Причини вічної привабливості марксизму порівняно прості: він звільняє людей від відповідальності, пропонує доступне пояснення світу і призначає ворогів
На останніх парламентських виборах в Іспанії чимало голосів (44 %) було віддано за лівицю, але вона є такою розділеною, що не може керувати країною. Обидві ці лівиці – одна реформістська, інша революційна – різною мірою виходять з марксистського й антиліберального аналізу наших суспільств. Мені здається можливим, що у Франції результати виборів наступного року будуть подібними. Тож нам може видатися дивним, що певна ідеологія, марксизм у всіх його формах, виживає у своїх численних матеріалізаціях після того, як всі вони спричинили економічні й гуманітарні катастрофи. Нам вже відомий той вічний арґумент марксистів для пояснення своїх провалів: те, що було застосоване, не є справжнім марксизмом, а викривленням правдивої доктрини через безграмотних росіян, китайців-ухильників, тропічних кубинців, нерозсудливих північних корейців, примітивних бенінців тощо. Отже, справжній марксизм – це той, який ніколи не втілюється на практиці, а коли втілюється на практиці, то це вже не марксизм. Як не дивно, ця арґументація, що базується на зведенні до абсурду в принципі матеріалістичної ідеології, спрацьовує доволі добре, тому що в цілому світі залишається маса інтелектуалів, університетських викладачів і студентів, активістів і виборців, у кого марксизм не будить невдоволення.
Дякувати Богу, нацизм і фашизм не вижили після Гітлера і Муссоліні, тимчасом як Маркс, Троцький, Сталін і Кастро – усі однаковою мірою деспоти і масові вбивці – рятуються перед історією і не потягли в своєму падінні за собою свою ідеологію. Спробуймо пояснити цю таємницю і постійну привабливість марксизму. Гадаю, причини є порівняно простими: він звільняє людей від відповідальності, пропонує доступне пояснення світу і призначає ворогів.
У вульґарному марксизмі для використання масами, які ніколи не читатимуть ориґінальних текстів і не вивчатимуть практичних наслідків, ніхто не є відповідальним за свою долю, тому що всі ми є шестірнями у великій історії, яка нас перевершує; наші радощі і наші печалі є лише наслідками нашої належності до певного класу і конфліктів між соціальними класами. Відмова від особистої свободи, яка дозволяє схвалювати марксизм, дуже гріє душу всім, хто вважає, що свобода і особиста відповідальність є тягарем. Ми тут бачимо щось супротивне грецькій філософії самостійності особи і, звісно, християнській доктрині. Вульґарний марксизм є заспокійливим, тому що ставить людину на другий план, а заміна самостійності на партію підносить дух; партія є замінником родини.
Друге, чим знаджує марксизм, – це його претензія на те, що він все пояснює. Будь-яка подія зводиться до боротьби класів і неминучого просування історії до суспільства без класів, в якому буде маса ресурсів, що їх кожен використовуватиме для своїх потреб як йому заманеться. Це чудова міфологія, яка обіцяє, що Золота доба одного дня настане тут, на землі, і не треба чекати потойбічного життя. І щоб вона настала, не треба нічого робити, тому що діють сили історії, як механізм вічного руху. Маркс був пророком-алхіміком. Оптимістична ідеологія дозволяє кожному, хоч би яким невігласом він був, пояснювати світ; заміняє розуміння і не змушує вивчати факти, історію чи економіку. Марксистські інтелектуали чи політичні лідери цього походження здаються розумними, тому що маніпулюють поняттями, які узгоджуються між собою. З цими віруючими марно затівати критичну дискусію; це механізм, облицьований чимось живим.
Й нарешті третім привабливим елементом є те, що марксизм знає своїх ворогів: це капіталісти. Хто є капіталістом, а хто ні, не підлягає чіткому означенню. Капіталіст – це той, кого партія ним назве, наприклад, той, хто мав корову за часів Сталіна чи рисове поле за часів Мао. Коли немає означення, усі живуть, боячись, що партія назве їх капіталістами. Усі комуністичні партії при владі керували за допомогою загального страху всіх і кожного, що в миг ока вони можуть перетворитися на класового ворога. У наших демократичних суспільствах страх не є таким великим, тому що правова держава нас захищає. Але хто міг би заперечити, що марксистськими партіями, інтелектуалами, речниками і лідерами наших країн під цей момент рухає певна «класова» ненависть? Ми це відчуваємо фізично, слухаючи їхні промови. А ненависть, узаконена ідеологією, є потужною силою, яка об'єднує беззахисних перед особистою відповідальністю.
Оскільки невмирущість марксизму пустила глибоке коріння в людську природу, ми розуміємо, що його буде важко стримати і неможливо викоренити. Коли це вдається, його заміняють подібні ідеології під іншими назвами, як-от «прагнення незалежності» «Національного фронту» у Франції, яка діє згідно з такими самими психологічними принципами і приваблює прихильників комуністичної партії. Тож треба прийняти антропологічний доказ: наші суспільства і далі будуть назавжди поділені між резонерами, яким бракує пристрасті – грубо кажучи, лібералами, – і пасіонаріями, які верзуть бозна-що. Порада: саме резонери мають продемонструвати трохи більше пристрасті у застосуванні здорового глузду.
Guy Sorman
El marxismo indestructible
ABC, 04.07.2016
Зреферувала Галина Грабовська