Любити країну

Не існує жодної формули любові, а лише закономірності, які виявляють (або ні) її присутність. Коли любимо, то стараємося кращі риси підкреслювати, а гірші – допомагати покращувати.

Це повною мірою стосується також іншої категорії любові – не тілесної чи міжособистісної, а ідейної, яку прийнято називати патріотизмом.

Любити країну, особливу таку складну і неоднозначну як наша – справді непросто. Історичне підґрунтя, етнічна строкатість, ідеологічні сум’яття не дозволяють обмежитись простим і єдиним імперативом патріотизму. Незважаючи на те, що про неї невпинно говорять, особливо інтенсивно від часу здобуття незалежності, здається, що не всі по-справжньому надають їй глибокого змісту.

Бо любов до країни – це не тільки легкозрозуміла гордість за успішну економіку чи могутню імперію. Любов, ризикну припустити, – у своїй найглибшій сутності – проявляється саме тоді, коли немає успішної економіки, а території втрачаються. Від сили і форми саме такої любові і залежить майбутнє держав.

Уже два роки з тривогою спостерігаю як, попри зовнішнього ворога, ми сплощуємо любов до країни і тим самим посилюємо ворога внутрішнього – оцей явний або прихований сепаратизм, який в одних регіонах вже проявився, а в інших продовжує достигати. Зовсім не завжди природа цього сепаратизму – це любов до іншої країни. Часто – це відсутність любові до власної! У філософському значенні таке байдуже ставлення до батьківщини відділяє людину від громади, а отже посилює внутрішні напруження розтягу, які за певних умов врешті-решт призводять до появи макротріщин (у вигляді втрачених регіонів), заліковувати які вкрай складно.

Колись любити/нелюбити країну було простіше: можна було заховатися за мантру втраченої спадковості усього національного або інертність у набутті нового світоглядного ставлення до країни. При цьому кивалося на зовнішні сили – імперії, ідеології, репресивні системи. А для патріотизму достатньо було трибуни, натовпу, красномовства і жодної відповідальності. Зараз термін переродження ніби вже мав минути. Двадцять п’ять років достатньо якщо не для економічного стрибка цілої країни, то принаймні для персоналізації кодексу громадянської любові до країни.

На жаль, навіть такі високоенергетичні події як «революція гідності» та війна за Донбас не стали каталізатором процесів зростання справжнього патріотизму і тривожне почуття не полишає. Добре хоча б те, що патріотизм у формах мітингової патетики чи інтелектуальної екзальтації вже вийшов з тренду і більше «не працює» на політичні дивіденди.

Зараз вкрай важливо виявити, що любимо країну по-справжньому. Без галасу, але з відповідальністю. Україну зі всіма її недоліками. Любимо без надії знайти іншу. З готовністю терпіти, працювати і будувати.

Натомість мені здається, що українці (чи значна активніша їх частина) занадто захопилися грою «в політику», яку вони помилково плутають з демократією. Маю на увазі не політиків, для яких це робота (добре чи погано виконувана – це вже інше питання), а тих наших співгромадян, для яких це не є роботою. Ця на перший погляд невинна віртуальна гра – коли у соцмережах чи медіа можна критикувати всіх і все, вважаючи себе експертами у всіх суспільно-політичних областях – поступово втратила правила невинності і стає ще однією нашою недоброю національною рисою, поряд із заздрістю і несолідарністю. Вихід за межі правил – це втрата відчуття відповідальності за кожне слово – «вольне чи невольне», за кожний вчинок – «вольний чи невольний», який може завдати шкоди країні. У свій колективній «позаправилості» ми зараз нагадуємо нерозумних, які потрапили на крихкий, розхитаний дерев’яний місток над прірвою. І замість пройти ним максимально акуратно, не зчиняючи коливань, ми з божевільною радістю стрибаємо і розхитуємо власну країну, наближаючи руйнівний резонанс.

Адже що може бути страшнішим (після військової агресії, звісно), як оце – повільне, ледь чутне, немов отруйний дим далекої пожежі – переконання, що «все пропало», «нічого тут не вийде», «ми не здатні на сталу державність», «наші розміри завеликі», «ми не можемо не красти» і тому подібне – підставте на власний розсуд почуте особисто. Яка ще ворожа станція чи розвідка зможе більш ефективно поширювати такі думки, ніж ми самі – у прояві такої «фіктивної» любові до країни, коли узагальнюємо те, що не можемо узагальнити.

Коли говорю про втрату контролю і загрози від цього, то, звісно, що не прошу притлумити голос совісті і мовчати, як ми майже звикли за століття, а навпаки – прошу звільнити голос розуму і діяти. Тобто працювати. Кожному на своєму місці! Війна в нашій державі торкнулася кожного, а не тільки героїв на передовій. У цій війні позиція кожного – на своєму робочому місці, а робота кожного – це добре виконана праця! Тому що наша перемога має, окрім військового, також і економічний, науковий, освітянський і держслужбовий виміри. І перемога буде спільною для всіх. Або її не буде... Ми не просуваємося на фронті не лише через Мінські угоди чи тому що ворог зміцнів, а також і тому, що щось не допрацьовуємо на своїх місцях.

Подивіться, яка кількість «експертів» з питань війни та економіки, науки та освіти, не говорячи про децентралізацію та урбаністику, з’явилася за останні два роки. У час, коли соціальні мережі – поряд з ЗМІ – стають вагомими факторами впливу на свідомість людей, хаос критики та порад продовжує розхитувати державний організм. Невже не розуміємо кому вигідний цей хаос? Невже не відчуваємо, що така квазі-свобода думки розмиває дійсність нашої держави, додаючи їй ознак фейковості? Можливо, шанс для держави, яка у небезпеці, – це спокій громадян, а не істерика безвідповідальних. Можливо, замість «критики в повітря» всіх і вся, краще розумно голосувати на виборах і не обирати аферистів, казнокрадів та популістів на тій підставі, що альтернативи немає. Альтернатива завжди є, просто потрібно захотіти її побачити, тобто з любові до країни усвідомити тривалісну вагу особистої відповідальності за свій голос. Слід розуміти, що вага кожного публічного слова у полі тяжіння ворожої загрози зростає в рази і що іноді промовчати – таки справді краще, ніж ефектно балакати, не відповідаючи за наслідки і відробляючи гранти чи політичні замовлення або ж просто утверджуючи власне еґо.

А наслідки ці прогнозовані – і не тільки в нашій державі, але й системно прогнозуються в іншій – це неповага до інституту держави, втрата віри у нашу спроможність до суверенності, фактична згода з політичною імпотентністю.

Тому ситуація коли «кожна кухарка повинна знати як керувати державою» вже зовсім не веселить в українській проекції. І якщо хтось видає це за любов до країни, то я не вірю такій любові.

Я ні в якому разі не закликаю припинити критикувати владу, а навпаки – прошу це робити, але відповідально! Бо відповідальна критика завжди повинна закінчуватися пропозицією або готовністю самому включитися в роботу і допомогти. Причому пріоритетом варто ставити не матеріальні переваги, а надихаючу ідею бути корисним народу і країні.

Тим більше не прошу припинити боротись з корупцією. Навпаки, вважаю, що ми її подолаємо тільки тоді, коли виробиться внутрішнє відчуття персональної неприйнятності будь-яких форм корупції. Не кивати на продажних депутатів чи суддів, а тихо, мовчки «не давати і не брати» – кожному на своєму місці, який би рівень цієї корупції не був – тисяча гривень чи мільйон. Якою б малою не була зарплатня, виконувати свою роботу добре і спостерігати як поступово матеріальний добробут почне зростати. Нехай повільно, але у всіх! Адже корупція знижується пропорційно з ростом добробуту країни.

Ідеалізм чи наївність – скажете? Може й так. Але саме ідеалісти створюють держави. А нам фактично потрібно створювати нову державу.

Наша держава зараз – як мандрівник-початківець, який підіймається стрімкою горою. Той хто багато стогне і нарікає на труднощі (взуття незручне, наплічник заважкий тощо) ніколи не дійде до цілі. Інший – при аналогічних труднощах – може мовчати і саме його воля винесе на вершину.

У нас стало звичним насміхатися з державної служби через зарегульованість та низькі зарплати; зневажати науку через закостенілість та низьку зарплатню, недовіряти медицині через застарілість та низьку зарплатню. І фактично, так і є. Але парадокс у тому, що ніколи не стане краще, якщо думатимемо в такий спосіб і не працюватимемо сумлінно і чесно.

У нас прийнято підіймати фінансування депутатів на 300% тихо і без галасу, а бюджетним працівникам на 5% з піаром та пафосом. У нас прийнято суддям і прокурорам встановлювати диспропорційні до інших секторів зарплати, мотивуючи це тим, що там корупція, а тим сферам, де корупція мінімальна (наприклад, науці), можна недодавати і, фактично, знищувати. У нас прийнято перед найбільшими релігійними святами підіймати ціни, виявляючи нібито зрозуміле бажання швидко заробити на попиті. У нас і далі прийнято вітати вчителів не лише квітами, але й грошима чи дорогими подарунками, мотивуючи це їхньою низькою зарплатнею, а фактично, руйнуючи систему справедливого оцінювання учнів. Про вищу школу й говорити марно. Прикладів можна навести багато. Але де тут любов до країни, яка у кризі? Такі та інші дії – однозначні маркери несправжності любові до країни, неважливо кого це стосується – депутата чи підприємця, батька чи студента. Несправжня любов до країни наповнила легені національного організму не менше, ніж корупція. Таке зловісне двійникування поганих звичок, можливо, більше стримує наші успіхи, ніж війна на Донбасі.

Стандарт соціальної рівності давно вже не актуальний у країні. Клуби мільйонерів, якими є парламент і уряд, не відчувають найменшого сорому за свою неефективність, не говорячи про відповідальність. Наркотичний дурман влади швидко зламав навіть молоду генерацію політиків, що прийшли на хвилі революційних подій, і вони стали такими ж «балакучими головами» з нульовим порогом совісті, як і їхні більш досвідчені професійні політики.

Але, знаєте, попри ці негаразди, залишається якась тиха впевненість, що імунітет народу ще не зруйнований повністю. Що гамір безвідповідальності та паразитування поступово стихає. Натомість щораз більше людей втрачають інтерес до цього і більше зосереджуються на своїй роботі, на своїх родинах, на своїй війні і вчаться саме у такий спосіб любити країну.

І це тільки здається, що неможливо навчити любити країну по-справжньому. Патріотизм – це інтегральна сума історичних успіхів, гучних і мікроскопічних, які творяться людьми. Тому насправді саме це, а не особисте збагачення, є найпершим завданням еліти: досягненням економічних чи дипломатичних успіхів, встановленням довіри до правової системи, зміцненням обороноздатності армії, підняттям престижу робітничих та інтелектуальних професій повертати людям любов до країни.

У багатьох вона все ще приспана столітньою історією поразок та невдач. Але ж ми домовились, що більше цього не буде. Чи не так?..

Олег Яськів,
громадський активіст, організатор культурних проектів,
науковець, доктор технічних наук,
заступник директора Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка