Ми дістали з Відня лист від доньки Івана Франка, Анни, який помішуємо в скороченні. Прим. Редакції.
Один професор німецького університету в одній своїй промові сказав: "Д-р Іван Франко не є поет і ґеній український, але ґеній світовий і німці вже давно його оцінили, але довго ще треба чекати, поки його оцінять самі українці, так, як він на це заслуговує".
Мені дивно і болюче, що ґенію Івана Франка в 25-літні роковини його смерти не дісталося від його земляків ні однієї солідної праці ні відсвяткування гідно роковин Його смерти. Крім кількох згадок, чи споминів не знаходжу нічого того, чого можна би сподіватися від його сучасників і дослідників.
Як бачу відношення нашої суспільности до мого Батька не дуже то змінилося за тих 25 літ від Його смерти. Так, як за життя кидано Йому колоди під ноги, так і тепер зайво та завчасно витягаємся на денне світло деякі болючі місця з Його родинного життя.
Не буду входити в суть усяких споминів про мого Батька, бо аж надто вони для мене прикрі й болючі. Скажу тільки, що сам мій Батько носився з думкою вислати мене з дому, де через умову недугу мами, для мене, молодої дівчини, атмосфера була заважка. Ще в дитячих літах хотів мене вислати до інституту в Перемишлі, потім до ґімназії в Празі, а також сам погодився, щоб я виїхала до тітки до Києва, а навіть тоді, в 1914 р., відпровадив мене до границі.
Те, щоби Батько мій хотів видідичити мене, як твердить д-р Баран у своїх споминах, бо, мовляв, не вернулася на його заклик, уважаю неімовірним, бо прецінь й оба Його сини Його також покинули. Батькові було лиш жаль, що нікого із нас не було при Ньому тоді, коли Він був немічний і самітний. Не менше болюче було для мене почуття, що Він бідує. Моєю мрією було дати Йому тиху забезпечену старість, та яку поміч могла я йому дати? Коли не мала нічого в руках.
Маю лист від Батька, писаний до мене до Києва, в котрім подрібно була вичислена сума грошей та частина хати, яку Він мені відпише, коли б виходила замуж. Але це не здійснилось і моя мрія забрати Батька до себе, до Києва, не здійснилась.
В 1937 році приїхала я до Львова і відвідала п. Карла Бандрівського, найкращого батькового приятеля і свідка Його останніх хвилин. Кілька годин просиділа я в нього і довго оповідав він мені про важке невідрадне життя Батька в цих останніх роках, та ще тяжчі ці останні хвилини, коли кликав він нас, своїх дітей, але нікого з нас коло Нього не було. Радник Бандрівський ні словом не згадав мені тоді про те, немов би Батько хотів видідичити мене, а так, як він мені докладно все це описував, то, думаю, що воно було вичерпуюче та правдиве.
Відень, 10. VI. 1941 р.
[Краківські вісті]
20.06.1941