Головним меседжем, який світ почув з візиту російського президента Владіміра Путіна до Фінляндії цього тижня, були майже відкриті воєнні погрози Кремля як реакція на плани скандинавської країни вступити до НАТО. «Збройні сили Фінляндії стали б частиною військової інфраструктури НАТО, яка за ніч зможе наблизитися до російського кордону. Чи ви вважаєте, що ми будемо залишатись на тих самих позиціях, тримати війська за півтори тисячі кілометрів від кордону?» — заявив російський лідер на брифінґу після зустрічі з фінським президентом Саулі Нійністе в місті Наанталі.
Знаменно, що ці погрози пролунали за тиждень перед масштабним самітом НАТО, який відбудеться у Варшаві 8–9 липня, а також у 25-і роковини ліквідації Варшавського договору. Обидві події — минула й майбутня — надзвичайно важливі. Перша ознаменувала собою завершення першої Холодної війни, кінець міжблокового протистояння. Друга може стати формальним початком другої Холодної війни, яка de facto й так триває ось уже два роки, від часу російської окупації Криму.
Чому у Фінляндії зараз активно обговорюється питання вступу до Північноатлантичного Альянсу? Чому країна, яка стільки десятиліть витримувала позаблоковий статус, зненацька забажала змінити свої зовнішньополітичні пріоритети? Відповідь очевидна: російська аґресія, яка що не день, то явніша.
Сусідні балтійські держави вже давно відчувають на собі впливи гібридної аґресії, а тому інтенсивно готуються до захисту своїх кордонів. У цьому аспекті вони нібито перебувають у кращій, ніж Фінляндія ситуації, оскільки є повноправними членами НАТО. Тож вони сподіваються на реалізацію П'ятої статті Вашинґтонського договору, у якій стверджується, що напад на одну з країн-членів Північноатлантичного Альянсу прирівнюється до нападу на весь Альянс.
Але чи здатне нині НАТО захистити своїх членів на віддаленому східному фланзі? Принаймні не так ефективно, як того сподівалися б естонці, латиші й литовці. Від своїх друзів, котрі мешкають у Латвії, не раз чув сповнені тривоги розповіді про стрімку активізацію представників «руского міра», які, мов «заморожені аґенти», мешкали поруч, а тепер дістли команду для активізації. Вони вже ледь не короваї печуть, щоб урочисто зустрічати «армію-асвабадітельніцу».
«Я не можу уявити, що хтось може розраховувати на те, що напад на НАТО, найсильніший військовий союз, принесе переваги», — такими словами намагалася заспокоїти своїх балтійських союзників міністр оборони Німеччини Урсула фон дер Ляйен (Ursula von der Leyen) в інтерв'ю газеті Bild am Sonntag.
Утім далеко не всі представники західного військового блоку висловлюються так оптимістично. Наприклад, командувач збройних сил США в Європі, генерал-лейтенант Фредерік Бен Годжес вважає, що НАТО не зможе ефективно захистити країни Балтії у разі нападу Росії. «Росія змогла б захопити балтійські держави швидше, ніж ми б там опинилися, щоб захистити їх», — заявив він в інтерв'ю німецькій газеті Die Zeit. Генерал-лейтенант погодився з оцінкою військових аналітиків, згідно з якою війська РФ змогли б захопити столиці країн Балтії протягом 36–60 годин.
Саме тому обороноздатність Балтії та Польщі як найвразливіших ділянок Альянсу треба посилити іноземними континґентами НАТО. І це вже відбувається. Хоча процес може наразитися на серйозну перепону.
Перша перепона — німецька. Лише дев'ять відсотків німців підтримують плани свого уряду розмістити в країнах Балтії додаткові підрозділи солдатів Бундесверу для стримування Росії, як засвідчують результати опитування громадської думки, виконаного за замовленням аґентства dpa соціологічним інститутом YouGov. І це при тому, що 49 відсотків респондентів вважають цілком імовірною воєнну інвазію Москви в Латвію, Литву чи Естнію, як це було два роки тому в українському Криму.
Так, чинний німецький уряд поки що сповнений рішучості захистити балтійських союзників. Але що буде після виборів, адже політичний ландшафт Німеччини та інших країн Західної Європи активно завойовують праві й ліві популісти, які, окрім усього іншого, проголошують прокремлівські гасла.
Та ще серйознішою є друга — американська — проблема. Вона вимальовується щораз чіткіше зі зростанням популярності кандидата у президенти США від Республіканської партії Дональда Трампа. «З НАТО є одна проблема: воно застаріло. Ми їх (європейських союзників. — Z) захищаємо, вкладаємося в їхню оборону, а вони деруть з нас гроші. І знаєте, як ми на це реагуємо? Ніяк! Або вони заплатять нам за минулими боргами, або нам доведеться вийти. А якщо в результаті розпадеться НАТО, так тому і бути», — заявив Трамп на зустрічі з виборцями в штаті Вісконсін. От так легко готовий він у разі перемоги на виборах розпустити військову структуру, яка фактично залишається єдиним ґарантом миру й безпеки у світі.
З іншого боку, не можна й стверджувати, що в словах Трампа немає певної рації. Європейські держави справді, що називається, «зажиріли», захищені американськими багнетами. Та ж таки Німеччина знизила до мінімуму свою армію, дуже поволі оновлювала зброю й техніку, урізала оборонний бюджет. І так робили фактично всі країни-члени Альянсу, окрім Сполучених Штатів. Щойно тепер, перед обличчям реальної загрози зі сходу, деякі з них починають чухати потилиці й думати про посилення своєї обороноздатності. Хоча деякі ще й досі сподіваються, що загроза розсмокчеться сама собою.
Отже, якщо в листопаді цього року екстраваґантний мільярдер переможе на президентських виборах у США, то це може стати початком кінця Північноатлантичного Альянсу, а з ним і західної системи безпеки, якою ми її звикли бачити. Утім навіть якщо Трамп не переможе, питання ефективного функціонування НАТО, доцільності його існування у нинішньому стані не зійде з порядку денного .
Чи є у НАТО якась альтернатива? Принаймні різноманітні ідеї щодо нових оборонно-безпекових блоків існували давно. Згадати хоча б, як у 1992 році тодішній польський президент Лех Валенса несподівано виступив з ідеєю створення «НАТО-2», тобто оборонного альянсу країн Східної і Центральної Європи. Нагадаємо, що перші країни колишнього комуністичного табору — Польща, Чехія й Угорщина — вступили до НАТО щойно 1999 року, тобто сімома роками пізніше. А за цей чималий час треба було б якось налагодити систему протидії ймовірній російській інвазії. Адже гібридну війну Росія почала аж ніяк не з України. На початку 90-х ця технологія вже була апробована в Молдові, Абхазії та Азербайджані. Певні спроби робилися й у державах Балтії ще тоді. А 2008 року спершу під «гібридну», а відтак під реальну російську інвазію потрапила Грузія.
Утім ідея Валенси так і не була підтримана. А концепція, яка тоді спричинила багато суперечок і врешті-решт була скомпрометована, перетинається з деклараціями чинного польського уряду щодо відродження проекту Міжмор'я з тією різницею, що в ньому військова співпраця держав реґіону спирається на НАТО, а не провадиться паралельно з ним. Однак якщо станеться найстрашніше — американці таки вийдуть з НАТО й Альянс почне розпадатися, — то для захисту держав балтійського реґіону, разом з Польщею, доведеться нашвидкуруч майструвати новий військовий союз.
На самітах Європейської Унії не раз обговорювалося питання створення європейських об'єднаних збройних сил. У цьому контексті варто нагадати, що в Лісабонському договорі (який фактично відіграє роль так і не схваленої Конституції ЄУ) є пункт про взаємну допомогу в обороні у разі нападу ззовні. Він нагадує ту ж таки П'яту статтю Вашинґтонського договору. Довший час питанням спільної політики безпеки Унії ніхто особливої уваги не присвячував, і щойно після терактів у Парижі в листопаді 2015 року вперше у своїй історії ЄУ згадала цей пункт і навіть спробувала його застосувати.
Нині ж проблема формування «армії ЄУ» пов'язана з референдумом у Великій Британії, який відбувся 23 червня. Brexit позбавив Унію найсильнішого у військовому аспекті члена європейської спільноти, і його вихід з ЄУ стане великим ударом по обороноздатності цілого континенту. Утім деякі експерти безпекової сфери вбачають у відході Лондона й позитивні аспекти. «З одного боку, виникла серйозна проблема, тому що Велика Британія володіє найбільшим воєнним потенціалом в ЄУ, і без неї ця політика буде серйозно обмежена, вона мало що зможе запропонувати. З іншого боку, зникла перешкода для тіснішої взаємодії», — таку думку висловив у коментарі для видання Wirtualna Polska керівник варшавського бюро Центру аналізу європейської політики (CEPA) Марцін Заборовський.
Лондон віддавна блокував просування будь-яких інтеґраційних процесів у ЄУ, окрім економічних. Тому відразу ж після британського референдуму активізувалися заклики поглибити співпрацю у сфері безпеки. Зокрема, Берлін і Париж вже давно виступали з планами вироблення спільної унійної концепції оборони. Їхня пропозиція охоплює поліпшення координації оборонної політики, створення постійних європейських військових структур і навіть європейського військово-морського флоту. Про необхідність тіснішої співпраці в оборонній і безпековій сфері говорила й очільниця зовнішньополітичної служби ЄУ Федеріка Моґеріні. До речі, багатьох здивував своїми останніми заявами голова польської урядової партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський, якого всі зазвичай вважають євроскептиком. Та в недавньому інтерв'ю газеті Rzeczpospolita він змалював майбутнє Унії як конфедерації держав з власною потужною армією.
Та все ж, чи варто ламати вже збудоване, тобто чинну структуру НАТО, яка встигла продемонструвати свою ефективність у протистоянні з комуністичним блоком? Адже європейські країни-члени вже починають виправляти ситуацію у своїй оборонні сфері. Багато з них поставили собі чітку мету довести витрати на оборону до заповіданих двох відсотків. Європейці серйозно взялися за модернізацію й переозброєння армії, нарощення її чисельності. У двері НАТО вже починають потрохи грюкати нові потенційні члени — Україна і Грузія. Про вступ до Альянсу чимраз серйозніше замислюються Фінляндія і Швеція, навіть попри реальні погрози з Москви.
Та й, зрештою, чи не переоцінив генерал-лейтенант Фредерік Бен Годжес російський воєнний потенціал. Свого часу Грузія й Україна довели, що не такий страшний російський чорт, як його малюють. Можливо, під час комп'ютерного моделювання російська армія й зможе так глибоко просунутися балтійською територією, але як реально вона дасть собі раду на місцевості — це ще велике запитання.
У цьому контексті варто звернути увагу на вже згадану подію чвертьстолітньої давнини — денонсацію Варшавського договору. Адже свого часу на Заході вважали цей військовий блок дуже потужним. А чи був він таким насправді навіть у часи, коли, здавалося б, ні Радянському Союзу, ні комуністичному табору нічого не загрожувало? Військовий історик, полковник Вінфрід Гайнеман (Winfried Heinemann) переконаний, що ні. В інтерв'ю радіо Deutsche Welle він, зокрема, розповів:
«Організація Варшавського договору (ОВД) з самого початку була набагато слабшою, ніж вважали на Заході. Коли я був молодим офіцером, нам розповідали, що ОВД — монолітна структура, що всі її члени беззаперечно підпорядковуються СРСР. Сьогодні ми знаємо, що це було не так. Наприклад, керівництво Румунії після 1968 року вжило заходів, щоб не повторити долю Чехословаччини.
Перед тим, у 1961 році, з ОВД вийшла Албанія. В НДР був період, коли ставка робилася на Китай. У кожної країни були свої національні інтереси, як і у членів НАТО. З іншого боку, всі ці соціалістичні режими були зацікавлені в збереженні ОВД, оскільки він ґарантував їхнє існування. Зрештою, всі вони — і Живков (Тодор Живков — генеральний секретар ЦК Болгарської компартії від 1954 до 1989 року. — Z), і Ульбріхт (Вальтер Ульбріхт — перший секретар ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини від 1950 до 1971 року. — Z) правили своїми країнами завдяки радянським багнетам».
Вінфрід Гайнеман також нагадав один цікавий історичний момент: у часи Холодної війни Кремль докладав максимуму зусиль для того, аби відрізати США від Європи, розмити американські ґарантії безпеки. Існує досить вірогідне припущення, що головною метою створення ОВД було домогтися розпуску обох блоків. Нагадаємо, що НАТО створено 1949 року, а Варшавський договір підписано щойно 1955-го. Тобто в Кремлі зволікали аж шість років, бо не було практичної необхідності створювати додатковий військовий блок, щоб у разі потреби командувати діями армій комуністичного блоку. Москва могла це забезпечити й так, тримаючи на місцях як не фактично окупаційну адміністрацію, то уряд, який у всьому залежав від Кремля. А ОВД — це такий собі маневр: мовляв, ви розпускаєте свій блок, а ми — свій. Але радянське керівництво швидко усвідомило, що Захід на це не піде.
Нині ж Заходу треба бути дуже пильним, аби знову не купитися на «дешеву замануху» Кремля і не зламати на його радість трансатлантичну співпрацю.
03.07.2016