З віршів, коли спекотно

Ще не всі прийшли, а вже відходять,

зачиняють двері холодами.

Стільки слів, а погляди розтанули.

Скільки літ – були і не діждали...

Полетіли бричками назад.

Во стократ привабливіші пани,

як тепер. А пера! Басамани

бакенбардів на блідих щоках.

О! хіба ж? чому ж? І задля чого –

цей фіакр, ця курява й дорога?

Цей цілунок? Дотик навмання?

Виїжджаєм. Все перевіряєм.

Тільки чи повернемось, не знаєм...

***

Розмовляючи, забуваєш

про слова, що померли з голоду.

Бідну, бідну, нещасну голову

сивим попелом посипаєш.

Хто ж то віда? Життя минає

попід вікна. Душа не знає

як відбути, піти, сказати...

А слова – биті чорним карти.

Лиш повітря брудне ковтаєш.

***

Як солодко знову

натрапити

на ту мову,

якою не сподіваєшся

бути зрозумілою,

розмовляєш

неначе сама з собою,

на самоті,

перебираючи варіанти.

Мову немови,

мову погляду,

мову мовчання,

що викрикує діри в небі;

мову дотику,

що пропікає

до кісток живу плоть;

мову твоєї відсутності,

слідів у моєму серці,

що ведуть у поезію.

І тому

я щаслива і сильна,

я – твоя версія.

***

Коли настане –

так, безумовно, настане –

хвилина зустрічі,

мить спіткнутись об настрій,

такий недоречний,

настрій ґречності

нетутешньої,

суму в очах,

невисловлених почуттів.

Вітер віятиме.

І не знатимеш,

як зупинити вихор,

що закипає

в твоєму погляді,

моєму погляді:

ну, привіт...

***

Важлива мова

втекла до моря

від спек, вітрів

і палючих пісків.

І ходить велетень,

плаче велетень,

щоб мені боляче

навіть у сні.

Лагідні видива

в рамках покривлених.

Дні четвертовані.

Люди продажні.

Та всеодно

найважливіша мова

розпочалася тут десь,

де строго

ти розгортав

фоліант того дня.

Так, було.

Так, було –

мова моя.