вже не дерев'яне, а солідне муроване укріплення, зведене 1615 року львівським каштеляном Миколаєм Даниловичем (до магнатів руського походження Даниловичів місто відійшло 1609 року). Цікавий факт: як головну робочу сили на будівництві замку пан Миколай використав полонених кримців.

Замок той був чотирикутним, з чималими мурами та чотирма круглими наріжними баштами. Урвисті схили пагорба та петля Джурина навколо робили цю фортецю, здавалось би, неприступною.

Але так лише здавалося. Яничари султана Мехмета IV 1672 року здобули місто й замок. Не виключено, що як і Жванець, турки Червоногород здобули без бою, бо якихось документальних свідчень про оборону немає – лише легенди. До того ж, зведене для оборони винятково від нереґулярних татарських загонів, укріплення за визначенням не могло протистояти найсучаснішій і найпотужнішій на той час армії Старого Світу.

Під час майже 30-річного панування на Поділлі османів місто стояло пусткою. Коли ці землі повернулися до складу Речі Посполитої, довелося обживати руїни. Швидше за все, турецька навала й доконала Червоногород (історики досі дискутують про причини його занепаду, тому говорити напевне не можна).

Люстрація 1765 року описує поселення як звичайне село. Замок у тій ж люстрації описаний як збудований за “старосвітською архітектурою” і обнесений дещо поруйнованими мурами. Попри те, до 1772 року (перший поділ Речі Посполитої, коли ці землі відійшли Габсбурґам) Червоногород залишався центром однойменного повіту Подільського воєводства. У 1774 році нова австрійська влада перенесла адміністративний центр до Заліщиків.

Червоногород, початок ХХ ст.

Цікавий факт. У 1763 році цісарева Марія-Терезія розпорядилася почати військово-топографічне картографування імперських земель. До того докладної мапи Габсбурзьких володінь не існувало. Проект реалізували вже за наступного цісаря – Йосифа II. В історію картографії він увійшов як Josephinishe Landesaufnahme (Йосифінське картографування). Мапу коронного краю Королівства Галичини та Володимирії в рамках цього проекту створювали в 1779-1782 роках, і вона отримала назву “мапа фон Міга" – за прізвищем інженера обер-лейтенанта квартирмейстерства австрійського генерального штабу, який керував проектом. Її робили на замовлення військових, тож на мапі передовсім детально зображені об'єкти, що могли хоч якось цікавити замовників. Але й без того “мапа фон-Міґа” – досить цікаве джерело для істориків і краєзнавців.

Є на цій мапі і Червоногород, де детально позначено чотирикутний замок з наріжними вежами й однією надбрамною, садиби мешканців і костел Вознесіння Діви Марії. Добре видно, що на час створення документу село складалося заледве з трьох десятків хат. До цієї мапи ми ще повернемося.

У 1778 році Червоногород придбав князь Кароль Понінський. На той час місцевий замок (як і багато інших) жодного оборонного значення вже не мав. Його використовували винятково під резиденцію. У 1820 році Кароль Понінський звелів розібрати дві з чотирьох замкових веж і частину стін. Отримане каміння пішло на спорудження палацу. Калікст Понінський, син Кароля, який займався реконструкцією садиби разом із батьком, вирішив, що вцілілі замкові вежі надто занизькі й “негонорові”. Тож наказав їх знести, а натомість звести нові, у неоготичному стилі (ними ми милуємося й досі).

Так замок виглядав після перебудови його у палац. На верхній світлині видно наслідки господарювання російських військових – зламані зубці на вежах і забиті дошками вікна.

За одними даними, архітектором нового палацового комплексу був Казимир Мокловський, за іншими – постарався видатний львівський архітектор Юліан Захаревич. Різьблені декоративні зубці для “корон”, які прикрасили вежі, виготовили у Львові (до Червоногорода їх доправляли волами).

Останні дні Червоногорода

Асфальт виводить до самісінької брами дитячого оздоровчого (колись “піонерського”) табору “Ромашка”. Тут можна припаркувати авто, а далі йти пішки.

Найпростіше потрапити до замку через територію табору. Колись екскурсанти так і ходили. Але віднедавна стороннім швендяти “Ромашкою”, коли в таборі є діти,– зась (що й правильно). Натомість восени (навесні, взимку) брама табору зачинена. Дертися ж через паркан солідним краєзнавцям (туристам, екскурсантам) не випадає. До того ж праворуч від табірної брами є добре витоптана стежка, що виведе вас на замчисько.

Стежка виводить до руїн костелу, біля якого – надгробок з досить розпливчастим двомовним (польсько-українським) написом про жертви якихось подій лютого 1945 року.

Тут знову доведеться заглибитися в історію. Наприкінці ХІХ століття червоногородське поселення було досить інтернаціональним. Як і в більшості галицьких містечок жили тут і українці, і поляки, і євреї... А от у ХХ столітті, у міжвоєнний час село стає моноетнічним, зі 100% польським населенням. Чому червоногородські українці та євреї були змушені залишити рідні домівки – залишається лише здогадуватися. Але відносини поляків Червоногорода з українцями навколишніх сіл, м'яко кажучи, залишали бажати кращого.

В 1940-х роках на базі чоловічого населення Червоногороду й інщих польських сіл створили роту Армії Крайової, якою командував директор Слобідської школи Станіслав Стахурський – поручник запасу Війська Польського. Протягом німецької окупації аківці й УПА ще якось терпіли одне одного, ба, навіть спробували кілька разів скоординувати дії проти німців. З приходом совєтів ситуація різко помінялися. Червоногородська рота АК пішла на повну співпрацю з новою владою та навіть легалізувалася як “істрєбітєльний отряд” на чолі з тим же поручником Стахурським. Червоногородські “стрибки”, зауважимо, налічували майже 160 багнетів.

Перед польськими “ополченцями” передовсім ставилося завдання контролювати величезний млин, зведений на водоспаді наприкінці ХІХ століття. Це був найпотужніший такий об’єкт у тій місцевості. Стратегічний об’єкт – хто контролює хліб, той контролює ситуацію. Червоногородські “стрибки” на той час стають фактичними господарями околиці – 160 багнетів, контроль над хлібом та ще й повне сприяння та всіляка допомога від “совітів”. Поводилися екс-аківці відповідно. Розписувати у подробицях не будемо, досить згадати, що роблять нині “ополченці” на окупованих територіях Донбасу. Звісно, польська “самооборона” викликала заслужену ненависть з боку українського населення. Але хоч якось протистояти “ополченцям” була марна справа – все ж 160 озброєних до зубів вояків, до яких, на перше ж прохання миттю приходять із Заліщиків чи Товстого сили НКВД.

Але тут непомітно підкралася мобілізація поляків до прорадянського Війська Польського, й “істрєбітєльний отряд” раптом позбувся понад двох третин бійців. Червоногородська “самооборона” спробувала терміново набрати поповнення, але вийшло зле – як у Гітлера з “фольксштурмом”. Залучати довелося хлопців-підлітків, дівчат і старезних дідів. Станом на лютий 1945 року “стрєбки” нараховували лише 72 бійців, третина з яких такими була лише номінально.

5 січня 1945 року місцеві підрозділи УПА виставили червоногородським полякам ультиматум – до 1 лютого залишити село і переселитися до Польщі. Ті, сподіваючись на “дах” з боку радянців, відмовилися. Але поручник Стахурський чи то не знав, чи то не хотів про те казати підлеглим, що “даху” вже не буде. Вчорашнім російським “союзникам” польське населення в Галичині теж було ні до чого.

Крапку поставили в ніч проти 3 лютого, коли боївки УПА на чолі зі сотником “Бистрим” оточили Червоногород та почали бій. Як результат – 48 людей загинули, серед них командир “стрибків” Станіслав Стахурський та його сини, ксьондз о. Юраш та дві черниці. Повстанці також підпалили костел Вознесіння Діви Марії (той самий, біля якого надгробок з таємничим написом) і частину будинків.

Як би страшно все це не звучало, проте картина тодішніх подій у Червоногороді все ж була не зовсім тим апокаліпсисом, яким її деколи зображають.

Для початку нагадаємо, що в ту трагічну ніч у Червоногороді під захистом “ополченців-стрибків” переховувалося близько 240 родин (60 місцевих червоногородських, близько 150 родин із Ниркова та три десятка з Нагірян) – на загал кілька тисяч чоловік (сім'ї на той час були нівроку). Основна маса людей перебували в костелі. Коли повстанці виламали двері та вдерлися до середини, то побачили, що храм заповнений жінками та дітьми. Нікого з них і пальцем не зачепили. Ксьондз о. Юраш помер не від кулі – у нього не витримало хворе серце (стрес за таких обставин – природна річ). Черниці загинули через те, що відкрили вогонь з пістолета по повстанцях.

Так виглядав “сільський” Червоноґруд у 1930-х роках

Цікаво що найбільше “стрибків” вціліло серед тих, хто тримав оборону у млині. Там бою взагалі не було. На заваді став натовп околичних селян, які приїхали сюди зі своїм збіжжям. Залишати вози з зерном і втрачати місце у черзі ніхто з них не хотів. Мовляв, нам сім'ї годувати тре, а ви тут війну влаштували. Таким чином селяни стали своєрідним живим щитом і не пропустили повстанців до млина. До речі, ситуація, коли неозброєні дядьки прогнали бійців, – дуже яскрава ілюстрація до розмов про “звірства УПА”.

Вцілілі польські бойовики вже наступного дня помстилися та вчинили напад на сусідні села Нирків і Нагоряни, де спалили понад чотири десятки хатів. Жертв обирали за етнічною (аби українці), а не політичною ознакою. Робили це відкрито – адже “ополченці” офіційно були на службі у радянської влади як “істрєбітєльгий отряд”. Але цим разом прорахувалися. Як виявилося, власники 18 знищених обійсть жодного стосунку до УПА не мали – їхні господарі у цей час воювали на фронті у лавах радянської армії. Ця помилка для бойовиків польської самооборони виявилася фатальною. Якщо раніше радянська адміністрація всіляко сприяла боротьбі поляків з українськими повстанцями (аж до надання зброї та спільних дій), то тепер була змушена застосувати силу до нещодавніх союзників. У березні найактивніших польських бойовиків заарештували, а 16 липня засудили на солідні терміни ув'язнення.

Так зване "село Червоне" (1950-ті роки)

Невдовзі після зразково-показового процесу над польськими ополченцями радвлада поставила поляків Червоноґруда в такі умови, коли еміграція до Польщі стала єдиною альтернативою. Влітку 1945 року в селі залишилося лише три мішані родини. Поселення спробували відновити, завізши три десятка сімей, депортованих із Лемківшини, але марно. Незабаром Червоногород знелюднв остаточно, хоча на картах і в документах село тривалий час значилося як існуюче. Офіційно Червоногород припинив існування лише у 1970 році, коли “село Червоне” виключили зі списку міст, селиш і сіл УРСР.

Руїни спаленого упівцями костелу Вознесіння Богородиці вражають. Звели його в стилі пізнього ренесансу з елементами готики ще 1615 року коштом якоїсь родини Лісецьких. Зазначимо, що пам'ятка постраждала не стільки внаслідок пожежі (в таких будівлях, крім конструкцій даху й горіти нема чому), скільки від рук сучасних вандалів. Як тих, що зруйнували його льохи та крипти у пошуках скарбів, так і різних “Вась”, які спаплюжили стіни чисельними автографами “Тут були...”

Проминувши костел, потрапляєш на територію замку. Від нього залишилося лише півтори вежі. Донедавна було дві, але 2013 половина однієї завалилася. Взагалі ж ще до початку 1980-х років пам'ятка була у значно кращому стані. Навіть залишки палацу зберігалися. Більшу частину споруд Червонограду знищили у 1960-1970-х роках, коли якимось партійним мудрагелям чи то з Тернополя, чи то з Заліщиків у голову прийшла “геніальна” ідея використати колишнє село, млин і палац замість каменоломень. Голови колгоспів з Ниркова, кривилися, плювалися, але куди дінешся? Хто ті часи пам'ятає, той зрозуміє. До честі колгоспних керівників ніхто з них принаймні не спокусився на вежі та костел (кажуть, одному з них цей “саботаж” закінчився інфарктом).

Найцікавіше, що як тоді, за комуністів, так і нині ПАМ'ЯТКУ ДЕРЖАВА НЕ ОХОРОНЯЄ!!! Комплекс “замок-костел” наразі належить УАПЦ, але навіть якихось консерваційних робіт (не кажучи вже про реставрацію) номінальні власники не ведуть.

У 2013 році обвалилася частина вежі.

До початку ХХ століття Червоногородський палац справедливо вважався однією з найгарніших сільських садиб Галичини. Перша світова війна стала фатальною для замку. І зовсім не через бойові дії. Садибу занапастили російські війська, які стали тут на постій. За кілька років ці ж солдати (але вже демобілізовані) будуть грабувати та палити садиби вже на теренах Російської імперії.

Інтер'єри палацу до настання російського безладу

Російські вартові, які чатували на верхівці веж, збавляли час, тим, заради розваги скидаючи вниз різьблені зубці “корони”. Один росіянин, до речі, полетів з висоти разом зі зламаним зубцем. Розбився, звісно.

У повоєнний час садиба стояла пусткою. Про що яскраво свідчать світлини початку 1920-х років, на яких добре видно забиті дошками вікна. Єдиними мешканцями палацу тоді залишалася сім'я місцевого вчителя, яка займала кілька кімнаток.

Перед Другою світовою палац уже почав перетворюватися на руїни – місцеві селяни (що українці, що поляки) винесли з “нічийної” садиби все, що тільки може знадобитися в господарці, і вже почали розбирати споруди на камінь.

Біломармуровий шедевр та вандали

А тепер повернімося до капличок, з яких ми починали знайомство з місцевістю. Почнемо з найбільшої, нетипової (до того ж вона перша від дороги). Зблизька видно, що споруда дійсно “непроста” – про це свідчать розкидані перед входом кам'яні тесані колони, капітелі дорійського ордеру та рештки якоїсь обезглавленої фігури.

Гробівець дітей Понінських – нині та колись.

Це родинний гробівець (мавзолей) родини Понінських. Звела його 1835 року безутішна княгиня Гелена Понінська, яка пережила обох своїх дітей – сина Каліста та доньку Кароліну. Надгробок із білого мармуру виконав данець Бертель Торвальдсен, наймодніший скульптор тих часів. З шедевром Торвальдсена постійно пов'язують цифру 7. В одних джерелах йдеться про те, що митець 7 років працював над надгробком, в інших – що роботу, перш ніж встановити в гробівці, 7 років експонували у Варшаві.

Гробівець дітей Понінських. На передньому плані лежить фігура, скинута з даху.

Ця фігура колись увінчувала мавзолей.

І перше, і друге сумнівне. Торвальсен відзначався не лише талантом, але й плодовитістю, і роботи штампував, як на конвеєрі. Тож 7 років на відносно невеликий барельєф – це занадто. Так само сумнівно, що безутішна мати (не дай Бог кому ховати власних дітей) 7 років хизувалася надгробком перед панством, а не наказала чимшвидше встановити його на могилі.

Очевидним є те, що сам мавзолей зводили “під” роботу Торвальдсена, який працював у класицистичному (орієнтованому на античні взірці) стилі. Відповідно, і гробниця більше нагадував античні храми, а не традиційні католицькі каплички. Слово “нагадував” недарма вжито у минулому часі. Зараз він взагалі ні на що не схожий – напіврозвалена “коробка”, що цілком могла би бути хоч гаражем, хоч сільмагом, хоч автобусною зупинкою. Постаралися як звичайні вандали, так і якісь скарбошукачі (діяльність останніх яскраво засвідчують ями в долівці мавзолею).

Надгробок роботи Торвальдсена чекала сумна доля фігури, яка колись увінчувала мавзолей. Шедевр у 1961 році врятував майбутній Герой України Борис Возницький, який випадково довідався про унікальний барельєф у напівзруйнованій сільський каплиці, оточеній купами сміття. Нині він експонується у Львівській галереї мистецтв, яку Возницький очолював кілька десятиліть. За свідченням місцевих жителів, крім згаданого надгробку, вивезли ще кілька барельєфів, якусь фігуру лева, кілька предметів декору. Сподіваємось, все воно – десь у музейних фондах.

Барельєф роботи Торвальдсена. Композиція зображує Каліста та Кароліну Понінських, яких Геній Смерті веде у світ мертвих, та скорботну матір, яка намагається зупинити їх (світлина з української Вікіпедії)

Традіційна ж капличка, що стоїть на протилежному кінці цвинтарю, теж, виявляється, пов'язана з Понінськими – це мавзолей княгині Йоанни Понінської, померлої 1810 року. Вона у трохи кращому стані, ніж сусідка, але не набагато. “Чистильники трун” побували й тут, про що свідчить чимала яма по центру будівлі.

Капличка-гробівець Йоанни Понінської.

Аби сюди дістатися, треба продиратися через зарості. Єдине, що тішить, – колючої ожини та пекучої кропиви, з якими автору випало познайомитися на старому цвинтарі в Сидорові, тут немає.

На цвинтарі є кілька досить цікавих пам'ятників.

Варто оглянути й сам цвинтар, де є кілька симпатичних “фігур” початку ХХ ст. Автора ж найбільше вразив виконаний у наївному народному стилі надгробок на могилі дитини, яка померла ще десь на початку 1970-х років. Вже скільки десятиліть минуло, а батьки приходять, доглядають, підмальовують. На перший погляд пам'ятник здається дещо смішним. А як вдумаєшся – зворушливо до сліз.

Надгробок дитини, зроблений у “наївному” стилі, зворушує до сліз.

Загадка водоспаду

Джуринський (він же Червоногородський) водоспад є найбільшим рівнинним водоспадом України. Складається він із трьох каскадів загальною висотою 16 метрів і шириною до 20 м. Якщо висота – річ незмінна, то ширина варіюється залежно від кількості воді в річці. Знайти його, якщо ви вже приїхали до Червоногороду дуже просто. Варто стати біля повороту, що веде до “Ромашки” і прислухатися. Реве водоспад нівроку. Отож прямуйте широкою стежиною на звук і не заблукаєте...

Джуринський водоспад (1-й і 2-й яруси - ліворуч). Літо 2015-го було посушливим, і це відчувається на відповідному фото.

Водоспад улітку – улюблене місце відпочинку. І місце мальовниче, і вода чиста. А головне – є халявний гідромасаж.

Джуринський водоспад і водяні млини. Малюнок Наполеона Орди (орієнтовно 1880-ті роки).

- У чому ж тут загадка? – запитає нетерплячий читач.

А у тому, що досі достеменно невідомо, звідки цей водоспад з'явився.

Існують принаймні три версії його генези.

1) За найпопулярнішою версією, “батьками” водоспаду стали яничари султана Мехмета IV (того самого, кому запорожці листа нібито писали). Мовляв, коли османи обложили Червоногородський замок, їм дуже дошкуляли води Джурина, що велетенською петлею огинав пагорб із фортеці. Аби осушити річище, турки нібито підірвали скелю й пустили води Джурина іншим руслом. Так, мовляв, і виник водоспад.

2) Друга версія пов'язує виникнення водоспаду з масштабною перебудовою початку ХІХ століття, коли укріплений замок перебудували в палац. Тоді ж довкола палацу розбили величезний ландшафтний парк. Мовляв, як елемент такого парку створили водоспад (на той час у кожному порядному парку мав бути хоч маленький, але водоспадик).

3) Прорив перемички між “паралельними” ділянками річища був природнім, і водоспад виник без людського втручання.

Зазначимо, що водоспад дійсно виник відносно недавно і справді внаслідок зміни річища Джурина.

Перші дві версії викликають великі сумніви. Туркам не потрібно було витрачати купу пороху й зусиль, аби відвести річку. Червоноградський замок на той час міг протистояти (і досить успішно) лише татарським загонам, які не мали важкої артилерії. Для османської ж армії замок, розміщений хоч і на пагорбі (але сам пагорб – у низині), мав би коштувати лише кількох залпів важких гармат, встановлених на схилах “кратера”. Ця обставина взагалі ставить під сумнів сам факт облоги та штурму замку. За таких умов залозі та мешканцям доцільніше було залишити замок і перейти під захист мурів потужнішої фортеці.

"Мапа фон-Міґа" створена у 1779-1782 рр. На ній добре видно як повноводну каблучку Джурина, що повністю спростовує “турецьку” версію, так і водоспад з млином, що спростовує “паркову” гіпотезу.

Версія з декоративним водоспадом теж безпідставна. Доказом цього є вже згадана “мапа фон-Міґа". На ній ми бачимо абсолютно повноводну петлю Джурина (це заперечує і "турецьку" версію). Зауважмо, що вода у цьому річищі була ще на початку ХІХ століття, коли звели міст на замковій дорозі. Річище висохло десь у другій половині ХІХ століття. Отж турки тут ні до чого.

Цей міст засвідчує, що принаймні станом на 1829 рік старе річище Джурина було повноводним.

Хоча листи мапи не зовсім збігаються (їх “клеїли” у фотошопі вже у наш час), добре видно, що станом на кінець 1770-х років водоспад уже був. Ба, на ньому був і млин! Останній теж позначений на мапі. Тож маємо ситуацію, яку ми нині спостерігаємо на річці Смотрич в селі Купин. Там на Смотричі є найбільший на Хмельниччині водоспад. А поруч – ставок зі старим водяним млином. Свого часу проблему з водою вирішили просто – розділили одне річище на два. Частина води, як і раніше, йшла старим річищем (через водоспад), частина – через канал у ставок і на колеса млина.

Водяний млин на Джуринському водоспаді. Світлина початку ХХ ст.

Водоспад і фігура улюбленого на Галичині “водного” святого – Івана Непомука (початок ХХ ст.)

Підозрюємо, що в Червоногороді ситуація є аналогічна. Власникам поселення потрібен був млин. Зрозуміло: що більший перепад рівнів води, то потужнішим він буде (на Смотричі той перепад не дуже, тож довелося ліпити дамбу). З цією метою і “розділили” Джурин. Частину води пустили старим річищем (це добре видно на мапі), а частину через новостворений водоспад (для цього знадобилося лише підірвати ділянку скелі, що значно вигідніше й простіше, ніж гатити цілий каскад гребель, який дав би ту ж потужність, як і один 16-метровий водоспад. Саме використання енергії води для роботи млинів, швидше за все, і було основною причиною створення Джуринського водоспаду. Залишається з'ясувати, коли конкретно і за чиїм наказом це було зроблено.

На світлині 1963 року – Червоногородська ГЕС.

P.S. Отже, свого часу Джурин "розділили", і потік плинув двома річищами. Чому ж зараз вся вода рине через водоспад, а навколо замку – сухо?

Мало хто знає, що в 1950-1960-х роках на місці водоспаду працювала колгоспна гідроелектростанція, поруч з якою плескалися хвилі Червоногродського водосховища. Врешті-решт ГЕС закрили й водосховище спустили ¹, але відновити довоєнний водний режим не зуміли. Адже колись він реґулювався млином, а тепер млина нема, і реґулювати нічим...

Червоногород вертає собі славу туристичної Мекки. На горішній світлині – сторінки з путівника Мечислав Орловича (1928), на долішній – сучасна сувенірна продукція.