Львів гуляє

Вечорами у центрі Львова кипить бурхливе життя. Вуличні музиканти, бездарні й талановиті, нудні й запальні, дівчата з бандурами, дядько з глиняними свищиками, купи туристів, різні мови... Море звуків. Море емоцій.

Центр переповнений, навіть по закінченні джазового фестивалю. І у всіх кнайпах людно. Львів гуляє.

Зазнайомився я з кримським айтішником, який переселився з родиною до Львова. Каже, спочатку не розумів, коли чув, що Львів — це безкінечне свято. Тепер переконався. Заодно переконався в тому, що кримська ментальність і львівська — різні речі.

Син його вчиться в українській школі, дуже швидко навчився говорити, а він поки що вчиться. Зокрема, й за моїми творами. І дуже дивується, коли йому кажуть: «У нас так не говорять».

Ну, бо так, по-галицьки чи по-львівськи ми собі говоримо між своїми. Я не вітаюся в крамниці «сервус», але з друзями так. А він вжив слово «фалюю» у значенні «йду». Його відразу поправили.

А що — це слово чимось погане? Є розмовна мова, а є літературна. В розмовній наш львівський балак мусить жити. Що значить «у нас так не розмовляють»?

Я так розмовляю. І самого лише усвідомлення цього мені достатньо.

Але повернімося до розгуляного Львова.

Авжеж, йде війна, а Львів гуляє. Авжеж, щодня на фронті хтось гине і щодня прибувають у військові шпиталі поранені вояки. А якщо щодня хтось гине, то й щодня відбуваються похорони, лунають плачі, сальви. В одному місці сміх, в другому біль.

Але так було завжди. Навіть у мирний час. Бо у нас на наших дорогах гинуло і гине щодня більше, ніж зараз на фронті. І знову в одному місці лунав сміх, а в другому — крик розпачу.

Найбільше дісталося на горіхи фестивалю Alfa Jazz Fest. Мовляв, за ворожі гроші. Як можна? Але треба уточнити: за гроші колишнього львів'янина. І він влаштував це не у Петербурзі, а в нас.

Якась істеричка пише: «Подивіться, які там ціни на квитки!» Відразу видно, що вона на фестивалі не була, бо не конче було купувати квитки, і так усе чудово було чути. Тобто це із серії «нє чітал, но асуждаю».

Колишні львів'яни різні бувають. Один вкладає гроші у фестиваль, а такий собі Ярмольник нахабно бреше про негра, якого за часів його юності повісили у Львові на березі. І то ж треба ще ту березу знайти у Львові.

Я ту леґенду чув теж про негра, який дівчині, що не хотіла з ним іти до танцю, погасив цигарку на чолі. Після цього його чи то розіп'яли, чи то повісили. Але це була одна з тих леґенд, які не мали за собою жодних фактичних підстав. Як і леґенда про жінку, яка купила фарш, а в ньому знайшла обручку (!!!) доньки, або байка про молочарок, які пропадали в одному будинку, а потім з'ясувалося, що ними годували свиней.

Є люди, які, покинувши Львів, ненавидять його.

А щодо війни… То чому бачать лише Львів? Хіба в інших містах не відбуваються під час війни концерти, фестивалі, виставки, фуршети?

З червня по серпень відбулися або відбудуться Rock Bulava у Переяславі, Reggae Festival та «Імпульс Фест» у Харкові, «Кодима-фест» на Одещині, Burn The Scene Fo Fun на Житомирщині, «Холодний Яр» на Черкащині, «Трикутник» під Коломиєю, Upark Festival, Atlas Weekend, Hedonism і Carpathian Alliance Metal Festival Open Air у Києві, «Файне місто» в Тернополі, Pivdenfest в Одесі, «Гайдаfest» у Черкасах, «Стопудівка» в Дніпрі, «Бандерштат» у Луцьку, «Схід-Рок» на Сумщині, Respublika в Кам'янці-Подільському.

І це ще не все. Ще матимемо кілька фестивалів на Львівщині, зокрема на Івана Купала у Винниках — «Шуфриган-фест».

Так що не тільки Львів, гуляє вся Україна.

Добре це чи зле? Два роки триває війна. Але Друга світова тривала довше і принесла значно більше жертв, а життя не зупинялося. В Україні відбувалися різноманітні святкування, обжинки, концерти, театри, повні кнайпи, кіна, кабарет «Веселий Львів» збирав натовпи глядачів.

Вся Європа гуляла. В концтаборах мерли тисячі людей, а в той же час відбувалися кінофестивалі, покази мод, спортові змагання, ресторани були переповнені, а з естради лунали життєрадісні пісні.

Мій тато з лісу вертався до Львова, ходив до кіна, на зальоти до дівок, на танці, а потім знову пірнав у ліс. Таке подвійне життя нікого не вражало.

Був такий художник Володимир Богун на прізвисько Сюр. Він працював у морзі (Мєсто Отдиха Рєанімірованих Граждан). Якось я побачив його у вікні. Він спокійно обідав поруч із трупами. Побачивши мене, замахав мені рукою і кликав на вино. Я не відважився. Він давно спився і помер. Але цей образ: Сюр за обідом у трупарні — не забувся.

В армії ми бігали «в самоволку», купували болгарське вино, ковбасу, сир, а потім бенкетували на цвинтарі на чиємусь гробівці. Аби совість не мучила, вибирали гробівець з червоною тумбою.

Життя і смерть часом химерно поєднуються і сплітаються в нестримних обіймах. Розімкнути ці сплети неможливо. Сміх і сльози завше будуть поруч. Протестувати даремно. Змінити щось неможливо. Можна відвоювати день або два, оголосивши траур, але не більше. Але і в ті два дні життя не замре, не зачаїться. Життя все одно буде пульсувати, а сміх — лунати.

Живим — живе. А героям — вічна пам'ять.