«Килим»: «зіткано» в Україні

Коли впродовж одного дня у Львові можеш відвідати виставку знаного модерніста Петра Гулина, концерт «Альфа-джаз-фесту» та експозицію актуального мистецтва, розумієш, що настав час, коли інтелектуальна культура виходить за межі вузького кола причетних і посвячених, і може претендувати якщо не на масову, то, принаймні, на відчутно чисельну аудиторію в українських мегаполісах.

 

На відкритті проекту "Килим" у Львівському Палаці мистецтв

 

Виставковий проект фонду Zenko Foundation «Килим. Сучасні українські митці» у залах Львівського палацу мистецтв логічно продовжив дискурс, розпочатий проектом «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.» (березень цього року, Львівський Палац Мистецтв), що відкрив громадськості унікальний пласт альтернативного мистецтва 1960-1980-х. Знакове співпадіння, що дорога до експозиції «Килима» проходить через експозицію Славського пленеру «Максим», де добрі прагнення організаторів і високий рівень професіоналізму більшості учасників пропадають в анахронізмі банального «зітханнях про те, як там добре в Карпатах…». Через відносно невеликі двері потрапляєш в концептуальний простір досвідченого куратора. Перед дверима  –  ті твори, які б хотів мати у хаті, а за дверима  – ті, що спонукають зупинитись, помислити та рефлексувати у зовсім якісь інший спосіб…

 

Інсталяція Дарії Кольцової «Вигнання з Раю»

 

Амбітне прагнення ініціаторів «Килиму» охопити національний масштаб експонатури, його опертя на живу рефлексію свідчить про тенденцію переформатовування виставкового середовища України. Влучна назва проекту – «килим» як елемент традиції, «килим» як форма семіотичного літописання, «килим» як тло історичних подій, «килим» як транспарантна конструкція …  – демонструє активну спробу молодих художників руйнувати стереотипи та шукати різновекторні форми вислову своїх світоглядних позицій. Кожен з учасників під метафорою «килима» висловлює своє розуміння «України»: колаж її звичаїв, її супрематичні ландшафти, архетипи її семіотичних карт, семантику унікального середовища воїнів-поетів... Коли писав ці рядки, Україну обійшла звістка про загибель на лінії фронту у складі ДУК соліста паризької опери Василя Сліпака. Інсталяція Дарії Кольцової «Вигнання з Раю» відразу набула іншого значення: якби виставку відкривали сьогодні, певний, що у підібраних до інсталяції словах Жадана «..ми ніколи більше не повернемося сюди» багато хто б відчитав реалії сучасної України.  Інше тлумачення цього образу я чув з вуст вимушених переселенців Донбасу: «Це справді про нас… і дуже зрозумілою мовою».

 

      

Виставка надає можливість простежити різноманітність спектру актуального мистецтва України, яке міксує постмодернізм, «contemporary», неомодернізм... Артефакти, збудовані на індивідуальних емоційних нотах мовою барви  авторстві Катерини Берлової, фігуративна гіпертрофія як вираз підсвідомого у живописних полотнах Романа Михайлова – звертають увагу на екзистенцію, ту, про яку говорить у передмові до проекту Олександр Соловйов. І хоча К. Берлова і називає свої  умовні ландшафти  терміном «Після пейзажу», за формою і за змістом це справжній супрематичний пейзаж («духовне означення предметності в пейзажі» за К. Малєвичем). Оця природна циклічність навернення мистецтва до Людини говорить про настання нової, відмінної від постмодернізму епохи нового українства: без хворобливих стереотипів минулого (за твором А.Сидоренка «Захисник культурної фобії»), без ситуативних чи територіальних поділів на «своїх і чужих» (за твором Романа Мініна «Килим обіцянок»), проте з невимовним потенціалом формотворення (за твором Степана Рябченка «Медонос») та креативною практичністю і підприємницьким умінням створювати горизонтальні зв’язки між сильними індивідуумами (за твором Юрія Пікуля «Мертві бджоли не гудуть»).

 

 

Але «стереотипи», «архетипи» та «медіуми» насправді важливі тільки для інтерпретаторів цього явища, і справжній шедевр – це той, який не треба коментувати. Тому дещо маскарадно звучать «сенсорна депривація», «деривація» та «сконцентровані сенси» у коментарях до своїх творів Зої Орлової та Олексія Золотарьова. Особисто для мене, ці тексти звузили зону образного сприйняття. Натомість вербальні розширення змісту у композиціях Сергія Петлюка, Андрія Сидоренка та Романа Михайлова – наче воркшоп з розуміння концептуального мистецтва. Тут викладена логіка взаємодії об’єктів, а більше насправді і не треба…

  

Інсталяція Сергія Петлюка  «Елементарна маніпуляція»           

Є в експозиції і площини  вторинного порядку, що засвідчують пережитий досвід «олдскульного графіті» чи «стилістики сміттєвих відер», не ностальгують, а скоріше констатують те, що вже перейдено. Для прикладу,  та піктограмна фіксація вражень, яку виявляє твір Олексія Яловеги, вже була в мистецьких проектах групи каталонських художників (Іспанія) на початку 1990-х («Імпреза-1993р».). А «векторна» інсталяція «Матч-поінт» Антона Логова прив’язана до ідеї проекту дуже слабо, бо виявляє стилістичну типологію зовсім іншого порядку. Окрім того, модель спортивної гри як форма іронії над життям – не така вже й нова постмодерна фішка контексту «Нью-Йоркської групи» середини 1980-х.

 

Антон Логов «Матч-пойнт»

 

Поза тим сам проект «Килим» я б назвав досить якісним зрізом сучасного українського мистецтва. З нього можна зробити чимало висновків: про загальну тенденцію нашого мистецтва висловлюватись зрозумілими формами; про неподолані стереотипи сприйняття актуального мистецтва, про об’єднуючу виражальну ідеологію тих «хто творить нове національне мистецтво». Множина адаптованих західних форм, їхня типологія у нашому форматі звучить природно лиш у винятковій ситуації: там, де їх потребує ідея. Звідси сучасне українське мистецтво не наративне і не мультиконтекстне – воно ідейне, чуттєве та просте у вислові.

 

 

«Двері», як і «Килим», можуть мати своє метафоричне тлумачення, їх можна закрити для збереження таємниці герметичних знань, а можна і прочинити – для розширення кругозору та розуміння іншого покоління.

 

09.07.2016