(Частина друга. Першу частину читайте за посиланням)
Дайан Рівз. Фото: Олександр Ласкін.
П’ятикратна володарка Греммі Дайан Рівз вже декілька десятиліть – одна з перших леді джазу. Її спів поєднує стихійну міць, віртуозність (зокрема, у володінні скетом) і, водночас, королівську елегантність. Дайан Рівз вміє співати все. Упродовж вечора звучали переважно балади – серед найвідоміших: The Man I Love, Our Love is Here to Stay, – блюзи, а також декілька інструментальних п’єс, що співачка перетворила на вокалізи. Зокрема вона виконала – наче привітання хедлайнеру першого дня – композицію з репертуару Пета Метіні Minuano, що прозвучала зі сцени фестивалю за два дні перед тим.
Добрих слів заслуговує і команда співачки: піаніст Пітер Мартін (Peter Martin), басист Реджинальд Віл (Reginald Veal), барабанщик Терріон Галлі (Terreon Gullу) та гітарист Ромеро Лубамбо (Romero Lubambo). Нічого не можу вдіяти, але саме його соло здалися мені найбільш емоційно проникливими в цей вечір.
Та найбільш зворушливий момент концерту стався, коли Дайан Рівз звернулася до операторів з проханням вивести на екрани людей з фан-зони, і почала розмовляти з ними. Звісно, потім приходить думка, що, мабуть не вперше співачка використовує цей сценічний хід, але в сам момент все сприймається так, ніби ця ідея з’явилася просто зараз і таке відбувається справді вперше. Хоч, власне, яка різниця? Адже Дайан Рівз щиро говорила про прості речі, які об’єднують усіх людей – про любов, свою любов до них зокрема.
Далі – більше. Виконуючи пісню, Дайан Рівз підказала публіці хід у відповідь, і вже за хвилину весь зал і, здається, фан-зона, влаштували світлове шоу, перетворивши свої телефони на ліхтарики, що гойдалися в такт пісні. Знахідка для фотографів! Встановити контакт із залом, синхронізувати його емоції, змусити його жити в одному ритмі – це вміння видатного артиста, і Дайана Рівз має багато засобів (я ще забув згадати про співи разом із залом, чим вже важко здивувати).
А потім, вийшовши на біс, Рівз виконала блюз – розкуто, з вогником і свінгом, вже не думаючи про шоу, а просто віддавшись музиці, яка сама підкаже, коли зупинитися. Згадалося, як минулорічний хедлайнер Джордж Бенсон, що завершував фестиваль, відспівавши увесь концерт з усіма продуманими посмішками й положеннями тіла, відпрацювавши для публіки, а на біс раптом заграв для себе, вдавшись до віртуозної імпровізації на гітарі. Джазмен лишається джазменом.
Вже в самому очікуванні виступу ще одного хедлайнера третього дня фестивалю – американської басистки й співачки Есперанци Сполдінг – також було щось особливе. За молодою володаркою чотирьох Греммі (у віці 31 року) закріпилася характеристика «музичного чуда».
Есперанца Сполдінг. Фото: Олександр Ласкін.
У цьому легко переконатися без посилань на авторитети. Варто послухати її другий альбом Esperanza (2008) з його заразливими мелодіями, більшість з яких належить Есперанці, з чудовою, несподіваною ритмічною інтерпретацією найпопулярнішого стандарту Body and Soul. В ньому вона виступила також аранжувальником і продюсером. І все це у тоді ще 23 роки.
Тож чуда, можливо, від неї і чекали. Мабуть, воно і сталося, хоч для багатьох виявилося несподіванкою – в тому числі й для автора цих рядків. І сприйнято це було неоднозначно. Здається, вперше на Альфа Джазі мені довелося бачити, як люди, інколи навіть групами, залишали залу.
У попередніх альбомах (Junio-2006, Esperanza-2008) Есперанца Сполдінг поставала як цілком джазова вокаліста й виконавиця. Її музика більш-менш вкладалася у рамки сучасного акустичного джазу зі значною домішкою латинських та афро-кубинських ритмів, або навпаки – латина-джаз в сучасній джазовій інструментальній інтерпретації. Її порівнювали переважно з виконавицями ритм-енд-блюзу Джилл Скотт, Ледісі, Гретхен Парлато (на мою думку, напрошується порівняння з бразильською співачкою і піаністкою Еліані Еліаш: ті самі ритми і той самий ефект взаємодії контрабасу й фортепіано; а також з Басею Чечелевською за характером вокалу).
На нинішній фестиваль Сполдінг привезла свій останній альбом Emily’s D+Evolution. Мабуть, навіть тим, що лише інколи слухають джазову музику, було зрозуміло, що це не зовсім джаз. Це значно ближче до рок-музики з елементами джаз-року (інколи нагадує группу Steely Dan, а щодо рок-асоціацій – то тут я не знавець) з мінімумом імпровізації. Найвиразніший імпровізаційний момент – вражаючий діалог гітариста Метью Стівенса й Есперанци Сполдінг на бас-гітарі. Натомість у живому виконанні до музики додається пантоміма як самої героїні, так і групи бек-вокалу. До цього варто додати своєрідний костюм героїні, головну частину якого складала корона. У концерті альбом постає як своєрідна історія, окремі пісні складаються в розповідь про Емілі, певне alter ego Есперанци. І розуміння слів, ймовірно, тут є важливою складовою художнього враження. Загалом, це наче повертає в 70-ті роки, і в пошуках жанрових аналогів пам'ять вказує на рок-оперу, в якій головна дійова особа виступає воднораз як інструменталістка, як співачка і як акторка.
Було би цікаво дізнатися, як народився задум цього твору. Які художні й нехудожні мотиви спонукали Есперанцу до такої несподіваної зміни жанру, що неодмінно тягне за собою втрату певного кола прихильників; хоча, з іншого боку, веде до їх розширення, а отже, можливо, й до розширення кола прихильників джазу. Зазвичай, творчих мотивів багато. Мабуть, одним із них є також потреба повніше використати свої виражальні можливості. А в Есперанци Сполдінг вони явно виходять за межі суто музичного виконавства, включаючи акторський, пантомімічний дар. Одначе, без сумніву, усе це – певний творчий вчинок. І коли вслухаєшься в слова пісні Unconditional Love: We could change the whole story of love / Same old play I’m getting tired of / No more acting these predictable roles / Just us living unconditional love, – спадає на думку, що говорити про повернення в 70-ті доречно принаймні в сенсі повернення до прагнення музиканта й віри в можливість вплинути на навколишній світ – «змінити всю історію кохання».
Хоча хедлайнери четвертого дня фестивалю мають значно скромніші (у сенсі загальної суми винагород) здобутки, ніж попередні виконавці сцени Едді Рознера, та їхній виступ нічим не поступався у сенсі художнього враження й емоційної повноти. Більше того, навряд чи я помилюся, якщо скажу, що саме на виступ квартету шведського контрабасиста Ларса Даніельссона – єдиного представника європейського джазу та єдиного не відзначеного жодною Греммі серед музикантів головної сцени – багато хто чекав найбільше. Власне, до таких відношу себе і я.
Ларс Даніельссон. Фото: Ростислав Павлик.
До Львова Даніельссон привіз програму, записану на останньому його альбомі Liberetto II (2014). У 2012 році на фестивалі Jazz in Kiev Даніельссон мав представити альбом Liberetto (перший на той момент) у складі тріо з польським піаністом Лешеком Можджером та своїм співвітчизником, барабанщиком Магнусом Острьомом. Тоді стався рідкісний в житті музикантів казус: Острьом спізнився на літак, і дуету довелося поміняти платівку. (Даніельссон і Можджер – старі партнери, що записали разом п’ять чи шість альбомів, тож їм було що «згадати» разом.) Здається, також Даніельссон якось грав у Львові, але коли і що – не знаю. Отже, спроба друга, Liberetto II в оновленому складі квартету: старі партнери Даніельссона – гітарист Джон Парічеллі й той самий Магнус Острьом на барабанах, та нове ім'я у квартеті, французький піаніст Грегорі Пріва, який нещодавно замінив Тіграна Хамасяна, котрий розпочав успішну сольну кар’єру.
Втім, зі сцени Едді Рознера прозвучали як композиції ще з першого Liberetto (Yerevan, Liberetto), так і з другого (Passacaglia, Miniature, Africa), а також ті, що увійдуть до нового альбому, який Даніельссон має намір записати в наступному році, і навіть ті, що ще ніколи не виконувалися. Звісно, залу особливо сподобалося, коли лідер квартету оголосив, що вони гратимуть композицію, яка поки що не має назви, тож її тимчасова назва Lviv. Щоправда, потім у бесіді Даніельссон повідомив, що назва дійсно лише тимчасова, але він має намір написати спеціально присвячену Львову композицію.
Ларс Даніельссон – один із найвідоміших європейських контрабасистів, музикант і композитор зі своїм власним стилем, якому притаманні глибокий ліризм, мелодійність, камерність звучання (квартет Даніельссона дуже рідко вдається до форте) і водночас фолкове забарвлення. Майже всі його речі мають танцювальний ритм: це можуть бути латиноамериканські, італійські, іспанські, скандинавські, африканські ритми. Одначе Даніельссон жодним чином не вважає себе дослідником і знавцем фолк-музики. Це радше уявний фолк. При цьому в музиці шведського контрабасиста відчувається класична основа, найчастіше виникають асоціації з Бахом (яким Даніельссон надзвичайно захоплювався в юності, і цей вплив, схоже, продовжує відчуватися). Тож танцювальний динамізм у шведського музиканта поєднується з тонким ліризмом, камерністю, відчуттям глибини й, так би мовити, внутрішньої тиші й гармонії.
Це музика з обмеженими рамками для індивідуальної імпровізації, де панує відчуття єдності ансамблю, неперервності розвитку емоційного стану, де немає гонитви за драйвом, складністю. Власне, музика, де немає нічого, крім музики.
І публіка, навіть дещо несподівано для мене, дуже чуйно відреагувала на цю порівняно тиху музику. Можна навіть сказати, що це був один із найбільш сильних за враженням концертів, принаймні єдиний, на якому музиканти тричі виходили на біс.
На жаль, деякі вечірні концерти на головній сцені й сцені на площі Ринок збігалися у часі, що не давало можливості почути усіх цікавих виконавців. Але найбільшою прикрістю для мене особисто було те, що в четвертий день фестивалю одночасно з концертом квартету Даніельссона відбувався інший концерт, якого я чекав найбільше. Це виступ нідерландського піаніста Міхіла Борстлапа, точніше, проекту Michiel Borstlap United Project за участі українських музикантів: трубача Денніса Аду, гітариста Олександра Павлова, басиста Артема Лебєдєва, барабанщика Максимо Кондратенко і співачки Лаури Марті.
Міхіл Борстлап. Фото: Аркадій Мітнік.
Міхіла Борстлапа я почув вперше на концерті в Києві в 2011 році. І на концерті, і при знайомстві з його дискографією не можна було не відчути, що Борстлап – піаніст безмежних можливостей, піаніст-універсал, що фактично володіє стилями всіх гігантів джазового піанізму – Телоніуса Монка, Кіта Джарретта, Гербі Генкока, Джо Завінула, Біла Еванса, Чіка Корії, Маккоя Тайнера. Причому володіє на рівні глибокого розуміння. Це легко почути на його альбомах Eldorado (2008), що нагадує експерименти з африканськими й хіп-хоповими ритмами Гербі Генкока, Monk (2009), альбом-присвята Телоніусу Монку, Body Acoustic (1999), назва якого натякає на фьюжн групи Weather Report і який високо оцінив сам Джо Завінул. Врешті, декілька сольних альбомів не можуть не нагадувати про подібну практику Кіта Джарретта.
У 1996 році Борстлап став першим європейським музикантом, композиція якого здобула премію ім. Телоніуса Монка, і в наступному році була записана у спільному альбомі Гербі Генкока та Вейна Шортера «1+1». Цю композицію The Memory of Enchantment дует двох геніїв джазу доволі часто виконує і досі, як про це свідчать записи у ютубі. Можу помилитися, але, здається, вони її виконували і у Львові під час минулорічного виступу на сцені Альфа Джаз Фесту.
На мою непрофесійну думку, найбільше стиль Борстлапа наближається до музичного мислення саме Гербі Генкока – у сенсі ритмічної, гармонічної свободи, непередбачуваності. Його імпровізація постійно змінює напрям руху, наче музикант кожної миті бачить декілька можливостей продовження і обирає з них неочікуване, нелінійне. Доречною здається паралель з образом оповідання Х.Л. Борхеса «Сад стежок, що розходяться». Імпровізація Борстлапа – це постійне відхилення від заданого ритму, гармонії, уникання тривіального повторення; але відхилення, що не втрачає пам'яті про вихідну точку. Борстлап може від будь-якої ноти перейти до будь-якої іншої, але між ними обов’язково відчувається зв'язок, і його імпровізація може невпинно розвиватися, набираючи висоту і поступово переходячи у стан вільного польоту.
Треба, мабуть, додати, що Борстлап є письменником. Він веде свою колонку в пресі і випустив книжку «Опера в Катарі» про свій досвід створення опери на замовлення катарського еміра.
На щастя, саме в четвертий день фестивалю концерти на площі Ринок зсунулися у часі, й останній почався на годину пізніше, близько до перерви між концертами Даніельсона і Мішеля Каміло на головній сцені. Скориставшись цим і вскочивши у таксі, я встиг захопити другу половину концерту Борстлапа. На жаль, виступ Лаури Марті, що проспівала дві пісні під акомпанемент Michiel Borstlap United Project вже минув, а, судячи з того, що я чув на саунд-чеку, це було варто почути.
Мені вдалося встигнути на Cantaloup Island Генкока і дві композиції самого Борстлапа з його альбому «88» (2012). Вразило, як делікатно грав Борстлап, наче звільняючи сцену для своїх молодих партнерів Денніса Ада та Олександра Павлова, даючи їм можливість проявити себе – і вони справді відзначилися чудовими соло.
Ще після репетиції Борстлап сказав, що він у захваті від своїх українських партнерів і подумує при нагоді продовжити співпрацю. Натомість, у власних соло Борстлап, хоча всі виконані речі були темповими, одразу скидав оберти, наче починаючи з глибокої внутрішньої тиші й розмірковувань. Інколи він вдається до миттєвого загострення, вибухає емоційним сплеском, але знову відкидає набраний драйв як нецікавий, і повертається до внутрішньої тиші. Доречно зауважити, що в Борстлапа чудове туше. На відміну від багатьох, особливо джазових, піаністів він не натискає клавіші, а лише торкається їх.
Варто додати, що останні чотири роки Борстлап записує лише сольні альбомі. Це дуже інтимна, мінімалістична й надзвичайно глибока музика ледве чутних розмов з собою. Як каже сам Міхіл, він розуміє, що втрачає прихильників, але нічого не може вдіяти, бо зараз саме така музика йде від серця. Можливо, подібна манера гри не дуже ефектна для площі Ринок, зокрема для заключного концерту – не зовсім в унісон з настроєм публіки й вимогою моменту. Можна хіба порадіти за наших музикантів, які набирають досвід міжнародних проектів, і водночас пошкодувати, що така багата і тонка за настроями гра лишилася за межами головної сцени.
Мішель Каміло. Фото: Олександр Ласкін.
Останній хедлайнер фестивалю був безперечно вдалим вибором організаторів. З одного боку – суто інструментальна джазова музика, а з іншого – музика танцювальна, в стилі латина-джаз. Володар Греммі і триразовий володар латинської Греммі Мішель Каміло, домініканець за походженням, як відомо, починав свою музичну кар’єру як класичний піаніст, але в двадцятип’ятирічному віці зробив свій вибір на користь джазу і, врешті, здобув неофіційний титул «короля сальси». Каміло – піаніст шаленого темпераменту. Сцена Едді Рознера вже бачила чимало віртуозів, але Каміло – особливий віртуоз. Він відрізняється надзвичайною потужною перкусійною манерою гри, простіше кажучи, б’є по клавішах, наче по конгах (як зауважив після концерту один з наших відомих піаністів, рояль вже після першої композиції був у небезпеці, й дивно, як він взагалі витримав увесь концерт). Більше того, Каміло так грає фактично від початку до кінця. Ба, ще більше – він додає. І ця неправдоподібна сила, помножена на карибські ритми, звісно, справляє приголомшливе враження на глядачів. За витратами фізичної енергії домініканця можна порівняти тільки з Артуро Сандовалем. Але той працює переважно легенями, а Каміло – всім своїм невеликим тілом, наче вкладаючи його масу в кожен удар по клавішах.
На жаль, намагаючись встигнути скрізь і побачити також завершальний концерт на площі Ринок, я потрапив лише на заключну частину концерту тріо домініканського піаніста. І почув давно й добре відомі й, сказати б, ударні речі з репертуару Каміло: темпераментну й трохи кокетливу румбу Armando’s Rumba, пульсуюче ча-ча-ча One More Once, на закінчення вогняну самбу Why Not!, а врешті на біс – вулканічну сальсу Caribe. Останні дві мають у завершальній частині схильність до циклічності, тобто коду можна починати знову й знову. Я не рахував, скільки разів починав закінчувати Каміло, але здавалося, час зупинився. Піаніст раз у раз «обманював» публіку, створюючи відчуття неминучої розв’язки, і кожного разу знаходячи перехід, щоб почати фінал наново. (Згадалися саксофоніст Кенні Гарретт з його Happy People на цій же сцені у 2012-му та новоорлеаський Dirty Dozen Brass Band у 2013-му: такий самий безкінечний кінець.)
Це «вічне повернення» у виконанні Каміло винахідливістю й невтомністю зачарувало навіть його власних партнерів – басиста Лінкольна Гойнса (Lincoln Goines) та барабанщика Марка Вокера (Mark Walker). Останній під час цього неймовірного видовища сидів руки в боки і в захваті просто гойдав головою. (Після концерту він також вийшов поспілкуватися з фанами, що чекали на автограф-сесію від маестро. Вокер виявився дуже щирим і розкутим співрозмовником, а про свого лідера сказав просто: «Він працює вдесятеро більше за нас»). Один біс, але такий, що вартує багатьох. Та навіть після нього публіка ще довго й наполегливо вимагала продовження свята. І Олексієві Когану знову довелося застосувати ту саму формулу, що вже стала у пригоді після концерту Артуро Сандоваля… Справді, це той випадок, коли артист віддав усе. Будьмо вдячні!
Отака назбиралася в мене завдяки цьогорічному Альфа Джаз Фесту колекція особистих і дуже особистих, бо врешті-решт – щасливих вражень, якими я і спробував тут поділитися.
08.07.2016