Дієприкметники в українській мові

1 липня виповнилося 125 років з дня народження видатного, але зовсім забутого мовознавця (а також поета, прозаїка та перекладача) Петра Панасовича Бузука. Хоч, може, й не 1 липня. Бо ні з датою, ні з місцем народження науковця визначеності немає. Як немає визначеності, котрий із народів мав би вважати його своїм. Народився він чи то в червні, чи то в липні, але однозначно на території сучасної Республіки Молдова. От тільки не ясно – на лівому чи на правому березі Дністра (тобто, чи на території теперішньої невизнаної ПМР, чи там, куди простягається влада Кишинева).

Але реалізувався Петро Бузук однозначно не на молдавському «ґрунті». До 1925-го працював у своїй alma mater – колишньому Новоросійському університеті, на той час – Одеському ІНО (зараз знову університеті). Відтак на запрошення першого ректора Білоруського державного університету полтавчанина (напівукраїнця, напівсерба) Володимира Пічети переїхав до Мінська, де викладав (і завідував кафедрою) в БДУ, був ученим секретарем Інституту білоруської культури. У Мінську його двічі заарештовували чекісти. Після другого арешту опинився у Вологді, де після третього – його розстріляли.

Сфери мовознавства, в яких працював Петро Бузук, перелічувати надто довго. Це, зокрема, проблеми праслов'янської мови та її діалектного роздрібнення, загального та порівняльного мовознавства, психології мови, лінгвістична географія Білорусі, питання української філології. До останніх праць належить і пропонована тут.

УВАГИ ДО ДІЄПРИКМЕТНИКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ.

„Їдучи за иншими мовами, каже О.Курило (Уваги до сучасної укр. м., 2, 1923, ст. 12) українська літе­ратурна мова вподобала собі такі дієприкметникові форми на –чий, –(в)ший, –мий, як жиючий, живший, незадовільняючий, хвилюючий, спостерігавший, намагаючийся та инші, в примітці-ж до цього додає: „приклади взято з часописів та рукописних праць із природознавства“. Подібні зауваження що до дієприкметників можна також знайти в сучасних підручниках української мови (див., напр., проф. Синявського „Порадник української мови“, Космос, 1922, ст.73-74 і його „Украинский язык“ 4, 1924, ст. 46). Але в дійсності справа стоїть трохи инакше. Не можна валити до купи всі зазначені вище дієприкметникові форми, бо одну з них, а саме приклади дієприкметників на -чий ми знайдемо не тільки в мові якихось там невідомих авторів ненадрукованих рукописних праць, але також знайдемо й у мові майже всіх письменників, ба навіть і в живій народній мові.

Щоб зрозуміти оцю незгоду між граматичними правилами та літературною мовою, ми в коротких рисах пригадаємо процес розвитку старих дієприкметників в україн­ській мові.

Почнемо з дієприкметників діяль­ного стану. Як відомо, в україн­ській мові (а також і в російській) з дієприкметників з’явились, з од­ного боку, дієприслівники, з другого-ж боку, звичайні прикметники, Справді, українська, як і російська мова відзначаються дуже цікавою рисою. Часто вживані дієприкмет­ники по-части втрачають свій дієс­лівний характер і стають прикмет­никами або речівниками: українські і російські гарячий, пекучий, українські знайомий, видимий, російське горелый.

І цікаво, що це може статись на­віть з дієприкметниками такої ка­тегорії, яка взагалі зберігається в мові, напр., рос. раненый, мороженое. Але цей перехід від дієприкметника до прикметника ступневий; майже неможливо вка­зати межу між цими двома катего­ріями, і тому зовсім безпідставним буде протиставлення дієприкмет­ника прикметникові дієслівного походження.

Не кажучи вже про те, що твер­дження граматик: „Оці колишні дієприкметники стали вже звичайними прикметниками“ з точки зору формальної граматики є чистісінька тавтологія, але не має особливого значіння навіть те, що в прикметникові дієслівного походження в протилежність дієприкметникові, не відчувається категорія часу.

Адже приросток в прикметникові на –лий, ла, ле, що походить з дієприкметників минулого часу, безумовно, надає йому, як на це вка­зав Потебня (Из запис. по русск. граммат., 2 вид., 1888, ІІ.стор. 288), – характер дієприкметників минулого часу: порівн., наприкл. горілий і погорілий, мерзлий і замерзлий, спілий і поспілий, зрілий і дозрілий.

А з другого боку, категорія часу майже цілком не відчувається в дієприкметниках теперішнього часу, якими частіш визначається постій­на здатність (напр., в рос. літературному „говорящий по-французски“), що стоїть у зв'язку з поширеним значінням самого теперішнього часу: він співає добре (не тільки сьогодні, а взагалі), він їде завтра до Київа (=майбутній час), ось я йому й кажу (=минулий час).

Але в цій справі головніше друге, а саме, що мова не може зупинитись на утворених раніш прикмет­никах дієслівного походження й не втрачає здатносги надалі утворю­вати нові такі самі прикметники, що в першій своїй стадій будуть таки дієприкметниками. Адже не завжди можна атрибутивний дієприкметник замінити описовим зво­ротом, не міняючи характеру й зна­чіння речення.

Ось відчуваючи оцю потребу, українська мова й виробила ріжні засоби утворення дієприкметників, (бодай прикметників дієслівного — походження) всіх чотирьох катего­рій, хоча, правда, і в обмежаних розмірах.

Вповні вона зберігла дієприкмет­ник страждального стану минулого часу на –ний, на, не й тий — та, те, форми-ж дієприкметн. стражд. стану тепер. часу зникли, але в їх значінні вживаються дієприкмет­ники минулою часу від недоконаних дієслів: записуваний.

Також дієприкметники минулого часу діяльного стану на –(в)ший, –(в)ша, -(в)ше, що зникли в українській мові, вона до деякої міри замінює прикметниками діє­слівного походження на –лий, –ла, –ле. Кажу до деякої міри, бо ще Потебня вказав на те, що ці прикметники утворюються від діє­слів, „недопускающих прямого объекта“. (Из запис. по р. гр., II сг. 234), себ-то від дієслів не-діяльного етапу.

І справді, не можна сказати побилий (від побити), прочиталий.

Зовсім инакше стоїть справа з дієприкметниками діяльного стану теперішнього часу. Цікаво тут перш за все ось що. В той час, коли прикметників, що походять від дієприкметників страждального ста­ну теперішнього часу та дієприкметників діяльного стіну минулого часу, залишилось дуже небогато в українській мові, прикметників на –учий, –ючий, –ачий, –ячий, значно більше: пекучий, ревучий, рішучий, терплячий і т. д. Очевидячки, потреба в утво­ренні оцих дієприкметників, що ними, головним чином, визначалась постійна властивість предмету, бу­ла занадто великою, але вона не припинилась і в пізніші часи. Задо­вольнити цю потребу допомагає літературна мова. Подібно до того, як що до дієприкметників на –щий, –щая, –щее російська літера­турна мова впливає на народню, так само ми були свідками того, як з української літературної мови пе­рейшли до народньої мови дієприк­метники на –чий, з яких колись також будуть звичайні прикметники.

Чи багато знайдеться тепер селян, що не вживали-б таких слів та зворотів, як завідуючий, працюючий люд, існуючий лад, співчуваючий радян­ській владі, пануючий клас (Пануючий попало навіть в Академ. російсько-українськ. словник, див. s. w. Господарствующий), то­що? Це з'явище дуже цікаве для характеристики взаємовідносин між літературною та народньою мовами, показуючи, то иноді літературна мова віддячує народній мові, що на її основі вона виросла. Годі вже й казати, що дієприкметники на –чий, –ча, –че в мові літературній подибуються в великій кількості, в значно більшій, ніж думають про це. Рясні приклади дієприкметн. на –чий ми подибуємо вже в грамотах XV і XVI в.в. (див. Огієнка, Курс укр. яз., ст. 219). Ще (більше цих форм у мові письменників XVII в.: тонучий в кн. „Огородок“ Ант. Ра­дивиловського, хотячого в кн. Дмитра Ростовського й особливо в словнику Памви Беринди (див. проф. Огієнка „Курс укр. языка“, 1919, ст. 219, 323 й 325), у Захара Копистенського. (див. Тітова, Стара вища освіта в Київск. Україні, ст. 41). Ясно, що всі приклади з зазначеної доби XV— XVII в. не можна з'ясувати російським впливом.

З XVIII ст.: — в мові Сковороди (часто), в документах знаходимо заступаючі (див. ст. проф. Слабченка, Уч. Зап. Высш. Шк. г. Одессы, т. II, 1922, ст. 81—84). Далі ми знаходимо дієприкметники на –чий майже в усіх письменників XIX в XX в. у Котляревського, Куліша, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка (див. Равлюка „Дієприкметники і дієприслівн. в укр. м., 1922). Можна знайти приклади цієї форми й у таких добрих знавців україн­ський мови, як Панас Мирний (цвітучі огороди, див. „Шляхом життя“, 1 ст. 13, дівчину співаючу), Нечуй-Левицький (дуже компромитуючою, Старосв. бат. та мат., 1918, 154), Васильченко (ниючий спів, див. Плевако, Хрестом. Нов. укр. літер, ст. 361), Леся Українка (отару... тремтячу, „В катакомбах“, сприяючий... орган, в листі до матері, див.. Червон. Шлях, 1923, ч. 6—7, ст. 191). Модест Левицький (тремтячим голосом, оповід. „За­був“ і „Щастя Пейсаха Лейсермана“), Черкасенко (існуючого ладу, Хуртовина, 1918, стор. 3). В мові-ж Коцюбинського, Винниченка, та галичан Франка, Яцкова й особ­ливо О. Кобилянської (див., напр., оповід. „Битва“) ці форми остільки звичайна річ, що навіть годі їх і виписувати. Нарешті чимало при­кладів можна знайти й у мові су­часних революційних письменників: караючий гнів у покійного Чу­мака (Червон. Заспів, див. Шляхом життя, І ст. 209), палаючі головешки у М.Семенка (д. Черв. Шл. 1925, 1-2, ст.259), сплячі (кілька разів), голодуючий у В.Гжицького (Плуг, І, ст. 95 т. и.), вседосягаючого... генія у В.Еллана (Гарт, І, стор. 97). починаючих акторів у Копиленка (Гарт, І, ст. 47), співчуваючих компартії у Блакитного (ibid, ст. 158), тремтячими руками у Коцюби (ibid. ст. 40), спокутуючого інтелігента у В.Коряка (М. Коцюбинський, 1923, ст. 81 21), часто у Хвильового (див. ст. М. Сулими, Черв. Шл. 1925, 1—2, ст, 289- 290), навіть у Йогансена (див. арт. Цебенка. Червон. шлях 1925, № 4, ст. 220)¹).

Не обходяться без дієприкметни­ків на –чий також відомі вчені й публіцисти акад. Багалій (порівнюючого язикознавства, Черв. Шл., 1924 4—5, ст. 149), проф. М.Яворський (пануючого класу, Червон. Шлях, 1924 ч. 3, ст. 176, виростаюча... знать, Коротка істор. України, ст. 19), М.Чепіга (На шляхах до трудової школи), Мазуренко (здобуваючою промисло­вістю, Червон. шл. 1923, ч. 6—7, ст. 205), Б. Якубський (пануючого націоналізму, Черв. шл,, 1925, 1—2, ст 251) і т. д. Але найцікавіше те, що приклади дієприкм. на –чий знаходимо й у мові фахівців україн­ської мови — академіків та профе­сорів, що в своїх підручниках української мови иноді самі підтримують правило про те, що цих форм уживати не можна: у А.Ю.Кримського (до акаючої... мови, Нариси з іст. укр. м., ст. 112, Ересь Жидівствуючих, ibid., ст. 113), у Е.К.Тимченка (поясняючі додатки, в Укр. грамат. для III і IV кл. шкіл серед., 1918 ²), формуючим чинником, див. „Україна“, 1924, кн. 3, ст. 5), у К. Т. Німчинова (існуючих... язиків, Укр. язик у минулому й тепер, 1925, ст. 26), у Р.Смаль-Стоцького (побільшуючий, поменшуючий, Нарис словотвору прикметників укр. мови, 1923. ст. 79 й 84), у В. К. Дем'янчука (пануючі класи, Нариси з істор. укр. м., ст. 78).

Безумовно, ми виписали не всіх письменників та вчених, що вжи­вають дієприкметн. на –чий. Може залишаться лише кілька чоловіків, що в їх мові не знайдемо цих форм, але безумовно й вони відчувають, потребу в цих формах і так або инакше її замінюють. Напр., акад. Ефремов, що його мову проф. Синявський вважає, між инш., за зразкову, (Порадник укр. м., ст. 120), утворює нові форми на –щий: кричащою суперечністю (Ко­цюбинський, ст. 104), самодовліющої (ibid., ст. 124), жаждущих (ст. 164). Такі форми знає, між иншим, мова Т. Г. Шевченка, а також мова Б. Грінченка (плачущим... голосом, Соняшн. промінь, ст. 25).

І хіба утворені таким чином фор­ми на –ший, або також прикмет­ники на –ний (порівняльний) не будуть так само чужими народній мові, навіть більш штуч­ними, ніж дієприкм. на –чий.

З усього зазначеного, гадаю, стало ясним, що українська літера­турна мова не втратила здатности утворювати дієприкметники всіх чотирьох категорій, без яких, взагалі, не може обійтись жадна літературна мова, і в тому числі дієприкм. тепер ч. на –чий. Звідси дієприкм. цієї категерії переходять і до народньої мови, як що ця справді сама вже втратила цю здатність. І зовсім дарма, отже, М. Гладкий в свойому „Практическом курсе украинского языка“, 2 вид., 1924 р. в примітці до форм дієприкм. теп. ч. на –чий додає, що вони вжива­ються „только в плохом литературном укр. яз.“ (ст. 55). Чию-ж тоді мову будемо вважати за добру, коли мова всіх перелічених письменників та вчених кепська? Але цікаво, що в 1-му вид. його під­ручника (1918 р., ст. 62 —63) цієї уваги не знаходимо. Також і проф. Синявський, що теперь вороже ставиться до ф. на -чий, в 1918 р. тримався, одначе, протилежних по­глядів. На 43-й стор, його „Корот­кого нарису укр. мови“ читаємо: „формант дієприкм. тепер. ч. –чий: читаючий, сплячий“. Невже-ж обидва автори, і М. Гладкий і проф. Синявський в 1918 р. знали лише „плохой литературный укр. язык?“

Між иншим, в згаданій книжці 1918 р. проф. Синявський трохи далі наводить навіть ф. дієпр. мин. ч. на –(в)ший: носивший, нісший. Ставити цю форму, що до певної міри легко дається замінити її ф. прикм. на –лий, поруч форми на –чий не можна, бо вона подибується в літературній мові в дуже обмеженій кількості й, крім того, потреба в ній не така вже й велика ³).

Проф. П. Бузук.

__________________

¹) З приводу цього Цебенко між иншим, додає „О.Курило дуже гостро ставиться до вживання їх (себ-то дієприкметників), але життьовий узуз уперто заводить їх, можливо з причини економности, а по-де-коли навіть важко їх обминути, і тому доведеться мабуть визнати за ними право на існування, але виключно, як прикметників, а не дієприкметників.

²) Але в тому самому підручникові (ст. 40—41) зазначає відсутність в укр. м. «причасників - прикметників» на -чий.

³) Коли була вже написана ця розвідка, я дістав від О. Б. Курило 3-є видання її „Уваг до сучасної літературної мови“ (1925). Тут вона стоїть майже на такому самому погляді, що на ньому й раніше стояла, але наведеним списом прикладів прикметн. дієсл. походження на –чий, –щий, з говорів авторів (звичайно не повним) вона в значній мірі вже похитнула свій погляд.

Між иншим, не обходиться без дієприкметн. на –чы, –чая й т. д. також і білоруська літературна мова, хоча народні говірки Білорусії що до цих форм нагадують українські говори.

[Вісник Одеської Комісії Краєзнавства при Всеукраїнській Академії Наук, ч. 2-3, 1925 р., с. 169-171]