В четвер в український прокат вийшов фільм «Руйнація». Його сенс – протилежний до його назви. Хоч до «творення» герой фільму доходить як раз через руйнацію. Цим протилежностям, в яких одне з одного виходить, – присвячується.
2001-го року «Донні Дарко» пробився на іншу сторону, чи з нашого світу, чи в наш зі світу іншого – не має значення, важливо, що провідником став американський актор Джейк Джіллегол, гіпнотично-мінорний хлопака-не-сьогосвітній. 2011 року стрічка «Кафе де Флор» канадського режисера Жан-Марка Валле притягла, збільшила і розвернула до меж відчуття біль втрати любові – між коханцями, між батьками і дітьми. Цього року «Руйнація» об’єднала двох диваків, які настільки гостро сприймають і здатні настільки гостро передати руйнацію душі – те, чого не видно не озброєним оком. Джейк і Жан-Марк знайшли один одного, як промінчик світла і збільшувальне скло. Їх робота може пропалити наскрізь.
«Якщо хочеш щось полагодити, потрібно все розібрати», – говорить тесть сакраментальну фразу своєму зятеві, говорить після того, як у нього, тестя, загинула донька, а у зятя – дружина. І хлопець починає розбирати: комп’ютер, який чомусь перестав працювати, дверцята в туалеті, що скриплять вже багато років, холодильник, котрий почав протікати за два дні до загибелі дружини. Він пише не одного, а два, три, чотири листи в компанію продуктових автоматів, і разом зі скаргою на несправність одного з них розповідає все своє життя.
«Зцілення серця, – казав тесть, – це як ремонт автомобіля: потрібно зазирнути до кожного кута і тоді ти зможеш повернути все на місце». Та зять не знаходить несправностей і не повертає все назад – бо розібрав все до гвинтиків, а те, що не вдалося розібрати – роздовбав на друзки… Не можна повернути на свої місця зруйноване.
На плакаті до фільму у героя Джейка Джілленгола на місті серця – вирваний клапоть паперу з написом «Руйнація». В намаганні склеїти розбите шляхом пошуку причини руйнування герой кожний раз заходить в глухий кут, і, зазираючи до нього, нічого не бачить, адже там – лише голі стіни. І все, що герой може зробити – полізти на них, здираючи нігті… Але ні, герой цього не робить. Під впливом сценарію Брайана Сайпа режисер Жан-Марк Валле веде героя незвіданими доріжками оригінального, індивідуального божевілля.
Шаблон горя тут відсутній: герой не пускається берега з жінками, алкоголем та навіженою поведінкою демонстративного антисоціального настрою, виправданого особистими причинами відрази до всього світу і Бога конкретно. Його дах їде тонко, тихо, так, як це відбувається саме в житті, а не в кіно. Якщо хтось коли-небудь бачив божевільних, може відзначити їх ні на що не схожі рухи, погляди, слова. Герой Джейка посеред бесіди з (колишнім) тестем несподівано каже: «Я знаю, чому коктейлі в ресторанах так дорого коштують. Ти платиш не за коктейль, а за атмосферу». Під впливом горя мозок не розлітається на шматки гучним і всіма баченим атомним вибухом, - кислота болю не помітно пропалює собі нові береги. І ось ти вже передумав голитися, перестав звертати увагу на колір і фасон штанів та пальто, танцюєш на вулиці під музику в навушниках, бо тобі саме так ведеться, бо соціокультурні обмеження спалені, як і мости, а головне – ти цього не усвідомлюєш.
Здається, найбільша подяка режисерові має бути за цей спосіб показу розвалу життя – правдивий, без сентиментів і вже мільйон раз визначених шляхів розвитку подібного сюжету. Так, новим сюжет бути не може – жанри стало існують з часів Шекспіра, неможливо полетіти, якщо людина ходить, але є шанс піти гірськими доріжками обабіч магістралей: не так рівно, не так швидко, але побачиш набагато більше і це буде новим. Як от Валле показує поминки – скупими штрихами, короткими кадрами, позбавленими зрадницьких слів. Розчулена мати, машини запрошених, дім, повний людей, герой у туалетній кімнаті намагається видавити із себе сльози, але марно – їх немає.
Він пише в листі до компанії, чий автомат не видав йому пакетик «М&M’s» і завдав йому прикрощів через банальний голод, що він нічого не відчув після смерті дружини. А одружився, бо це було легко. Та правда трохи в іншому місті, і не треба повертати на 180 градусів, аби її точно побачити. Порожнеча після втрати близької людини аморфна і не конкретна. Там не має маніяка з лезом в руці – це не так працює. Хоча – «Олександр помер, Олександра поховали, Олександр обернувся на порох; порох – це земля; з неї ми беремо глину, чому б тою глиною, що нею став Олександр, не позамазувати діри в пивних діжках?»
Герой Джілленгола був звичайним хлопцем, але пристрасть до дівчини, що його покохала, змінила звичність в силу соціокультурної атмосфери, і він почав ходити в костюмах і дипломатом в руках, чого не міг собі й уявити, і працювати в компанії, яка опікується шістьма мільярдами доларів. А потім дівчина зникла, атмосфера помінялася, – і вже не треба платити за коктейлі, і дипломат з костюмами не потрібні, і дім не потрібний також – купуєш на «eBay» бульдозер, і ламаєш дім, як в грі – із задоволенням руйнації. Це не те, що виривати зуб, але дуже схоже: залишки зуба чи кореня в ньому можуть запалити ясна, тож краще все старе витягти. Добре, коли ти юний чи бодай молодий – може вирости новий зуб, а якщо ні? Дірка в роті – не святе місце, і може залишитися порожнім місцем. В житті так само.
«Руйнація», як і кожний витвір мистецтва, має кілька пластів-вимірів, формально торуючи дорогу на полі, вже порізаному на клапті, і усвідомлено даруючи нові смисли, якщо хочете – підказки для тих, хто в такій самій або схожій ситуації. Змінив зачіску – змінив життя, викинув старий гардероб, переїхав в інший будинок – почав з нуля. Герой фільму Жан-Марка Велле це все зробив не математично вираховуючи плюси і мінуси вчинків, а імпульсивно, божевільно, та в той самий час із несвідомо-могутнім видихом – «Боже, вільний!» Звільняючись від минулого ми починаємо творити нову історію, але не забуваємо його, бо, як сказав філософ, хто не знає минулого, той приречений його повторювати.
Фото надані компанією ParakeeT film
30.06.2016