Летїла куля через гopy
Тай ударила у грудь мою,
Потекла крівця річенькою
Aж до тихого Дунаю...
(Стрілецька пісня).
Прийшла велика хвиля і зібрали ся молоді борцї, щоб нарадити ся над здобуваннєм долї й волї. Урадили рушити у бій, у всесвітню заверюху. А куди вони йшли, зоставали ся по них кріваві слїди, слїди їх працї та трудів. І хоч крівавили ся й рідшалп їх ряди, вони йшли все дальше вперед. Не спинювало їх нїщо: нї перешкоди перед ними, нї страшні жертви за ними. Вони йшли й ідуть усе вперед і вперед, вдивлені в велику цїль. У них нема часу звернути більше уваги на тих, що зостають ся по дорозї в крови; на їх менше щасливих товаришів, яким судило ся перенести на собі всї страшні наслїдки боротьби. Захоплені своєю працею, забувають вони на тих, що зостали ся, а ті переживають траґедію. Хоч у них велике бажаннє йти дальше вперед з товариством і брати живу участь у визвольній боротьбі, люта недуга держить їх міцно в своїх обіймах і змушує їх до резиґнації зі своїх плянів, спочатку далеких, потім щораз близших і близших, вкінцї велить попрощати ся з найдорогоцїннїйшою річю, з життєм. І то не нагло, в забуттю, у вирі бою, але поволї, постепенно, спокійно та жорстоко, на власних очах. І вони хоч не хоч мусять годити ся з тою дїйсністю, що вже не зайдуть до ясної, вимріяної цїли, що їм судило ся упасти по дорозї. А як вони се приймають: чи спокійно, байдужно, чи з шаленим болем у серцї та розлукою, нїхто сього не знає. Нїхто й не стараєть ся пізнати сього, війна затупила людські почування. Лиш страшний косарь тріюмфує...
___________
Гарні алеї головного віденського кладовища блистять весняною красою. Поміж понурими гробами лїтає невидимий дух радости та життя, велить забути на горе та злиднї, а віддати ся непереможним чарам молодости, веселощі та щастя. Рівночасно поміж тими алеями пересуваєть ся сумний похоронний похід, що провадить з собою одну весну життя. Її мають за кілька хвилин зложити в чорну могилу, присипати сирою землею, віддїлити її на віки від світа...
Недовго йде похід. Із величнїх алей мирного часу входить у прості, незакриті й широкі простори маленьких гробиків і хрестиків. Вони то покривають героїв великого часу, які мов по пирі припали до долу та відпочивають. Простота та свіжість могил стискає холодно серце, а похід посуваєть ся дальше поміж усе новими рядами, щоб стати над довгою та глибокою ямою, прикритою дещо дошками. Се один з гробів для тих жертв війни, яким доля велить ждати вислїду великого змагання, спокійно на холоднім днї могили у вохкій глинї. І коротка відправа, дещо прощального співу та слів, материнське риданнє — й модерна машина, крутячи ся, опускає на дно дорогоцїнний скарб, людину, предмет найгарячійших сподївань і надїй, квіт, що передвчасно зівяв. А потім глухо тарабанять груди вохкої глини у дошку, останній розпучливий порив матери до сина, а потім яма щораз більше наповняєть ся, поки аж з неї не виросте... маленька могила. А на тій могилї знайдуть ся квіти та вінки: від ріднї, від товаришів і приклонників. Та чи перебє їx запах і краса грубу верству глини й чи оживить того, якому вони призначені? А по якімсь часї не стане коло могили нї людей, нї квітів, нї вінків, лише вона одна зостанеть ся, хоч пуста, опущена та самітна, зостанеть ся як вічний свідок великих поривів і болючих жертв.
Тих могил уже багато, можна їх на мілїони числити. І все вони збільшують ся, все нові виростають. Такі могили розсївають майже всї народи Европи. Розсїває їх у великій скількости й наш народ. А виростають ті українські могили не лиш під рідними деревами, на поритих у лютім змаганню нивах, але й під далеким від України підсонєм півночи, сходу, полудня й заходу. Виростають такі могили й на вершках і в підніжах Альп, виростають і на пісках синього Дунаю. Виростають і ховають у собі дорогоцїнні жертви молоденьких героїв, що умучені лягли спати й відпочивати...
___________
У серединї маю, у розквітї весни, прощала віденська українська публика й гурток Українського Сїчового Війська одну таку жертву, болючу жертву боротьби. Зложили до вічного сну молоденького борця й мученика, сїчового стрільця Осипа Сохнацького. Стрілецькі ряди знову зменшіли о одну людину, й то добру людину, повну віри в кращу будуччину та наскрізь перейняту бажанням і незломною волею працї та боротьби. І коли читати листи покійного Осипа, писані ним на початку його недуги з угорських шпиталїв, де він терпів великі прикрости й болї, що його одначе зовсїм не зневірювало, але де він показав цїлу свою душу: вразливу на все, на справи, далекі від його особи, та де він укладав пляни будучої працї й боротьби, й коли пригадати собі сей сумний похід алеями головного кладовища, стає на душі моторошно, болюче, цїла жорстока дїйсність і безоглядність так і бє в очі. А коли ще знати, хто в тім завинив, то стає страшно, невимовно прикро.
Покійний Осип Сохнацький, стрілець з сотнї Семенюка, належав до найкращих, найсвітлїйших одиниць у Сїчовім Війську. Се один з тої "старої войни", що з молодечим ідеалїзмом і з мужеською волею та завзяттєм на перший поклик вступили в ряди Сїчового Брацтва. І се не видуманого оповідання слухаєть я, а щирої правди, слухаєть ся слів опечаленої матери:
Родив ся покійний у Забаві, присїлку Стина, радехівського повіту. Був саме в силї віку, цвітучий, двадцятиоднолїтнїй молодець. Син-одинак дрібно-земельних селян-рільників, був на стільки щасливий, що мав змогу вчити ся, образувати ся. І він розумів, що се щастє для нього, та знав, кому належить ся дяка за се. І він як відзначаючий ученик перейшов шість кляс у філїї української ґімназії у Львові. Та він не лиш приносив батькам відзначаючі свідоцтва, він знав, що його обовязок на школї не кінчить ся. І він зорґанїзував у своїм селї кружок "Сїльського Господаря", вважаючи його найбільш потрібним товариством у даних обставинах, зорґанїзував культурну роботу в своїм осередку. Він сам тиха з природи людина. Тим буйнїйше жив внутрішнїм життєм. Образував ся сам поза школою, належав до ученицької орґанїзації, мав у себе на селї велику біблїотеку, з якої користав великий круг людей. І колиб подїї були пішли иншими дорогами, хто знає, чи не був би з нього виховав ся щирий робітник на суспільно-культурнім полї. Але надтягнула велика буря й пірнала його зі собою. Не можна сказати, щоб се було несподїванкою для нього, нї, він знав, що така хвиля прийде, що його народ мусить твердою ногою вступити у всесвітнїй спір. І він приготовляв ся до сього, робив, думав і мріяв по молодечому. Був дуже дїяльним членом і щирим приклонником пласту, орґанїзації, що була немов вступом і приготуваннєм до пізнїйших чисто мілїтарних орґанїзацій, Українських Сїчових Стрільцїв. Аж прийшла та хвиля, якої він сподївав ся. Може дещо завчасно, невідповідно, але прийшла. Жив він у великім містї, далеко від стареньких батьків. Проголошено збірку народнїх борців і він не мав уже часу попрощати ся з батьками. Та й не хотїв їм стареньким, спрацьованим задавати жалю та болю прощати сина-одинака, свою єдину надїю-опору, і не прощаючи ся й не кажучи нї слова нїкому, вступив він, вийшовши з школи, зараз у ряди У. С. С. З ним рушив він у далеку, кріваву дорогу скитати ся. Лиш родина переказала стареньким батькам, що стало ся з їх улюбленим одинаком. А потім надтягнула чорна хмара й закрила небосклін, віддїлила сина від згрижених батьків. А що з ним було, що він пережив, що він натерпів ся, нїчого про се не вміє сказати його старенька мати. А болї й терпіння мусїли бути. Першою радісною та болючою заразом вісткою був лист сина з Угорщини зі шпиталю. Радісною, бо була доказом життя, й болючою, бо прикре було се шпитальне життє. Аж по роцї, в падолистї відізвав ся страчений син до зболїлих батьків. Та не принїс він їм радости. Щось годї було віднайти її. Недуга, яка спочатку заповідала ся незначною, не хотіла уступати ся. А була вона вже давнім гостем у нещасного. Карпатські морози спричинили її. Ще в зимі був покійний короткий час у шпиталї. На Різдво вернув знову в поле до улюблених товаришів і був тут аж до маю. Та з весною недуга почала розвивати ся й покійний мусїв другий раз вернути до шпиталю. Але не сподївав ся він, що на так довго покидає Сїчове Брацтво. Переходив зі шпиталю до шпиталю, цїлу Угорщину переглянув через його віконце. Спочатку відсилали його все дальше на полудне, бо на півночі була велика офензива, що вимагала багато місця на свої жертви. А потім те саме прийшло і з полудня й недужого знову мучили транспортом. Та не лиш се мучило його. Недуга робила своє, а до того прилучувало ся ще: чужі люде, невирозумілі на почування инших, недостача вістей від родини й від товаришів, повне незнаннє стану загально-національних справ. І тому не здивують нас ті оклики розпуки, писані ним до секретарки Жіночого Комітету, панни Демчишинівної: "Пишіть що, бо вдурію у тих шпитальних норах... пишіть, що дїєть ся з товаришами, Сїчовим Брацтвом, що нового та доброго для нас у світї!". І хоч він терпів великий особистий біль, хоч йому на кождім кроцї робили прикрість чужинецькі люде, він не зражував ся тим, але живо інтересував ся всїми товаришами недолї, що знайшли ся побіч нього. Він знав і подавав точні вісти та журив ся всїми Українцями, що були в сїм самім шпиталї разом із ним. А коли його недуга вимагала навіть деякої помочи на лїченє й він благав сеї помочи у відповідних осіб і чинників, а йому відмовили тої помочи грубо, безоглядно та жорстоко відмовили, він, хоч огірчений був тим до глибини душі, мав стільки інтелїґенції у собі, що не узагальнював сього факту й дальше щиро займав ся загально-національними справами. І хоч се їдка іронїя судьби, що та інституція, котра не без вини в його заскорій смерти, уладжувала йому величній похорон, то він певно давно се їм простив, не памятає їм сього. Та не забув він тої щирости й любови, яку йому оказували в його недузї инші люде. При їх то помочи виблагав він своє перенесеннє з Угорщини до Відня та завдяки їм пожив тут ще деякий час, дещо відраднїйше, менше опущено-самітним життєм. Та не довго. На Різдво прислав він батькам вістку, що завандрував уже до наддунайської столицї, а вже на квітну недїлю прийшов потїшити стареньких батьків останнїй лист їх улюбленого одинака. Не знати, як звучав сей останній лист (та ніхто й не сподївав ся, що се останнїй), але певно не розпучливо. Певно старав ся він успокоїти бідних батьків і додати їм надїі та віри. Але доля спішила ся. І з весною, з початком мая, в роковини, як увійшов він на шпитальні ноші, — прийшла до глухо-спокійного дому батьків трівожна телєґрафічна вістка: Як хочуть в останнє бачити ся з одинаком сином, хай як найскорше прибувають у наддунайську столицю. І зібрала ся старенька мати, поїхала в далеку дорогу. Віднайшла сина, що вже вмирав. І на її руках він заснув на віки. А от тепер присипала сира глина її сина одинака, улюблену дитину, єдину надїю. Присипала на віки, далеко від рідних осіб і піль, від рідної хати та стареньких батьків, на далекій чужині"...
І спочив у глинї, змішаній з піском тихого Дунаю, молодець, повний життя, повний краси, енерґії та дум. Ляг відпочити один з тих героїв, котрих видав у сучасній хвилї український народ. Один з тих, що думкою та дїлом хотїв полїпшити долю того нещасного народу. Йому не судило ся, але в його слїди підуть инші, щасливійші. З синього Дунаю виросте та зацвіте на могилї молодого борця квітка волї.
[Вістник Союза визволення України]
18.06.1916