Які документи комуністичних спецслужб можна знайти в європейських архівах, що й про кого вони можуть розповісти і як з ними ознайомитись — про це у новому виданні «Документи комуністичних спецслужб у Європі: путівник мережею архівів», яке сьогодні, 22 червня, презентують у Львові.
«Дуже часто історики почувають себе в архівах, як людина з зав'язаними очима в темній кімнаті. Вони там блукають і щось шукають. Це довідкове видання для тих, хто хоче більше дізнатись про те, що по собі залишили комуністичні спецслужби в архівах країн Центрально-Східної Європи. У путівнику розповідають про самі архіви, їхні збірки документів, розписано, у яких фондах та колекціях вони зосереджені, включно з найпотаємнішими оперативними документами. І що дуже важливо — у путівнику розписано, які права мають заявники на доступ до матеріалів та їх поширення, адже законодавство різних країн різниться між собою», — розповів «Z» директор Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.
Тема особливо актуальна для України, зважаючи на те, що 21 травня 2015 р. набув чинності закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», згідно з яким запроваджується вільний доступ до архівів та передання їх з-під відомств силових органів до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам'яті (ГДА УІНП).
Розмова з редакторкою українського видання Олесею ІСАЮК, науковою працівницею Центру досліджень визвольного руху про особливості видання, про те, для кого воно, та як може допомогти, зокрема, українським історикам.
Олеся ІСАЮК:
АРХІВ — ЦЕ БОМБА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ
- Пані Олесю, як виникла ідея путівника, і чим він має бути корисний українському користувачеві?
- Ідея виникла після ознайомлення з ориґіналом збірника. Його підготували у результаті співпраці між організаціями, які входять у Європейську платформу пам'яті та порозуміння. Це, зокрема, Польський Інститут національної пам'яті, Інститут дослідження тоталітарних режимів та інші. Платформа об'єднує кілька східноєвропейських країн, які тією чи іншою мірою мають потребу розібратись зі своєю пострадянською спадщиною, у тому числі і з документальними архівами. Зважаючи, що Український інститут національної пам'яті теж став партнером Платформи, виникла ідея перевидати путівник і українською мовою.
В Україні є величезні масиви архівів колишніх спецслужб та цивільних органів комуністичної системи, і з ними щось треба робити. Адже йдеться про розсекречення, опрацювання та створення умов доступу для усіх охочих до величезного масиву документів. У цьому контексті путівник може бути дуже корисним, адже нам треба знати, що робити. Щоб не вигадувати велосипед, краще подивитись, як це відбулось в інших країнах, зокрема у наших сусідів.
Путівник, крім користі для спеціалістів, має дуже практичне застосування. Людина, яка має потребу знайти інформацію в іноземних архівах, тепер чітко знатиме, які документи де можуть бути, які вимоги треба виконати, аби з ними ознайомитись, яка є процедура тощо. Це допоможе як мінімум не їздити двічі. Адже часто всієї потрібної інформації в Інтернеті просто немає.
Документи в іноземних архівах, в принципі, відкриті для усіх, але є певні «але». Наприклад, хтось не хоче, щоб його ім'я фіґурувало у справі. Це можливо, адже людина, якщо це не винуватець злочинів проти людства, має право на охорону приватних даних. Як це вирішено, наприклад, у Чехії? Зацікавленій особі дають документ, з яким вона хоче ознайомитись, але при цьому закривають імена конкретних людей. Окремі, спрощені, процедури існують для колишніх жертв спецслужб або для їхніх родичів.
У Німеччині, до прикладу, треба враховувати, що процедура отримання документів може бути дещо розтягнена у часі. Все пояснюється дуже просто: документів неймовірно багато, працівників архівів не дуже багато. Тому це об'єктивно, що вони потребують часу.
- Для кого путівник буде корисніший: для пересічних мешканців чи науковців?
- Він більше для людей, які постійно професійно працюють з документами тоталітарних режимів. Передусім це науковці, громадські активісти, ті, хто займається пошуком слідів людей. Автори, перекладачі та редактори намагались зробити цей путівник максимально доступним, але все ж у ньому є спеціальна термінологія, нормативи, які зрозумілі більше фахівцям. Деякі розділи багаті на абревіатури, особливо це стосується розділів про польські архіви. Така є реальність, і часто її просто треба описати загальноприйнятими термінами. Але це робить путівник більш комфортним для фахівців, а також для тих, хто силою обставин є практиком у цій сфері.
- Пані Олесю, а наскільки повним є цей путівник, якщо зважати на весь документальний спадок комуністичного режиму? Як обирали установи, які увійдуть до путівника?
- Йдеться не про певні музеї, установи чи центри, де зберігаються документи. Йдеться про архівні збірки, які залишились після падіння тоталітарних режимів. Відповідно, беремо певну країну, а тоді вже установу, яка здійснює нагляд та управління документами. Ми розуміємо, що інколи в розпорядженні такої установи може бути не 100% документів. Якась частина може бути в іншої установи. Але якщо це архів, який максимально повно опрацьований, він входив у збірник.
Оскільки я була редактором перекладної версії, то, очевидно, працювала з тим текстом, який отримала. Ориґінал путівника вийшов 2013 року. Мета була у тому, щоб максимально повно описати спадок, який маємо, але зробити це максимально лаконічно. У збірнику є також історії, як архіви відкривали, формували та опрацьовували. Додається до цього практичні моменти, умови доступу, необхідні документи, супутня бібліографія тощо. Ми хотіли у максимально стислій формі розказати якомога більше: що де лежить, як виглядає, як до нього добратись тощо.
- Чи багато документів тоталітарних режимів ХХ століття вдалося зберегти різним європейським країнам?
- Насправді все банально: все залежить від того, скільки часу мала тоталітарна влада, щоб зорієнтуватись у тому, що вона сиплеться, і щоб знищити сліди своєї роботи та свідчення проти себе. Візьмемо, наприклад, Східну Німеччину, де усі процеси відбулись досить стрімко: там збереглось порівняно багато документів. Якщо, скажімо, йдеться про Румунію, де падіння комунізму супроводжувалось збройним протистоянням, то зберегти вдалось не так багато. Непогані архіви має Польща, де передача влади відбувалась доволі спокійно. Але мирний процес потребував часу, а це означає, що цей час спецслужби використали для знищення документів.
Але питання не лише у тому, що вдалося зберегти. Роботи з документами навіть через багато років після падіння тоталітарної системи є дуже і дуже багато. Не все описано та вивчено. Інколи матеріали є частково знищені, і їх відновлюють. Є дуже цікавий приклад Німеччини: комуністичні спецслужби, знищуючи документи, подрібнили їх спеціальним приладом. Німці вирішили це не викидати, а зберегли у спеціальних мішках. І зараз завдяки спеціальній технології відновлюють такі документи.
- Як Ви як фахівець оцінюєте процес відкриття архівів в Україні?
- Як історик однозначно позитивно це оцінюю. Комуністичні архіви вже давно повинні були відкрити. По-перше, доля дуже багатьох людей досі залишається нез'ясованою. Цей період в історії залишив по собі дуже багато питань навіть на рівні родинних історій. Єдиний шанс все з'ясувати — йти в архів.
По-друге, архів — це бомба сповільненої дії. Якщо вони є під чиїмось контролем, є спокуса ним скористатись. Якщо громадськість не має можливості до них добратись, це створює нездорову атмосферу. Єдиний шлях позбутись спекуляцій — відкривати архіви для усіх, що зараз і відбувається.
По-третє, ми в Україні мали дещо ненормальну ситуацію, коли архіви були у віданні спецслужб. Спецслужби пильнують внутрішню безпеку, кордони, відстежують діяльність ворожих держав. Це все апріорі таємна і закрита діяльність. Натомість інформація, яка є в архівах, мусить бути максимально відкритою. Багатьом документам по 40–50 років, і фіґуранти вже літні люди або їх давно немає серед живих. Питання: навіщо спецслужбі зайвий клопіт, а суспільству зайві ризики? І ще один арґумент за відкритість архівів — можливість дослідників там працювати: верифікувати інформацію, робити висновки, опираючись на факти, а не вигадуючи їх.
22.06.2016